Капелан на двох фронтах

Служити на сході капеланом та здійснювати розбудову інституту сім’ї на суспільному фронті – справа нелегка. Проте її успішно освоїв друг руху “Всі разом!”, резидент Кабінету Експертів – Ігор Плохой. Читайте дивовижну історію реалізації його місії на двох фронтах. Далі – пряма мова. 

Ігор Плохой – капелан на передовій  

Перші сенси в житті

Після закінчення середньої школи я поступив до училища, щоб здобути звичайну професію – радіотелемеханік. Отримав дипломом з відзнакою. Взагалі,  я шукав себе в різних напрямках від технічної сфери до гуманітарної, цікавим було все. Тому й спектр навчальних закладів, в яких навчався, красномовно підкреслюють напрямки мого пошуку. Спершу був Одеський Політехнічний Університет, навчався на радіотехнічному факультеті. А після вступив до Московської християнської семінарії «Благодать», яку успішно закінчив. Здобув ступінь магістра та закінчив навчання ще в трьох ВУЗах: філософський факультет Одеського Національного університету ім. І. І. Мечникова та факультет Міжнародних економічних відносин там само.

А нещодавно, закінчив Національну академію державного управління при Президентові України. Захист відбувався за темою магістерської роботи: «Державна сімейна політика України: проблеми та шляхи вдосконалення». Навчання в кожному навчальному закладі для мене було цінним досвідом та здобутком, який допоміг, й досі допомагає мені в різноплановій діяльності.

 Ігор Плохой здобув кваліфікацію магістра

Після мого приєднання до церкви, через доволі короткий час, я став молодіжним лідером, а потім проповідником. Прийняв покликання на пасторське служіння. Це було понад 20 років тому. У 1999 році я заснував Фонд Милосердя, Відродження та Розвитку «Благодать». Разом з командою однодумців ми намагалися вирішувати різні проблеми населення від гуманітарних до матеріальних. Слідування за покликанням та служіння людям далі розширювалося й почало включати не лише духовний вектор, але й громадський, соціальний та суспільно-політичний.

Підводячи перші висновки свого життя, я впевнений, що відповідальною та складною місією для мене – було саме пасторське служіння. Бо саме воно здатне залишити свій глибокий слід на долях багатьох людей.

Ігор Плохой спілкується з бійцями ООС

А потім – війна та зброя

Перед російсько-українською війною я намагався виконувати свою християнську місію і на Майдані під час Революції Гідності. Збройна агресія Росії не була для мене повною несподіванкою. Як тільки почався військовий конфлікт, я вирішив створити християнську сотню (а на перспективу батальйон) для захисту Батьківщини та формування в суспільстві думки, про те, що християни стоять у авангарді під час важких випробувань для співвітчизників. Нажаль, багатьох однодумців за короткий період знайти не зміг, а робити щось вже було потрібно. Тож в червні 2014 я зміг зібрати лише 4 християн, які згодилися йти на фронт. Ми пробували долучитися до різних добровольчих батальйонів, але судилося увійти в склад «Сотні Ісуса Христа» батальйону «Шахтарськ». Потім, на базі цієї сотні був створений батальйон «Свята Марія».

Що сподвигло мене перенести пасторську місію на передову? Коли я пішов захищати Україну, як доброволець, то здивувався двом речам. Перша – де взялася купа молодих людей, які готові захищати Україну до останнього? А друга річ – це відсутність на фронті капеланів і повне нерозуміння командирами такої необхідності для бійців. З перших днів на передовій я усвідомив, що бійців вистачає, не вистачає саме тих, хто міг би займатися душеопікунською роботою, тому я вирішив зайняти цю нішу.

Ігор Плохой на Донеччині

Найдовший день в моєму житті

Капеланська місія на фронті різностороння. Це, по-перше, душеопікунство бійців та офіцерів. Але не лише це. Багато капеланів, і я, зокрема, пройшли навчання парамедицині, для того, щоб виконувати функції медиків на передовій. Потім, це – волонтерська та гуманітарна допомога. Особливо в 2014 та 2015 роках, доводилося шукати кошти та закуповувати для бійців майже все: від берців та камуфляжів до спецпредметів військового призначення, від продуктів харчування до буржуйок, засобів гігієни та багато чого іншого.

Але головне – присутність капелана завжди надихала та неабияк підтримувало бійців. Звісно, було проведено досить багато особистих бесід, польових богослужінь, а особливо багато молитов.

Духовні настанови капелана бійцям

Життєвих історій було багато. Дуже запам’яталося особливе святкування Пасхи в 2015 році під Донецьким аеропортом. Святкове богослужіння з п’ятої години ранку, бій у Пісках з наступом танків, потужний артобстріл росіян з САУ. І під канонаду бою по різним точкам під аеропортом – потужне «Христос Воскрес!» від поранених бійців. Подій, які сталися тоді лише за один день, неможливо втиснути в одну добу, це був один з найдовших днів в моєму житті.

