Коли 1 вересня не до школи: усиновлені діти бояться ходити в навчальні заклади через цькування та насмішки. Кричуща історія родини Ворошилових

Актуально
01.09.2021
Коли 1 вересня не до школи: усиновлені діти бояться ходити в навчальні заклади через цькування та насмішки. Кричуща історія родини Ворошилових

Багатодітні сім’ї із усиновленими дітьми часто потрапляють у закмнутий круг: відсутність належної фінансової підтримки з боку держави породжує недостатній рівень життя, через що виникає цькування. Парадоксально, як в одному суспільстві поєднується нав’язування  толерантності до збочень і любов до бездомних тваринок, із відвертим приниженням багатодітних родин та усиновлених дітей. Подружжя Ворошилових із 12-ма дітьми відчуло на собі різні насмішки з боку правоохоронних органів, навчальних закладів та інших державних інстанцій, які мали би підтримувати інститут сім’ї в Україні.

Сім’я Ворошилових усиновила десять діток, ще має двох біологічних. У 2016 році на сцені фестивалю «Всі разом за сім’ю!» родину представили як приклад для суспільства і нагородили подарунками за їхню активну соціальну позицію. Нині у родині 8 дітей підліткового віку і зараз, як ніколи раніше, сім’я переживає цькування в різних інстанціях та структурах.

Рита, мама дітей, пов’язує це із недостатнім рівнем фінансового забезпечення: у дітей нема хороших мобільних телефонів, велосипедів та інших предметів, до яких так звикла сучасна молодь. Коли подружжя приймало рішення про усиновлення дітей, вони були фінансово добре забезпечені, мали власну справу та повний емоційний ресурс. Потім все змінилося: батько сімейства вимушений працювати в іншому місті, аби заробити кошти на родину, а на матір лягли усі клопоти по дому, школі та вихованню дітей.

«В мене 8 дітей підліткового віку. І я відчуваю, що мені скоро теж треба буде допомога. А допомогти нема кому. Коли люди вирішують відкрити будинок сімейного типу, то влада розуміє, що там треба допомога, в тому числі фінансова. А коли ти усиновлюєш діток, всі вважають, що ти нічого не потребуєш – виживайте самі», – каже Рита Горбунова (у жінки лишилося її дівоче прізвище). На щастя, сім’ю підтримують деякі громадські та християнські організації. Але цього недостатньо. Матір не може собі дозволити помічницю, не мала відпустку більше десяти років і навіть продукти в домі розраховані строго на кожну людину. Якщо хтось хоче додаткову порцію, матір залишається голодною.

Наразі перед новим навчальним роком сім’я стикнулася ще з однією проблемою – страхом дітей відвідувати школу. Рита зізнається, що її діти проходять в школі через дуже великі приниження. Причому, вона каже, що це відбувається в першу чергу зі сторони вчителів та батьків однокласників. Це звучить із вуст дорослих, відповідно, діти чують це все і тоді вже передають в життя її дітей.

«Боюся, що коли прийду в школу, з мене будуть сміятися, що в мене нема телефона. Всі кажуть, що я не усиновлений, а прийомний. Було таке, що обзивали моїх батьків, наговорювали на мене учительці. Коли я розказую учительці, їй все одно. Вона не реагує, каже: «Ну ясно, зрозуміло». А коли хтось про мене розказує, вона мене завжди відчитує», – каже хлопчик Вова Ворошилов.

Ще одна дівчинка, Таня Ворошилова, розказує таке: «Мене вдарив один хлопчик, я сказала: «Дівчаток бити не можна». А він сказав: «Ти прийомна, тебе можна!» Мені кажуть: «Щоб ти більше не приходила в наш клас, ти все зіпсувала, іди з нашого класу!»

Більше усіх дістається найстаршій доньці сімейства, Аліні. Учителька називала її «тупоголовою» і пророкувала, що внутрішні іспити дівчина не здасть. Причина цьому – дистанційне навчання. Родина Ворошилових не має можливості забезпечити усім дітям дистанційне навчання через відсутність такої кількості техніки.

Олеся Горгота, резидент Кабінету експертів, директор Вишгородської спеціалізованої школи «Сузір’я», каже: «Держава виділила кошти на технічне обладнання для дистанційного навчання (зокрема, на закупівлю ноутбуків для вчителів), які були направлені на місцеві органи самоврядування. Можна писати листи до голови ОТГ та вирішувати питання на місцевому рівні».

Коли Рита Горбунова влаштовувала дітей в школу по прописці в Софіївській Борщагівці, що під Києвом, їй сказали, що можуть прийняти лише частину дітей. «Директор школи сказала, що ми самі винні, що усиновили стільки дітей. Мовляв, це наша проблема і те, що я маю статус матері-героїні, нічого не означає. І ця школа вже нашим дітям не підходить, бо в неї тепер статус ліцею. А що ж робити простим діткам?»

У програмі Кабінет експертів Павло Шульга, Президент Асоціації наставництва України, зазначає, що не всі загальноосвітні школи хочуть мати справу із усиновленими, прийомними дітьми або дітьми з інтернатних закладів. Павлу навіть доводилося в рамках своїх компетенцій працювати із персоналом шкіл щодо прийняття таких дітей у свої навчальні структури.

Дитячий та сімейний психолог, керівник дитячого психологічного клубу «Я та інші», Наталія Простун у коментарі руху «Всі разом!» зазначає, що в Україні нема достатньої культури прийняття дітей із інтернатних закладів або усиновлених. Психологи повинні працювати із батьками, дітьми та учителями для створення позитивної атмосфери у класі. Якщо шкільний психолог підтримує інтереси учителя, тоді залучати спеціалістів ззовні. За її словами, мовчати чи ігнорувати цькування в жодному випадку не можна. А відповідальність за агресію в першу чергу несе директор навчального закладу.

«Батьки повинні дати внутрішню безпеку дитині, сказати: не хвилюйся, ми про тебе попіклуємося. Бо якщо пустити все йти своїм ходом, дитина, яка пережила агресію над собою, може сама перетворитися в агресора. Дитина застосовує агресію для того, щоб мати якийсь статус в групі. Якщо ми говоримо про дорослих, то, ймовірніше, вони мають страх за своїх дітей. І цей страх провокує агресію та цькування з метою витіснити «незручних» дітей з класу. Це в жодному разі не знімає відповідальності із дорослих. В таких історіях є агресор, жертва і спостерігачі. І от спостерігачі несуть таку саму відповідальність, як і агресор», – говорить Наталія Простун. І додає, що завжди є ті, хто може підтримати таку дитину і родину. Головне, каже психолог, не боятися просити допомогу і в класі точно знайдеться хоча б одна сім’я, яка підтримає морально та психологічно.

За словами Павла Шульги, на кожну дитину в будинку сімейного типу виділяється близько 6 тисяч грн щомісяця. У той час, як усиновлені діти не мають жодної державної підтримки. Але ще більше обурює поведінка батьків та учителів, які відгороджуються від «незручних» для них дітей. На жаль, зібрати кошти на лікування бездомної собаки стало престижніше, ніж допомогти сироті.

Якщо ви бажаєте підтримати родину Ворошилових, ви можете надіслати будь-яку суму на карту матері, Рити Горбунової. Також ви можете щомісяця виділяти певну суму на допомогу цій родині. Номер телефону Рити для уточнення деталей та зв’язку: 067440 09 09. Номер карти для фінансової підтримки родини: 5168 7422 1623 1062.