Політика чи руйнування пам’яті? Річниця нападу Німеччини на Радянський Союз

Національний музей історії України у Другій світовій війні цьогоріч оголосив про плани щодо зміни експозиції та демонтажу скульптур. “Деколонізатори” нічим не відрізняються від комуністів, яких публічно зневажають, але в той же час використовують їхню ж методологію. “Неправильна” історія має бути переписана, а “неправильні” монументи треба знести. Для чого? Для породження нового симулякру, який через 50 років нащадки вважатимуть “пропагандистським міфом”, що потребує знесення.

І це не якісь там активісти чи регіональний забутий музей. Без сентиментів, ці монументи на тему Другої Світової та все вирішення цього архітектурно-ландшафтного комплексу завжди вражали мене. І особисто я не бачила там пропаганди, а лише надзвичайно складний і болісний етап нашої історії. І в цьому вся суть – у здатності зрілого ставлення до минулого і здатності інтегрувати його. У вмінні цінувати та аналізувати спадщину минулого, складаючи ці пазли в необхідний наратив. У мене так багато емоцій, але я спробую коротко окреслити суть моєї незгоди і глибокого розчарування.

По-перше, зайдемо з мистецької точки зору. Не беремо експозицію, а зосередимось на зовнішніх скульптурних композиціях. “Совєти” вміли в монументалізм і політику пам’яті на відмінну від нашої сучасної влади. Так, з нашої сьогоднішньої оптики, це радянська пропаганда (відкрию секрет – кожна держава проводить свою внутрішню пропаганду), яка не вписується у загальний дискурс декомунізації.

Але я перепрошую, що ви пропонуєте натомість? Труп в скляній коробці? Технічна та ідейна спроможність сучасного мистецтва сьогодні вкрай низька і я не тішусь ілюзіями про дійсно гідне вшанування пам’яті подій минулого і сьогодення. Принаймні зараз, коли витрати на культуру не в пріоритеті. До речі, нагадаю вам, що у 2019 році на хвилі “пацифізму” було створено шедевр антимілітарної пропаганди “Парад членів”. Це поки найяскравіший твір на тему “війни”.

“Парад членів” Спартака Хачанова

Такі твори, як в парку музею, в цивілізованому світі цінуються, вивчаються та зберігаються. Так, це радянське мистецтво, але від цього це мистецтвом не перестає бути. Це не штамповані Леніни чи Невідомі солдати, які стояли в кожному селі. Це унікальний комплекс, який є цінним, в першу чергу, своїми архітектурно-мистецькими характеристиками. Однак, під гаслами “декомунізації” проводиться звичайне нищення культурної спадщини. Прям як “совєти”.

Німеччина розуміє цінність нацистського культурного спадку, як італійці – фашистського. Вони не ховають і не руйнують його, вони досліджують і пишуть книги про це. Так само, як багато європейських країн колишнього соцтабору зберігають свої унікальні монументи тоталітарної доби. Минуле не є чорно-білим, тим паче якщо ми говоримо про мистецтво. Мистецтво! А не “ширпотреб” і маскульт, що сучасним людям (навіть освіченим науковцям) вкрай складно відрізнити.

Нацистські скульптури комплексу Олімпійського стадіону в Берліні

Барельєф з Беніто Муссоліні на коні та скульптура “Геній фашизму” (перейменованона “Геній спорту”) в Палаці Уффічі в Римі

По-друге, мотивація такого рішення. Все це робиться задля боротьби з радянським міфом і щоб оновити всю експозицію відповідно до мети глорифікації боротьби за незалежність. Окей, але що робити з мільйонами українців, які воювали у Червоній армії і загинули за свободу своєї батьківщини – України? Так, в їхньому тодішньому уявленні Україна була інакшою, ніж ми її сприймаємо сьогодні (хоча часто здається, що нічого не змінилось).

Але ж не були всі ці мільйони ідейними комуністами. Це були звичайні люди, що виконували свій обов’язок чи не мали вибору, які захищали свої домівки та сім’ї. Вони воювали за своє життя і свободу в їхньому розумінні. Ми ж не говоримо, що сьогодні всі наші бійці воюють за Зе-країну і є ідейними зеленими? Авжеж ні, серед українського війська є безліч “неідейних” бійців, які так само виконують свій обов’язок і захищають свої сім’ї, як це робили колись їхні батьки/діди/прадіди. Невже ми готові зневажити мільйони українців, яким випала доля народитися в часи тоталітарної м’ясорубки? Я не кажу про партійних діячів, ідеологів та затятих активістів. Я говорю про мільйони звичайних людей, для яких захист батьківщини був необхідністю для подальшого виживання. Чи ми знову повертаємось до нашої улюбленої гри у “правильних” і “неправильних” українців?

