Вікторія Носік

“Головні лінії мого волонтерства”

Вікторія Носік  - “Головні лінії мого волонтерства”

Волонтерство. З початку російсько-української війни на Сході це поняття міцно увійшло в життя нашої країни. У розумінні суспільства воно означає добровільну допомогу, та асоціюється не тільки з безкоштовною працею. Адже волонтер – це ідентичність людини, ціннісна основа якої – небайдужість до чужої біди, причетність та співпереживання. Це спосіб життя та мислення. А для багатьох – навіть сенс особистого покликання.

Волонтери – скрізь де потрібна їх допомога. Їх можна було зустріти у притулках, школах-інтернатах та будинках престарілих практично з перших днів української незалежності. Ці люди йшли туди за покликом серця, віддаючи свій час, енергію та власні ресурси заради допомоги іншим. Та попри всю самовідданість своєї праці довгий час залишались невідомими. І тільки трагічні події військової агресії відкрили для українського суспільства цих добровільних помічників. А слово волонтер стало синонімом благодійності, патріотизму та відповідальної громадянської позиції.

Та навіть зараз деякі з них уникають зайвої публічності. Залишаючись і надалі пасіонарними та проактивними. Серед них, волонтер за покликанням, громадський активіст та блогер Вікторія Носік. Один з «піонерів» громадського Руху «Всі разом!»

Занурення у місію

Моє волонтерство почалось з церковного служіння. Потрапивши в протестантську церкву «Перемога», я була вражена обсягом соціальної роботи, яку вела ця церковна громада. І практично відразу відчула велике бажання також служити людям. Потрібно було тільки визначитись у якій сфері я можу бути корисною. Найбільший відгук в моєму серці тоді віднайшло служіння безпритульним дітям.

Служіння безпритульним дітям

На той момент ця проблема набула жахливих масштабів. Кількість дітей, що опинились на вулиці без піклування та захисту сім’ї, рахувалась на десятки тисяч. Вони поневірялися і голодували, кололися і вмирали, грабували і навіть самі могли вбити. І держава виявилась неспроможною зарадити цій біді. Тож до процесу порятунку маленьких безхатченків активно долучилися волонтери протестантських церков та благодійних організацій. І слід зазначити, що саме завдяки їх кропітким зусиллям ця соціальна проблема була врешті-решт вирішена.

Водночас я активно інтегрувалася і до інших церковних служінь. Це була волонтерська допомога у відновлені після наслідків душевних травм та участь у клубному служінні «Вдвох краще ніж одному». Саме там я вперше перетнулась з просімейною тематикою. Навіть не уявляючи, що саме вона стане однією з головних ліній мого подальшого волонтерства.

В процесі розвитку клубного служіння мені як ведучій зустрічей доводилось мати справу зі складанням сценаріїв та написанням текстів. Що потребувало певних навиків. Тож великою нагодою вдосконалитись у цьому напрямі стала можливість відвідати курси журналістики, які у 2006-му починав організовувати Руслан Кухарчук. Там і відбулось моє близьке знайомство зі сферою діяльності організації «Любов проти гомосексуалізму» а пізніше і «Всі разом!», які він очолював.

Заради життя і сім’ї

Розповідь Руслана про загрози, які несе суспільству гендерна ідеологія, справила на мене велике враження. І я відчула бажання більш глибоко зануритися у цю проблематику. Тож з радістю відгукнулася на його запрошення відвідати один з найближчих оргкомітетів організації. Результатом цих відвідин стало моє тверде рішення приєднатись до цього руху. Я ще зовсім не розуміла чим можу бути корисна. Але вже не могла залишатись осторонь. Бо відчувала – нам усім потрібно діяти.

Нажаль, на той момент, так мислили далеко не усі. Серед християн панували пасивність та думка, що ця тематика не на часі. Що про неї навіть не варто багато говорити, щоб не створювати представникам ЛГБТ додаткову рекламу. Поборники «спокійного життя» апелювали до тези: «Бог любить усіх». Та звучала вона невиразно. Адже зовсім не відділяла Його почуття до людей, що потрапили в цю проблему, від абсолютного несприйняття ідеології, яку вони намагалися нав’язати суспільству.

Я розуміла це все більше і більше. Заглиблюючись у вивчення проблематики гомосексуалізму, стала відчувати як змінюється мій світ. І поряд з непримиримістю моєї

боротьби з його розповсюдженням, з’являється відкритість до людей, які перебували у цій залежності. Я почала досліджувати механізми формування гомосексуальності, переконуючись, що вона є наслідком сукупності життєвих факторів, а не генетичною проблемою. У випадку чоловіків здебільшого ця проблема має травматичне походження. Що дає підстави говорити про зворотність та звільнення. Так виникли передумови для допомоги цим людям. Стався у нагоді і мій досвід церковного служіння у сфері зцілення від внутрішнього травматизму.

Та паралельно з цим я продовжувала свою активну участь у протестних акціях організації «Любов проти гомосексуалізму», ставши членом її правління. Тоді ці акції були ще не дуже велелюдні. Та поступово ситуація змінювалась. Рух набирав обертів, і якщо у 2007-му мітинг на Хрещатику збирав лише сотні небайдужих, та на початку «десятих» вже можна було говорити про тисячі.