У лютому 2015 в розвідувальній роті, в якій я ніс капеланське служіння, було кілька бійців-язичників. У нас виникали дискусії, а іноді суперечки. Настільки гострі, що одному пастору, якого я взяв з собою в капеланську поїздку, один з язичників почав погрожувати зброєю через нібито зневагу, яку той проявив до язичницьких богів. Цим запеклим язичником був солдат з позивним «Браво». Я спробував налагодити з цими хлопцями дружні та невимушені відносини, але під час нашого спілкування відбувався просто обмін інформацією про християнство та язичництво. І ось, через менше ніж два місяці «Браво» найагресивніший язичник робить сенсаційну заву: «Я хочу прийняти хрещення та стати християнином!». Я був шокований. Виявилося, що на нього не так вплинули мої проповіді чи аргументи на користь Христа, як його спостереження за життям християн там на фронті! Приємно згадувати бійців, які не мали до війни духовного досвіду, не молилися, не вірили в Христа, але на фронтових дорогах здобули не лише військові навички, але й почали чинити духовні речі.

Капеланські бесіди з бійцями

Наприклад «Татарин» – розвідник 81 бригади, він завжди уважно слухав Слово Боже та духовні настанови. Одного разу його група потрапила в засідку. Зав’язався бій, «Татарин» був поранений. Потрапив до шпиталю в Київ. Якось мене запросили на інтерв’ю про війну до однієї радіостанції. Я не міг тоді приїхати і потрапити в ту студію. Але згадав про «Татарина», який був у місті. Татарин погодився замість мене взяти участь в інтерв’ю. І ось, я кудись вже їхав у справах, але налаштувавши приймач на хвилю радіостанції – почав слухати бесіду. «Татарин» свідчив про те, як він уважно слухав настанови капелана та почав практикувати молитву щоденно, особливо перед усіма бойовими виходами. Іноді він дійсно спеціально нахилявся, коли була спішка, щоб нібито зав’язати шнурки берців, а в цей час палко молився. Він розповідав, як молився перед тим виходом, під час якого зав’язався черговий бій. Чудо отриманих таких незначних пошкоджень від кулі 7,62х54 від ПКМ, він пояснив Божою відповіддю на його молитви, які він почав практикувати. Я слухав все це збоку, як звичайний радіослухач, й мене переповнювала велика радість, гордість, вдячність Богу! Щось сіється, щось сходить, щось ще зійде.

Воєнні побратими

Всі разом – за сім’ю!

Коли я після східного фронту більше почав інтегруватися в суспільний фронт, який проходить глибоко в тилу нашої країни, тоді з’явилося бажання долучитися до руху «Всі разом!». Це пояснюється тим, що дуже багато атак антихристиянського та антиукраїнського характеру направлені саме проти інституту сім’ї в Україні.

В Україні не існує чітко вираженої послідовної сімейної політики із зрозумілою далекоглядною стратегією. Державна сімейна політика України, як явище, переживає суперечливий та непослідовний процес оформлення та формування, це супроводжується постійною зміною акцентів та векторів розвитку такої політики від частково просімейної до анти-сімейної. Замість плекання сімейних цінностей та докладання зусиль, щодо розвитку інституту сім’ї, наші управлінці роблять протилежне – руйнують традиційну українську сімейну парадигму популяризацією відвертих збочень.

Ігор Плохой організовує Фестиваль сім’ї в Кілії

Особливо гостро я це відчув у 2018 році, коли активісти просімейного руху зібралися на мирний молитовний протест проти так званого «Київ-прайду». І ми були агресивно розігнані поліцією із застосуванням фізичної сили. Я пам’ятаю той день. Що я відчував тоді, як капелан? Відчуттів було багато… Саме як капелан я відчув, що тут в тилу, відбувається війна – ще підліша ніж на східному фронті. І це не перебільшення. Підло в спину, без попереджень, протизаконно, а головне силами не чужої армії, а силами утриманців на податки українців здійснювався звірячий напад на небайдужих до долі України громадян.

Ігор Плохой на мітингу проти антисімейних ініціатив

Рух «Всі разом!» є активним популяризатором сімейних цінностей та просімейним рухом з одного боку та рухом опору руйнівним антисімейним силам – з іншого! Надихнувшись активною роботою цього руху по організації сімейних маршів та фестивалів, я в 2018 році ініціював проведення просімейного заходу в місті Кілія, Одеська область. Наш фестиваль сім’ї складався з масованої інформаційно-просвітницької кампанії з виклейкою більше десятка білбордів, автопробігом, народним віче, ходою, в якій прийняло участь біля 2 тисяч осіб, сімейним містечком та святковим концертом.

Сім’я Плохих

Хочу розказати про свою сім’ю. Мою дружину звати Ольга, а донечку – Аліна. Наша донька вже доросла і живе окремо. Тому для нас з дружиною настав час приділяти більше уваги один одному. Я майже постійно веду якусь активну діяльність, місцями навіть буремну. Ольга робить неоціненний внесок в мою діяльність. Вона піклується про домашній побут так, щоб, я міг максимально реалізовувати свою місію. Зі свого боку я намагаюся робити все можливе для створення умов для її особистісної самореалізації. Вона в мене теж досить активна людина. Такі речі, як справжня любов, розуміння, повага, терпіння, жертовність, віра у Христа – найкраще культивуються в сім’ї. Найважливішому я завжди вчуся у своїй сім’ї.

Розмовляв Роман Аблязов, рух «Всі разом!»

Щоб першими отримувати перевірену інформацію та компетентні експертні коментарі, підпишіться на наші офіційні канали у Viber та Telegram