По-третє, загравання наукової установи з ідеологічними симулякрами. Державний музей – це не лише про збереження та демонстрацію. Це і про дослідження та актуалізацію минулого у важливих для нас контекстах. Але все це припиняється, як тільки слідування тимчасовому хайпу стає “вектором розвитку”. Музей може змінювати експозицію, так. Але одна справа змінити експонати в приміщенні, і зовсім інша – руйнувати цілий мистецький комплекс. Чим замінити демонтовані скульпутри? Чи буде якість та ідейна сила цих творів відповідати місцю та задачам комплексу?

Справа музеїв нелегка, адже потрібно завжди тримати баланс між “неприйнятним” минулим та чутливим сьогоденням, зберігати об’єктивність і створювати правильні наративи. І тільки так ми зможемо говоримо про зрілість та національну свідомість. Мистецтво є дуже пластичним, адже кожний твір містить у собі багато рівнів прочитання, а тому вся проблема роботи з минулим – це інтерпретація. В країнах Балтії є багато музеїв терору, де безліч радянських артефактів подаються через їхню призму радянської окупації. А в Східному Берліні схожі речі є своєрідною “ностальгією” і романтизацією соціалістичного минулого.

Нам не обов’язково треба зносити монумент, щоб побороти радянський міф. Ми можемо правильно оформити і доповнити простір інформаційними матеріалами, які виконуватимуть роль фільтру, через який треба дивитися на ці твори. З їх допомогою навчитися впізнавати і розшифровувати радянську пропаганду, а не ховати її. Зрештою, ми маємо навчитися щиро говорити про наше минуле і починати зі школи і сімей. Мама і бабуся розповідали мені про наш рід, як “совєти” спочатку відбирали землі, а згодом – їжу. Як моя прабабуся впала на землю, плакала та цілувала її, коли союз розпався. Совок – це злий жарт історії і я ненавиджу більшовиків за те, що вони зробили з моєю родиною, з моєю країною. Але я також знаю, що ми маємо знати причини цього, аби не допустити повтору і гармонізувати нарешті свою ідентичність.

До речі, а парк і монумент у Бабиному Яру теж потрібно “декомунізувати”? Бо ж він вшановує пам’ять про “Радянських громадян і військовополонених солдат і офіцерів Радянської Армії, розстріляних німецькими фашистами у Бабиному Яру». Саме такою є його офіційна назва, а офіційне його відкриття відбулось у 1976 році, майже водночас з відкриттям Музею війни (1974).

Наостанок хочеться загострити увагу на постійному повторенні мантри про деколонізацію і тупе калькування цього дискурсу з Західної Європи та США, чим страждають сьогодні чи не всі відомі та публічні інтелектуали. Порівнювати українців з колонізованими народами, це або незнання історії, або свідоме її перекручування. Українці були і творцями імперії, і вільними козаками, і панами-землевласниками, і кріпаками. Влада “совєтів” використовувала збіднілих та озлоблених на царську владу українських селян для винищення української аристократії, буржуазії та інтелігенції. Українці воювали в Червоній армії і проти неї, прагнули знищувати нацистів і співпрацювали з ними. Це очевидно, що Україні необхідно випрацювати власну методологію осмислення нашої історії виходячи з особливостей нашого шляху. Чому наукова установа відмовляється від об’єктивної потреби пошуку актуального для нас наукового шляху?

У кожній країні Європи є свої музеї та монументи Другої Світової, чому ж Україна прагне відхреститися від цієї сторінки своєї історії?

Що залишиться після “чисток” від нашого 20-го століття?

Чому ми героїзуємо соціалістів з УНР і називаємо комуністів окупантами?

Зрештою, чому й досі ми намагаємось вибудовувати свою ідентичність всупереч чи у контрзалежності до росії?

Чому не прозвучало ідеї створити новий меморіальний комплекс для вшанування та осмислення сучасних подій?

Чи ми спроможні лише паразитувати на радянському спадку, змінивши серп на тризуб, бо блогери, інфлюенсери та лідери суспільної думки сказали, що це правильно?