Заради кохання чоловік пішов воювати, заради кохання дружина з ним після поранення: Історія Едуарда та Марини Бикових

17 квітня 2024 року Едуард Биков отримав численні поранення та опіки на війні. Права рука і нога були ампутовані. Зараз він ще не бачить та погано чує. Боротьба за його здоров’я ведеться вже більше 7 місяців. Поруч з Едуардом весь цей час його дружина Марина. Подружжя Бикових розповіло організації «Всі разом!» історію про свою сім’ю, поранення та лікування.

Едуард Биков народився 18 січня 1973 року на Луганщині, в місті Кадіївка. В дитинстві добре навчався в школі, мама працювала медсестрою в дитячому садочку, батько був водієм. Навчався Едуард у Гірничо-металургійному інституті в Алчевську за спеціальністю «промислова електроніка». Будучи студентом 5 курсу познайомився з Мариною, з якою одружився через три роки. З 2001 вони проживають у Києві. До військової служби працював у будівельній компанії, спочатку кошторисником, пізніше виконавчим директором.

Марина Бикова народилася 29 квітня 1976 року в Луганську. Після Луганського педагогічного Університету працює інструктором фітнесу, викладає пілатес. Під час вагітності проводила фітнес для вагітних, після народження навчала молодих мам. Коли діти були в садочку та в школі, працювала вчителем фізкультури у дитячих закладах. Організовувала для дітей табори. «Ми робили все для своїх дітей, щоб їм не було сумно», – каже Марина. Останні 8 років Марина вивчає Остеопатію. Знання і досвід в роботі з фізичним тілом наразі дуже допомагають в реабілітації Едуарда.

Знайомство та сімейне життя
З Мариною Едуард познайомився під час поїздки у профілакторій «Лісова пісня». «Мені ніколи нікуди не хотілося так сильно їхати, як в цю поїздку. Я прикіпів до Маринки тоді всім своїм серцем», – пригадує Едуард. «Ще у санаторії я зрозуміла, що Едік буде моїм чоловіком», – каже Марина. Одружилися 15 листопада 1997 року. Спочатку жили в Луганську, де придбали квартиру. «У людей буває медовий місяць, а у нас були медові роки», – каже Едуард.

У 2001 році сім’я переїхала жити у Київ. У 2002 році народилася донька Надія. У 2005 році – донька Вікторія. «Ми були щасливі без дітей, а потім стали найщасливішими батьками», – каже дружина. В цьому році старша донька закінчила Києво-Могилянську академію з відзнакою. Молодша навчається на другому курсі в академії мистецтв імені Бойчука.

Цінності та пріоритети
«Для мене завжди основною цінністю була сім’я. Після народження дітей я присвячував їм багато часу», – каже Едуард. Він пригадав вірш з Біблії «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» (Буття 1:27). «Для мене це найбільша цінність. Я розглядаю нас двох для Бога як одне ціле», – зазначає Едуард.

Пані Марина розповіла, що від початку стосунків їхніми цінностями були щирість та чесність. Подружжя поважає та підтримує один одного. «З самого початку ми знали, що діти виховуються прикладом батьків, тому ми не виховували дітей, а виховували себе. Поради або покарання не завжди допомагають у вихованні дітей. Вони беруть приклад з нас. Тому ми завжди намагалися бути прикладом для них», – каже Марина.

Християнський шлях
«Бога ми шукали завжди, хоч ми цього і не усвідомлювали. Це були різні шляхи. Ми ходили в різні церкви та практикували різні духовні практики. Ми шукали відповіді на свої запитання та сенс життя», – розповідає Марина. Приблизно протягом 5 років сім’я відвідувала православну церкву, в якій повінчалися та похрестили дітей.

У 2014 році сім’я почала відвідувати «Церкву Живого Бога» у Києві. Персональна клієнтка Марини, яка займалася пілатесом, запросила сім’ю до церкви. Вони зазначають, що там відчули підтримку та допомогу. У 2015 році Марина та Едуард в один день прийняли водне хрещення. Активно включилися в життя та служіння церкви.

