Подружжя Тараса і Ольги Мельстер: разом пішли на війну, разом поклали свої життя

Життя за незалежність України віддали Ольга й Тарас Мельстери з Кропивницького. Про це повідломила мама Ольги — волонтер та координатор гуманітарного центру в Кропивницькому Інга Дуднік.

Мама Ольги додала у своїх соцмережах, що намагалася прийняти вибір Тараса і Ольги змінити цивільні професії на зброю у руках заради захисту українського народу. І зізналася, що її «накрило», коли Ольга обрізала волосся, щоб воно не заважало носити бронежилет.

Із фейсбук-сторінки пані Інги: «Коли життя змусило їх змінити комп’ютерні мишки на автомат, я намагалась прийняти їх вибір. Коли донька обрізала коси, не тому, що хотіла змінити зачіску, а тому, що заважали носити броніки, мене накрило. А сьогодні я плачу. Не маю сил щось говорити, писати. Вчора вони стали нашими янголами охоронцями. Дякую, що захищали нас на землі, тепер захищаєте з неба. Боляче, дуже боляче», – написала вона.

Загиблий Тарас Мельстер був сином голови громадської організації «Флора» Людмили Шестакової і працював у IT-компанії. Ольга Мельстер була відомою на Кіровоградщині своїми кондитерськими витворами. Випікала креативні пряники із різноманітними надписами та малюнками. Захисниця неодноразово долучалася до волонтерства.

У перший день повномасштабного вторгнення Ольга написала пост на своїй інстаграм-сторінці: «Ще вчора публікувала про те, що страшно починати готувати пряники. Як смішно це читати сьогодні. Сьогодні я вперше зрозуміла, що таке страшно. На нас напала Росія. А напад виправдати не можна».

Пара загинула ще влітку, але нову хвилю уваги до подружжя спричинила чуйна публікація військовослужбовця Євгена Карася з його художнім оповіданням про драматичну історію подружжя Тараса і Ольги. В день памʼяті Голодомору він написав пост.

Із посту Євгена Карася:
«Пара безкінечно далека від війни. Тарас відклав «мишку» і клавіатуру. Оля обрізала косу, аби не заважало волосся броніку.

Подружжя стояло разом з побратимами на самій пекельній ділянці. Пісок, випалене обстрілами поле, не дуже глибокі окопи і більш нічого.

Вони загинули під час одного з самих жорстоких обстрілів. Усім. Авіація, вертольоти, міномети, важка артилерія.

На той край села було страшно дивитися. Хотілося відвернутися від звуку розривів.

До останніх годин оборони Сіверодонецьку на тій позиції уціліло двоє бійців з взводу. Підрозділ утримав позиції.

Наш водій з ТРО «Андрюха» повідав мені про подружжя. «Така гарна пара була, разом воювали».

«Андрюху» разом з нашими контузив танк на переправі річкою з Севердону. Танк уже бив з тилу, з того берегу куди ми пливли. Ворог нависнув над Лисичанськом.

Ми випливли і я забрав повідану історію.

Я їх не знав і не бачив.

Не знаю чому. Вони приходили до голови багато разів.

Певно їхні душі просили передати.

Це буде доречно на роковини Голодомору.

– Ми, добрі, світлі, мирні, чемні.

Оля та Тарас.

Передаємо вам, російські окупанти.

У вас був Су-25, Мі-24, Гіацинт і 120-й.

А в нас були автомати і ванільні пряники.

Ви всього-лише убили нас. А ми поховали вашу мрію.

Ми ви..бали вас.

І спецназ, і кадирівців, і ФСБ, і армію.

Ми втримали позицію.

Так, залишились там назавжди.

Але і назавжди полягла остання надія Москви на «широкий наступ».

Більше ніяких великих наступів не було.

І не буде.

І ніколи не буде більше Голодомору.

А будуть дітки їсти кумедні пряники.

На солодкий день ПЕРЕМОГИ.

Честь».

Щоб першими отримувати перевірену інформацію та компетентні експертні коментарі, підпишіться на наші офіційні канали у Viber та Telegram