Перемагають ті, за кого воює Україна

Кінець Другої Світової сфальсифікований Москвою. Так само, як системно та наполегливо фальсифікувалися передумови та початок війни. Постійно подавались брехливі факти про її хід, про ключові битви, переговори, колаборацію, втрати. А тепер Москва занурює світ у брехню про героїв та зрадників, постійно міняючи місцями одних з іншими.

До «зрадників» у неї потрапляли цілі нації, як от киримли, ночха, поволзькі німці. Звинувачуючи їх у «зраді», радянська влада витрачала величезні ресурси внутрішніх військ та загонів НКВД для примусового виселення та депортації у віддаленні райони СРСР сотень тисяч громадян. І це лише один штрих сатаністичної діяльності сталінської імперії в тій війні. Наразі прямі нащадки цієї імперії намагаються не лише забрати нашу землю і наші життя, але й нашу історію. Вони намагаються витерти наше ім’я з усіх героїчних наративів і вписати туди своє. Так, аби навіть старий аргентинець захоплено вигукував “Madre Russia!”.

Поріддя московське і навіть замосковське підносить портрети пересічних вояків червоної армії, волаючи, що то їхні “діди”, котрі “воювали”. Власне, андрофаги могли б і їхні трупи викопати. З них станеться аби лише залякати світ самочинно привласненим ім’ям “побєдітєлєй фашизма”. Бо культ мертвих – то є релігія андрофагів. Не шанування предків, а некромантія, викликання духів померлих аби лякати ними живих.

Прикро, що Українці теж лякаються своїх “дідів”. Лякаються так, що навіть відкидають свою причетність до Перемоги над гітлерівськими військами. Мовляв, нехай росіяни забирають Перемогу собі. І військо із замосков’я, де вояків Вермахту бачили хіба що полоненими, присвоюють собі нашу звитягу і біль, наше страждання і нашу славу у тій Війні. Бо наша земля і наша Нація пережила ту Війну за найжорсткішим з усіх можливих сценаріїв. Депортації в Україні почалися ще в 1939 році. Одразу після першої окупації «сов’єтами». Тоді коли на решті території союзу все ще був мир. А потім, восени 1941, лише група армій Süd не виконала поставленої задачі і вперлася в непохитний Київ. Тож, готові до штурму Москви танки повернули назад аби захопити спочатку нашу столицю. А тоді й почалася зрада. Росіяни зрадили Українців і втекли, підриваючи за собою не лише критичну інфраструктуру але й автентичне українське культурне насліддя. Вони висаджували в повітря цілі міста, тоді як мирне населення ніхто не евакуював. Лише керівні кадри та цінне обладнання.

Так почалась німецька окупація з усіма її труднощами. А коли виявилось, що німецькі труднощі – то ніщо в зрівнянні зі сталінським перманентним терором, в запілля окупації було післано загони червоних партизанів. Їхньою метою було зробити ворогами населення з окупаційною адміністрацією. Своїми акціями червоні партизани викликали терор німців проти населення і відповідно ненависть Українців до окупантів. А через декілька років до України зі сходу почали заходити “освободітєлі”. І те друге стало нам гірше першого. На відміну від німців, радянська влада забезпечували населення не роботою закордоном, а лише обов’язком загинути на фронті без достатнього озброєння.

Фронт стрімко рухався на захід воїнами радянської армії, кожен третій з яких був Українцем. А на “звільнені” землі приходили голубі околиші – війська НКВД. Люті карателі тих, хто вижив за те, що вони вижили. То саме вони оголошували нації зрадниками і саме вони потім були оголошені “переможцями”. І це саме їхні нащадки носяться з їхніми портретами. У своїй мерзотності ці бастарди дійшли до того, що оголосили “зрадниками” усіх нас. Усю Українську Націю. Вони нагло вирвали з наших рук прапор перемоги. З рук наших дідів, котрі ціною власних життів, власної крови, на власній землі захистили їхню огидну імперію.

І ми дозволили нащадкам тих карателів привласнити здобуту нами перемогу. Авжеж, якби вони пережили в ту Війну те, що пережили ми – хоч у тилу, хоч на фронті, хоч до “побєди”, хоч після неї – вони б отримали зовсім іншу генетичну пам’ять. Пам’ять про війну як про незглибиму трагедію, а не як про переможний тріумф. Але, якби вони мали вдячність до Українців як до своїх захисників, вони і не були б «андрофагами». Вони не були б «кассабами», якби постійно не викривляли історичну пам’ять. Вони не були б «орками», якби не всиновили собі всі переможені нами людиноненависницькі практики фашизму. А викрадення і брутальне спотворення пам’яті почалося з підміни дати самої перемоги. Бо насправді Третій Райх капітулював перед американо-британським командуванням в особі майбутнього президента США Дуайта Ейзенхауера. І відбулася ця подія 7 травня 1945 року в Реймсі.

Оскільки уповноважений адміралом Карлом Деніцом представник Німеччини Альфред Йодль займав посаду начальника штабу, Ейзенхауер наказав аби капітуляцію Третього Райху підписували представники штабів. Тож американський генерал Уолтер Сміт представляв американо-британські сили, а генерал Севез був підписантом від Франції. Від Радянського союзу погукали Ванюшку Суслопарова, котрий попри генеральське звання насправді був дипломатом, а через страх розбудити своїм дзвінком Сталіна не отримав погодження з Кремля. Саме тому 8 травня Вінстон Черчіль та Гарі Трумен вже оголосили своїм країнам про те, що агресора переможено і війна завершилась.

А радянський «м’ясник» Жора Жуков тим часом на замовлення кремлівського тирана влаштовував у Карлгорсті перформенс у вигляді повторної капітуляції. Для цього з Фленсбурґа прибуло троє генералів: Штумпф, Кайтель і Фрідебурґ. Вони просто поставили свої підписи під складеним радянською владою документом. Але всі накази військам щодо капітуляції були вже віддані напередодні. Тож повторна капітуляція була лише виставою на догоду кремлівському горцю. Та як би там не було, Україні не можна відмовлятися від своєї частки тієї Перемоги. Так, ми воювали за свою землю але в чужій армії. Билися за свою країну але за чужу імперію.

УПА – та частина Українців, котра воювала від імені своєї Нації за власну державу проти обох імперій тоді, нажаль, не перемогла. Не перемогла, власне, і вся наново окупована мосхами Нація. Бо одразу після “освобождєнія” було розгорнуто новий терор включно з третім упокоренням голодом.

Нація була зламана й пригнічена, але Україна як радянська республіка все-таки отримала свою мізерну частку перемоги, зокрема у вигляді представництва в новоствореній ООН. В цьому і полягає парадокс, який ми досі ще не в змозі розв’язати: перемігши німецьких нацистів, Україна була переможена московськими комуністами. Очевидним залишається лише те, що перемагає і переможе саме та сторона, за яку воює Україна. Тоді ми нажаль воювали за Москву – і перемогла, нажаль, Москва. А тепер Захід переможе саме тому, що за нього і замість нього воює Україна.