Хрещення Едуарда

«На цьому етапі ми зрозуміли, що наші відносини змінилися. Основною ідеєю для мене було те, що я усвідомила, що я дочка Царя», – каже дружина. Едуард пригадав, що він служив у групі охорони, а пізніше був звукооператором. Марина служила у прославленні та з молоддю. «Для мене найціннішим є те, що спочатку дух, потім душа і душа керує тілом. Вже під час повномасштабного вторгнення я записував відеозвернення для церкви, в якому сказав: Ми вже перемогли, бо з нами Дух Божий і Ісус переміг смерть», – зазначає Едуард.

Повномасштабне вторгнення і військова служба
24 лютого 2024 року Едуард розбудив Марину і сказав їй: «Тренування сьогодні не буде. Почалася війна». В перший день Едуард повідомив, що піде воювати. Пізніше він вмовив сім’ю виїхати за кордон і 14 березня 2024 року вони виїхали. Марина з Вікторією жили в Австрії, Надія навчалася у Іспанії. «Ми планували повернутися в Україну через декілька тижнів, думали, що війна закінчиться швидко. Але залишились там на два з половиною роки. Не знаючи німецької мови і не маючи зв’язків, було дуже важко. За допомогою добрих людей я змогла знайти роботу і почала проводити фітнес. Завдяки своїй наполегливості, постійно вчила мову», – розповідає Марина.

А Едуард разом з товаришем вступив у Добровільне формування територіальної громади (ДФТГ), отримали зброю та чергували на об’єктах критичної інфраструктури. Марина відразу не підтримала рішення чоловіка і пів року до цього звикала. «Мені було дуже страшно за життя і здоров’я чоловіка. Тільки коли я вже дізналася, що Едік служить в медичній службі, допомагає і вивозить поранених, я змогла це прийняти. Бо я розуміла, що Едік на своєму місці і це його місія», – каже Марина. Доньки підтримали рішення батька про військову службу.

У ДФТГ був запит на добровольців, які можуть поїхати на фронт для медичної евакуації. Едуард погодився на цей запит. 28 червня він отримав військовий квиток і заступив на службу у ЗСУ. Через декілька місяців підготовки та курсів тактичної медицини поїхав на схід. Перша ротація була на Харківському напрямку, поблизу міста Вовчанськ. Через деякий час працював на Донеччині. Протягом служби завжди був на зв’язку з родиною. Це була для нього дуже велика підтримка.

Поранення
17 квітня 2024 Едуард під Часовим Яром отримав вкрай важке поранення внаслідок прильоту керованої авіаційної бомби (КАБ). «Я вважаю Маринку своїм янголом охоронцем, бо за 6 хвилин до прильоту КАБа вона зателефонувала, і я вийшов з приміщення медпункту на вулицю. Це врятувало мені життя», – зазначає Едуард. Всі, хто були в приміщенні тоді загинули. Едуард був в десяти метрах від епіцентру, але його врятувала стіна будинку.

Після поранення Едуарда відправили у шпиталь у Дніпро, звідти 22 квітня евакуаційним потягом перевезли до Києва. 15 днів він перебував у медичній комі. Перший місяць після поранення він не пам’ятає. «Я бачив багато снів. Але я неодноразово у цих снах, зважуючи все, приймав рішення повернутися до сім’ї. Я хотів побачити Маринку», – розповідає Едуард.

«Коли я дізналась, що Едік поранений, я відразу взяла квиток на автобус і на наступний день виїхала з Австрії в напрямку України. Автобус їде 24 години – весь цей час я була наодинці зі своїми думками і фантазіями. Мене зустріли друзі на вокзалі і повідомили, що Едік живий, але ще нестабільний. Мої друзі стали мені опорою. Кожен день ми молилися за те, щоб Едік вижив», – пригадує пані Марина. Залишивши все в Австрії, вона приїхала допомагати чоловіку. Але через місяць, коли Едуард був вже у стабільному стані, Марина повернулася в Австрію на 2 дні, щоб закрити документи і довести всі справи до кінця.

