Акт Незалежності України: про що він насправді та які підвалини були закладені у документ

Щороку, на День Незалежності, пригадуються події минулих років: 24 серпня 1991 року Україна була проголошена незалежною державою. Однак незалежність здобула не українська нація, а колоніальна адміністрація. Проголошення незалежності стало актом перемоги колоніальної адміністрації над силами національно-визвольної революції.

Колоніальна адміністрація не побажала встановлювати державу – Україна, правонаступницею визвольних змагань українського народу. Правове поле вона створила через копіювання правотворчості Московії (СССР) та через запозичання окремих норм західних країн. Жодної адаптації законів до звичаєвого права українського народу не було зроблено. Було знехтувано моральним законом та традиціями українського народу як засадами правової системи. Відповідно була створена відсторонена від реального суспільства держава.

Але, попри внутрішню суперечливість Акту Проголошення Незалежності, подія 24 серпня 1991 року була безумовно позитивним кроком на шляху національного унезалежнення українського народу.

Референдум 1 грудня 1991 року встановив державну незалежність України i обрав Президента, якого уповноважив захищати суверенітет держави. Але колоніальна адмiнiстрацiя, проголошуючи незалежність України, не мала наміру підпорядковуватись волі українського народу. Народ для неї залишився лише фактором легітимації її влади.

Як видно з подальшої історії відмова влади від ядерного статусу держави, мораторію на атомну енергетику, знищення звичайної зброї, що здійснювалася на вимогу США i НАТО. Втручання в кадрову та економічну політику з боку урядів США, Євросоюзу та Московії, нафтогазовий диктат Московії, інвестиційний диктат МВФ. Нарешті, московсько-українська війна та iншi факти квазісуверенностi влади, то сумніву немає, що наша національно-визвольна революція не завершилась і досі.

Але повернемося до подій, що передували 24 серпня 1991 року. На останньому етапі історії Радянського Союзу його розвалювало декілька груп: західні сили, нацiоналiстичнi рухи та націонал-демократична опозиція поневолених націй, єльцинський уряд Московщини та антиімперська частина московитської демократії, а також (що саме головне) партійно-державна бюрократія союзних республік. Найпотужнішою серед поневолених націй була українська.

В українському середовищі було два бачення щодо боротьби за незалежність України: революційна та еволюційна. Революційну лінію представляли націоналісти, еволюційну – націонал-демократи.

Революційна лінія, представлена націоналістами, виходила з наступного:

– Воля українського народу до незалежності підтверджується його тривалою боротьбою за свою державу;

– Незалежність Української Держави в минулому проголошувалася актами, зокрема, Четвертим Універсалом Центральної Ради та Актом 30 червня 1941 року;

– Неперервність державницьких домагань українського народу підтверджується тим, що ані уряд Української Народної Республіки, ані Українське Державне Правління за Актом 30 червня 1941 року не капітулювали, не скасували свої акти i не розв’язали себе і на день проголошення незалежності діяли у вигнанні.

Тому завданням націоналістів-революціонерів було (мирно чи збройно в залежності від ситуації):

– Проголосити відновлення держави українського народу;

– Утворити тимчасове державне правління;

– Розпустити колоніально-бюрократичну адміністрацію;

– Прийняти акт про злочини проти українського народу та притягнути до відповідальності винних у цих злочинах.

Еволюційна лінія представлена демократами з самого початку викликала підозру до себе тим, що в проєкті першої програми Народного Руху за перебудову (як об’єднання де гуртувалися демократи) вони проголосили сприяння КПСС в створенні демократичних механізмів, які, начебто, мали забезпечити розвиток суспільства. (Здатність же КПСС до створення всіляких механізмів для «розвитку суспільства» загальновідома).

Та й прийнята установчими зборами перша програма Руху не розвіяла підозр: вона взагалі не передбачала державної незалежності України, а вимагала конституційної реформи в СРСР i укладання нового союзного договору. Цим самим, з самого початку, демократи пішли на співпрацю з колоніальною адміністрацією. Це обумовлювалося ще тим, що на чолі руху стояли вихідці з самої КПСС так званий «ідеологічний цех партії» – письменники та поети.

Колоніальна адміністрація, отримавши демократичне забарвлення через співпрацю з нею демократів, які допомогли їй відсторонити нацiоналiстiв-революціонерів від впливу на українців, діяла безальтернативно. В тривалій боротьбі Нації за свою незалежність, коли СССР вже безнадійно деградував, колоніальна адміністрація УРСР узурпувала здобутки націоналістів, і вийшла переможницею. Тож унезалежнення УРСР — частково від Москви і цілковито від української нації – демократи сприйняли, як свою перемогу і особисте щастя.

На ілюзію демократів зіграв той факт, що Україна стала незалежною внаслідок розвалу СССР мирним шляхом без кровопролиття та репресій проти вислужників окупаційного режиму. І влада підтримала ці ілюзії в їхніх душах, не втомлюючись нагороджувати їх орденами та медалями. А особливо, заслуженим перед колоніальною адміністрацією надає Героя України. Їм влада доручила визначати, хто боровся за незалежність.

Природа колоніальної адміністрації виходила з її бажання будь-якою ціною утримати владу в умовах наростання національно-визвольної революції. Вона ладна була пожертвувати СССР та КПСС, що врешті-решт вона й зробила.