Акція “Любов проти гомосексуалізму” на Майдані, 2009 рік

До нас приєднувались різні громадські організації та окремі активісти. Представники християнських церков усіх конфесій та абсолютно поза церковні люди. А акції ставали більш помітними та впливовими. Процес масштабування ставив потребу виходу на новий рівень боротьби. Тож у 2010 році було офіційно створено Рух «Всі разом!», який об’єднав просімейно налаштовані організації та людей, заради майбутнього нашої країни.

Водночас окреслилась і певна стратегія дій. Поряд з протестними акціями, збільшився акцент на просвітницьку діяльність, а згодом стартував і процес співпраці з місцевими органами влади. Почала формуватись і суспільна культура вуличних масових просімейних заходів. А самі вони стали набувати все більш креативного забарвлення.

Особливим моментом, як на мене, стала сімейна хода, організована нами у 2012-му. Це була відповідь на наміри провести у Києві перший гей-парад. Але древнім Подолом тоді пройшли ми, колона «людей з майбутнім». Це було святково та яскраво. Попереду йшли сімейні пари у весільному вбранні, деякі з яких приєднались до нас відразу після одруження. Далі рухалась велика кількість сімей з дітлахами різного віку. А між ними і всі інші. Хода заповнила майже всю вулицю Сагайдачного, чудово демонструючи усю красу природного шлюбу. І ми відчули: у цьому сила, у цьому Господня присутність!

Україна – це на рівні серця

З часом зростав і мій особистий досвід громадської діяльності. Та моє волонтерство чекав новий виклик. Виклик буремних подій Майдану. В ті часи він практично став моєю домівкою. І коли мене питали «що ти там робиш?», я твердо відповідала: «творю справи милосердя!». Я робила все, що могла: пильнувала в молитовному наметі, годувала людей, та майже падала з ніг від втоми у майданівських госпіталях. Бо інакше не могла. Моя молитва повинна була перебувати поряд з дією. А я сама – поряд з людьми, які потребували моєї допомоги та християнської звістки милосердя.

Майдан, молитовний намет, 2013 рік

Та ось в останній шлях вже провожали героїв Небесної сотні. Майдан закінчився. А я продовжила своє волонтерство в його Інформаційному центрі. Це були напружені дні. Надія країни тоді боролася з тривогою. А на її головній площі щоденно краяв серце проникливий до сліз спів Піккардійської Терції. Та ми й гадки не мали, що цей емоційний надрив ще далеко не останній. А попереду на нас вже чекає жахіття військової агресії.

Це був час, коли починалась нова реальність. Спочатку ми втратили Крим. Це була моя особиста трагедія. Адже Крим та Ялта – моя рідна домівка, моя земля, частинка мого серця. Я вчилась жити з тим, що вона втрачена. А в двері країни вже стукала війна. Її події стали для мене важкою психологічною травмою. Що згодом проявилася навіть на фізіологічному рівні…

І у цьому вирі подій почала розуміти нові речі. Я зрозуміла важливість сильної армії, коли збирала кошти, щоб нагодувати, вдіти та озброїти наших воїнів. Зрозуміла, що життя вже ніколи не залишить нас колишніми, перебуваючи серед болі та крові у військових госпіталях в найзапекліші фази бойових дій на сході. Зрозуміла, що ці мужні хлопці зі сльозами горя на очах назавжди залишаться частиною моєї душі.

Водночас, я повірила, що це час, коли країні можна допомогти не тільки волонтерством. Хоча ще навесні 2014-го я навіть не уявляла, що мене може зацікавити політика. Адже була переконана, що це справа людей з дуже специфічною мораллю. Та країна сповнилась надій на кардинальні зміни. А на політичній арені почали виникати партії, до яких потрапляли люди зі справді палаючим серцем. На хвилі загального ентузіазму стала членом молодої політичної сили і я.

Та дуже швидко прийшло розуміння, що всередині партії почалася банальна боротьба за владу. Тому з етичних міркувань моя політична кар’єра виявилась нетривалою. І я знову зосередилась на громадському секторі, увійшовши у 2015 році до Громадської ради при парламентському комітеті у справах сім’ї. Повернувшись згодом і до активної участі в організації сімейних фестивалів.

Парламентські слухання з питань сімейної політики, 2015 рік 

Паралельно з цим подальшого розвитку набуло і моє блогерство в соціальних мережах. Хоча справжнім блогером я все ж себе не вважаю. Просто не можу мовчати, коли моя країна потребує правди. Адже Україна – це на рівні серця. Це моя любов і частина мого життя. І я бачу її самодостатньою та сильною. І незалежною від будь-якого втручання та впливу ззовні. Це країна де має перемогти здоровий глузд та вічні цінності. А щасливі тато і мати виховують своїх дітей щасливими. Дітей, які створять щасливі сім’ї наступного покоління українців.

Матеріал підготував Віталій Виноградов, рух «Всі разом!»

Читайте також

  • Назарій Островський
    Просто робити добрі справи
    Назарій Островський, 33 роки, народився у місті Броди, Львівська область. Отримав юридичну освіту у Львівському університеті внутрішніх справ. Працює в сфері будівництва. Одружений. Має двох дітей: син та донька. Штаб допомоги людям під час карантину Пан Островський разом з командою волонтерів спільноти «Благословення» Української Греко-Католицької…