Лікування та реабілітація
Едуард отримав тяжкі поранення. В нього пошкоджені очі, зараз він ще не бачить. Приблизно через місяць йому повідомили, що у нього ампутовані дві кінцівки. До цього моменту Едуард відчував фантомні кінцівки і не усвідомлював, що фізично вони відсутні. Зовні він сприйняв цю інформацію спокійно. І впродовж ще двох тижнів з ним працював психолог, допомагав прийняти цю інформацію. Сам же Едуард зараз згадує це так: Нічого страшного, зроблять протези і буду стрибати. Головне, що я залишився при пам’яті. Я вважаю, що це чудо Боже, що я вижив».

Після поранення Марина побачила Едуарда вперше тільки через тиждень. Весь час лікування вона підтримувала чоловіка та допомагала йому відновитися. Друзі та родина були поруч та допомагали матеріально, фізично та морально. «Маринка підтримувала мене, а її підтримували сотні рук», – каже чоловік. Доньки також були поруч. «Я від них не відчував жалю, я відчував тільки любов», – каже батько.

Марина розповіла, що на початку Едуард реагував спокійно на свій стан. Але були моменти, коли він плакав та намагався прийняти нову реальність. «Ми приймали разом те, що є. Прийняття було складним, проте постійно нам допомагали люди. Але найголовніше – нами рухала любов. У мене не було варіантів діяти інакше. Заради кохання я кудись їхала і щось робила. Коли Едік йшов на війну, він це робив через кохання. Він захищав мене і моїх дітей. І коли в нашій родині трапилося горе, саме кохання дає мені сили жити і рухатися далі», – розповіла дружина.

Зараз Едуард намагається ставати більш самостійним. Він вже сам сідає з ліжка на візок, пробує самостійно харчуватись. «Маринка так по-справжньому цьому радіє, що я розумію для чого я тут», – каже чоловік.

Нещодавно Марина відновила свою тренерську діяльність. А Едуард у своїх розмовах налаштований на те, що також в майбутньому зможе працювати.

26 листопада Едуарду зробили операцію по рівнянню носової перегородки та очистки лобних пазух. Після цього протягом 2 тижнів поступово буде сходити набряк і він зможе дихати носом.

«Ми навіть не уявляємо з чим стикаються наші військові після поранення і скільки мужності, сил та сміливості їм треба, щоб відновити здоров’я та повернутися до життя», – зазначає дружина військовослужбовця.

Хоча тепер стан Едуарда можна назвати стабільним, попереду його чекає багато операцій, довготривала реабілітація та протезування. Ця унікальна родина планує жити далі, підтримувати одне одного, служити Богу і шукати сенс і радість в кожному дні.

«Ніхто не знає, що буде далі, коли настане час Перемоги України і що буде потім. Але сьогодні ми живі і у нас є сили зробити щось хороше. До війни здавалося, що все життя попереду, а тепер розуміємо, що є тільки “зараз” і треба жити сьогодні, не відкладати на завтра. Тому ми проводимо разом багато часу разом, говоримо про свої почуття, цінуємо те, що ми є одне в одного», – каже Марина.

Підтримати сім’ю матеріально можна за реквізитами:
МоноБанка: https://send.monobank.ua/jar/87ZMTboW7t
МоноБанка: 5375 4112 1745 3922
Конверт ПриватБанк: https://www.privat24.ua/send/225yn
Конверт ПриватБанк: 5168 7521 0460 6176

Соцмережі Марини Бикової:
Facebook
Instagram

Щоб першими отримувати перевірену інформацію та компетентні експертні коментарі, підпишіться на наші офіційні канали у Viber та Telegram