“Казус Іво Бобул”: це про “молоде та прогресивне” чи насправді нахабне та агресивне

Поволі стихає скандал навколо “сексиста” Іво Бобула. Суспільство, як то завше буває, розділилося навпіл: одні плювалися на “дурного діда”, а інші – на фемку.

І якби я хотів утулити свій п’ятак у цю суперечку, я б зробив це раніше. Але сьогодні час поставити питання ширше: хто визначатиме наш культурний код?

Якщо пильно прислухатись до сучасної музики, можна почути, що вона не така вже й сучасна. Бо не зважаючи на шалений творчий сплеск після нападу РФ у 2014 році та появу нових потужних виконавців, попит на “старих” досі не спадає.

І мова не лише про те, що такі вихідці з совкового зайордання як Іво Бобул, Степан Гіга чи Іван Попович збирають повні зали. Річ у тому, що “Василина” Поповича або “Цей сон” Гіги в оригіналах або переспівах сьогодні впевнено тримаються в трендах фронтового ТікТоку.

Можна було б просторікувати, якою “плебейською” є ця музика, але не можна ігнорувати факту, що схильність українців до ліричного співу та цінування вокальних даних є незнищенними. Але сьогодні все це зветься “відстієм”.

Так само як і схильність українців до барокової пишноти сучасні модники називають стилем “а-ля пшонка”. Бо ж культурологічні пізнання критиків впираються в цілком пролетарський інстинкт відторгнення надмір розкішних інтер’єрів відомих палаців у Гореничах та Межигір’ї.

Ще однією цариною культурних воєн є така собі боротьба з “шароварщиною”, котру давненько веде культурологиня як Оксана Косміна. Це взагалі цікавий феномен, коли за “прогрес” боряться діячі із повністю совковим мисленням.

Тут можна згадати таких вічномолодих істориків як Данило Яневський та Ярослав Грицак. Взірцем для них є колишні фундатори історичних та культурних парадигм. На кшталт Бориса Грекова та Константина Федіна. Тобто, наділені грошима і владою, зокрема й репресивною. Верховні жреці академій та творчих спілок, котрі згідно волі партії визначали “правильне русло” і направляли в нього плин ввіреної їм галузі.

Близнючкою згаданої Косміної в усіх сенсах була трохи підзабута вже Уляна Супрун, котра із комсомольським завзяттям займалася декомунізацією домашньої аптечки, не лише встановлюючи нову парадигму в державній охороні здоров’я, але й просвітляючи масову свідомість аборигенів. Власне весь пафос цієї діяльності і полягає в синдромі просвітителя.

Всю свою енергію ці діячі – як молоді так і не дуже – віддають на нестримну деміфологізацію всього чого торкаються їхні руки. Вони з усіх сил маніакально намагаюся нав’язати широким масам все модне, стильне, прогресивне, скинувши у прірву небуття усю “хуторянську архаїку”.

І в них аж кров із зубів іде, коли вони бачать як народ попри всі їхні зусилля хилиться до всіляких Бобулів, “ґендерних стереотипів” та позолоченої ліпнини а-ля Яковишин.

Ці творці-творчині новітніх парадигм розриваються між малоефективним для тих широких мас канцелінгом та поки що забороненими розстрілами.

Втім, розуміючи, що власну традицію, культуру та історію ми мусимо подолати, хотілося б второпати: до якого берега нам, затурканим аборигенам треба пристати? Поза сумнівом – до західного.

Нещодавно предстоятель УГКЦ Святослав Шевчук оголосив про перехід його церкви на Григоріанський календар. Цей календар було запроваджено папою Григорієм ХІІІ в 1582 році. І вже в жовтні того року Річ Посполита разом із кількома іншими католицькими державами прийняла його як офіційний. А незабаром, у 1596-му після укладання Берестейської унії на території Річі Посполитої було створено Русько-Унійну церкву (теперішня УГКЦ). Так от, греко-католики від самого початку століттями трималися Юліанського календаря, якими б не були офіційні календарі імперій, у яких їм доводилось існувати. І лише тепер “антимосковність” почала означати зміну церковного календаря, тобто за західним зразком.