Це можна простежити в послідовності рішень Верховної Ради УРСР в 1990-91 роках:

– липень 1990 року — Декларація про державний суверенітет;

– березень 1991 року — референдум про збереження СССР;

– серпень 1991 року — проголошення ще однієї незалежності;

– грудень 1991 року — референдум про підтримку Акта Незалежності;

– грудень 1991 — вступ до СНД.

Так, облудним шляхом, водночас з легітимацією новопосталої держави, була легітимізована й пост-колоніальна влада. Тому вже в Акті Проголошення Незалежності були закладені підвалини національної деструкції. Розглянемо окремі положення Акту та їх колоніальну ґенезу.

Мотивом проголошення незалежності було бажання унезалежнитись від метрополії, в якій стався заколот та убезпечити себе від можливих його наслідків провалу заколоту, адже незалежність була проголошена тоді, коли імперія фактично розпалась, а заколотники були вже ув‘язнені.

Але ні мотив проголошення незалежності, ні фактичний розпад імперії не були достатніми підставами для легітимації новоствореної держави, бо:

1. Україна не успадковувала попередні форми незалежної української держави, тобто вона не спиралась на історичне право українського народу.
2. Незалежність проголошена зі страху перед небезпекою, а не з волі до державної незалежності.
3. Депутати видали Акт не посилаючись на волю народу.
4. За п’ять місяців до проголошення незалежності та сама Верховна Рада, i в тому самому складі провела референдум (17 березня 1991 року) про збереження СССР, що говорить про нещирість її намірів.

Підставами проголошення незалежності України Акт від 24 серпня 1991 року називає:

– тисячолітню традицію державотворення в Україні;

– право на самовизначення, що передбачене відповідними актами ООН;

– Декларацію про державний суверенітет України.

Питання: чому Верховна Рада уникла посилань на державотворчі традиції українського народу, а натомість посилається на «тисячолітню традицію державотворення в Україні»? Чому вона не говорить, чия це була традиція: московська, польська, ординська? Чому вона уникає посилань на історичне право українського народу, обмежуючись лише посиланням на акти ООН? Чому вона, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, підставою якої є воля «народу України», ні словом не говорить про волю українського народу?

Ці підстави не мали ваги для колоніальної адміністрації, бо депутати Верховної Ради легітимізувати себе не через довіру народу, якої вони вочевидь не могли мати, а через спекуляцію на геополітичних інтересах інших держав. Акт незалежності взагалі не згадує про наш народ.

Депутати цим Актом проголосили: «Віднині на території України мають чинність виключно Конституція i закони України». Слово «віднині» означає, що конституція і закони вже є. Чиї? Очевидно, що УРСР. А оскільки зберігає чинність колоніальна конституція, то зберігається й колоніальний режим. Незалежність в цьому разі означає, що колоніальний режим став внутрішнім.

Акт проголошення незалежності не має положення про правонаступництво держави. Власне, його й не могло бути. Адже успадковувати попередні форми державних утворень українського народу Верховна Рада не могла, бо, якщо вірити результатам березневого референдуму, «український народ» зрікся свого історичного права.

Верховна Рада Законом про правонаступництво України від 12 вересня 1991 року встановила (стаття 1 Закону): «З моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади є Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР. До ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція (Основний Закон) Української РСР».

Цим самим Верховна Рада говорить про «нову Конституцію України», тобто, незалежна держава Україна, яка виникла 24 серпня 1991 року, насправді є старою Українською Радянською Соціалістичною Республікою. А це означало, що статус народу як меншовартісного, залишився незмінним. А кого українці наділили правом встановлювати політичний режим до прийняття Конституції? Верховну Раду УРСР народ ні на що не уповноважував, бодай тому, що її депутатів обирали громадяни СССР, яких в незалежній Україні вже не було. Інший суб’єкт – «народ України» ж був фікцією навіть в тлумаченні Декларації про державний суверенітет, бо УРСР не мала своїх громадян.

«Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України», – зі статті.

Два питання, що походять з цієї статті Закону:

1. Якщо закони УРСР не суперечать законам незалежної України, то навіщо було проголошувати незалежність?
2. А якщо незалежність проголошена, i закони нової держави не суперечать колоніальним законам, то яке явище під назвою «держава Україна» ми маємо?

Висновок: на той час національно-визвольна боротьба потерпіла поразку. Колоніальна адміністрація вдало зманеврувала, користаючись масовою дезорієнтацією українців. Тим самим, під час розпаду СССР, колоніальна адміністрація зберегла владу та пост-колоніальний режим в Україні. Референдум проведений 1 грудня 1991 року виконав свою мiсiю лише частково: легітимував нову незалежну державу. Але він не встановив правонаступництво національної держави i не скасував колоніальний режим. До цих пір колоніальна адміністрація не змінила своєї природи. Вона, як i раніше, зберегла неподільну владу над суспільством. Необхідність у формуванні апарату незалежної держави бюрократія продовжує використовувати для власного відтворення.

Європейські інститути – багатопартійність, парламентаризм i поділ влад бюрократія використовує для престижного і прибуткового працевлаштування своїх родичів та для нейтралізації політичних рухів, підкупляючи їхніх лідерів можливостями стрімкої кар’єри. Цим вона домоглась політичної пасивності населення.

Тому сутність цієї влади не лишає надій на її прозріння, оскільки її формування є ущербним. Її мораль не має імперативу честі й вона позбавлена власного усвідомлення як носія національної ідеї. Український народ має розв‘язати цю дилему найближчим часом.