А враховуючи, що серед усіх недержавних інституцій України Джо Байден під час свого несподіваного візиту до Києва удостоїв уваги лише ПЦУ в особі митрополита Епіфанія, напевно “прогресивні зміни” слід чекати і в офіційній Українській церкві.

І якраз після цього першого не просто від початку війни, а за останні 15 років візиту президента США до України у нас активізувалися ліві активісти.

Реальним фурором стало присудження журналом Time звання “жінка року” одній широко відомій у вузьких колах лгбт-фюрерині гендерного лобі в Україні.

Тобто, серед тисяч українок, які здійснюють безперервний і безприкладний подвиг у волонтерстві, воєнній медицині й безпосередньо на полі бою заморське видання не знайшло жодної гідної звання жінка року.

І мова навіть не про те, що перевага була віддана безплідній ідеологині, чим було цинічно принижено тисячі найкращих українок. Річ у тому, що правом говорити від імені мільйонів українських жінок, а головне “захищати” їх, наділили людину, що заперечує власну жіночу статевість і репрезентує невеличку деструктивну організацію, що до справжніх жінок не має жодного стосунку.

А якщо ми згадаємо, кому і за що присудили минулорічну Нобелівську премію миру, стане цілком очевидно, що Україні крупними буквами прописують імена “героїв” та зразки “героїчної поведінки”, що вони тепер мають бути в пошані всієї нашої нації.

І саме заради цих неорганічних для нас героїв, цих чужорідних навіюваних ззовні зразків і цінностей, норм і смаків ми маємо рішуче розтоптати все те, що до цього дня вважали своїм, прийнятним, приємним, потрібним.

І мова не про те, ніби культурна вестернізація є “поганою”. Бо ж культурний обмін шляхом поступового взаємопроникнення є неминучим. І в такий спосіб природної дифузії він здійснювався століттями.

Натомість сьогодні ця вестернизація нав’язується у форсованому режимі як безальтернативна бо прогресивна. І подається цей еталон “західних” або ж “европейських” ідейно-культурних цінностей в єдиному і знову-таки безальтернативному зводі: ліберально-ґендерному культур-марксизмі, “четвертому поколінні прав людини”.

Ліволіберальну ідеологію, що насправді не є ані всеохопною, ані безальтернативною на Заході нам накидають наполегливо і насильно, немов налигач буйному бикові. І при цьому ще й б’ють струмом, прицмокуючи з осудом, якщо ми виявляємо прихильність до свого традиційного, питомого.

І щойно хтось спробує смикнутись за межі визначеної для нас колії, як одразу рагулівни, косміни, щури, дацюки, забужки і так далі, засміють і запинять, заб’ють мемами і затаврують “архаїкою” все те, що ми ще вчора вважали своїм, нормальним, пристойним, прийнятним. Бо нам предписано мати новий культурний код.

Він запускається і активується для якнайшвидшого перепрограмування усіх сфер: від релігійного календаря до музичних смаків, від розуміння сім’ї до домашньої аптечки, від списку національних героїв до реєстру предписаних чи заборонених слів, від історичних інтерпретацій до етнографічних елементів.

Все, буквально все має бути пропущене через м’ясорубку деконструкції та  деміфологізації.

І замість “Отче наш” ми мусимо завчити і записати у свою підсвідомість мантру про нездоланну меншовартість своєї культури і своєї традиції.

Ми маємо затямити, що все, до чого століттями лежало наше серце, все, що було нормою для цілих поколінь є насправді пережитком аборигенів або “совком”.

Лише тоді ми отримаємо визнання як “прогресивні люди”, позбавлені стереотипів та забобонів, придатні для існування в “новому дивному світі”.

Тому “казус Іво” – це не просто черговий медійний скандальчик. Це наглядний приклад того наскільки все “молоде й прогресивне” є насправді нахабним і агресивним. І якщо сучасною термінологією народного артиста можна обізвати “сексистом”, то скандалогенна дама в термінології совка, цілком заслуговує назви сексота. Агента впливу лівацьких центрів.

І якщо навіть зараз, під час тяжких боїв на тисячокілометровому фронті це нестримне ідеологічне лобі робить настільки брутальні спроби перепрошивки свідомості суспільства – то чого нам варто чекати від цих ворогів України, коли свята перемога над тими ворогами стане довершеною реальністю.

Також дивіться інтерв’ю з Ілльою Камишанським: