Вшанування та естетика
27.06.2024
Ви вже бачили скульптуру на честь відомого нам усім героя Олександра Мацієвського, який перед смертельним розстрілом вигукнув “Слава Україні”? Його встановили на території музею “Київська фортеця”, де зараз знаходиться військовий шпиталь. Це було приурочено Дню Збройних сил України.
Історія така. Один пан на ім’я Олександр Вінцелевич захотів увіковічнити подвиг цього чоловіка. Вінцелевич є директором БФ “Вічна пам’ять героям”, який займається соціальною допомогою військовим. Зареєстрований фонд 9 жовтня 2023 року. Він знайшов митця, який відповідає його естетичним вподобанням, – це Олег Цьось. Він займається пластичним гримом, тобто створює реалістичні маски з воску, глини і схожив матеріалів. І також скульптури. Зокрема, він працював для Музею Становлення української нації. Конкурсу проведено не було, бо це “приватна ініціатива”. З цим ясно, замовник дає гроші, митець виконує, так працює ринок. Але є одне але! Це причетність державного музею і введення твору у публічний простір. Я не знаю, як директор музею погодився на це, але мабуть “меценат” добряче вивалив бабла на покращення добробуту музею.
Але що, власне, не так? Цей випадок викриває різні пласти проблем сучасної української культури (чи її відсутності?).
По-перше, це відсутність розуміння, що таке публічний простір і як ми маємо з ним взаємодіяти. “Це приватна ініціатива” – саме таким чином Київ перетворився на архітектурний смітник, де “приватні ініціатори” руйнують пам’ятки знищенням і нанесенням жалюгідних муралів. Приватна ініціатива працює у тебе вдома, в публічному просторі такі втручання мають вирішуватись колективно!
По-друге, це відсутність знань і навіть розуміння банальної естетики. Чому є станкове (умовно “домашнє”) та монументальне (умовно “вуличне”) мистецтво? Чому є різні підходи до створення творів та відмінна стилізація залежно від призначення твору? Чому реалізм і буквальність в мистецтві – це не про мистецтво? Питання не до того, що “скульптура погана”, а до того, що такий підхід у цьому випадку не є релевантний. Чому?
І переходимо до третього пункту. Скульптура – це ОБРАЗОТВОРЧЕ мистецтво. Тобто, це буквально створення образів, завдяки яким відбувається комунікація з глядачем. Навіть у класичних реалістичних портретах митець не передає портретованого буквально, а створює конретний його образ залежно від призначення портрету. Якщо вам це цікаво, можу присвятити цій темі окремий матеріал.
А тому, по-четверте, створений образ має відповідати тому призначенню, для чого створений твір. “Меценат” та автор хотіли увіковічнити Мацієвського в останні миті його життя, передати його внутрішню силу. І інакше, аніж вдатися до буквального реалізму, вони не знали, як передати це. Я все розумію, мета благородна, але як у нас зазвичай буває – шлях її досягнення бажає кращого. Я не бачу героїзму та возвеличення у цій скульптурі. Це буквально мумія у скляній труні. Традиція закарбування загиблих героїв у пам’яті завдяки творам мистецтва існує давно. Але це ніколи не була буквальність. Це завжди певна візуальна історія, яку зчитує глядач. Далеко ходити не треба, зверніться хоча б до нашого тоталітарного спадку. Вшанування радянського солдата навіть у глухому селі завжди було монументальним і з яскраво вираженими рисами, які передавали цей героїзм. Або, наприклад, Наполеон. Ми всі знаємо, що він був маленьким на зріст і навіть не дуже гарний. Але ми запам’ятали його героїчний (хоча і реалістичний!) образ, який передавав суть його вчинків. Невже ви думаєте, що він так браво рвався у бій на своєму коні в реальному житті? А це і неважливо, адже образ працює і ми його зчитуємо.
І чому ще буквальність не працює в справжньому мистецтві? Бо буквальність – це розуміння контексту, а знати усі контексти неможливо. Чи знатимуть цю історію нащадки, аби зчитувати образ? Чи знатимуть його туристи, які хочуть ознайомитись з історією українського спротиву? Я вас розчарую, але навіть зараз більшість українців не знають цього подвигу. Без знання контексту цей образ не зчитується. А тому тут потрібні додаткові пояснення. О, привіт, постмодернізм! Коли без пояснення твір втрачає сенс. І це вже не про образотворчість. Взагалі, цей випадок хрестоматійно постмодерністський. Замовник “я так бачу” не бажає вписуватись у загальну ієрархію сенсів та образів. А сам твір, який без обов’язкових пояснень нічого не значить, є швидкою реакцією, тобто є “актуальним”, а тому буде зрозумілий допоки не з’явиться нова “актуальність”. Тобто, цей твір просто загубиться серед візуального шуму нашого понівеченого міста, а люди будуть споглядати не сучасні контексти, а монументальну спадщину минулого, яка створена зі знанням принципів масової взаємодії мистецтва з суспільством.
І наостанок хочу зачепити тему етики. Наразі ця скульптура знаходиться на території військового шпиталю. Це місце, де військові зустрічаються з жахами медичної бюрократії, долаючи отримані на війні травми. Це місце, де у військових зриває дах через систему, яка діє за принципом “ноги, руки є – здоровий”. Це місце, де ти бачиш справжню ціну війни. І просто уявіть собі емоції та думки військового, який змучений війною та бюрократичним пеклом, що бачить це. “Я віддаю своє здоров’я, свої мрії і навіть життя…щоб що? Щоб нагадувати іншим, що єдиний твій шлях – у скляну труну?
Кажуть, що йдеться про зміну розташування цієї роботи – перенести у парк Вічної Слави чи на Володимирську гірку. Але насправді місце цьому твору у Музеї становлення української нації. Це документальне свідчення нашого становлення і в такому музеї він буде дуже органічно виглядати. А наш публічний простір (в тому числі і території музеїв) має облагороджуватись шляхом громадських обговорень та з розумінням стратегічного розвитку міста (чого поки немає), із залученням експертів, які допоможуть зробити це правильно.
Ви можете сказати, що інші скульптури Олександра Мацієвського (Грузія, Ніжин, Закарпаття) теж є доволі реалістичними і буквальними. І я погоджуюсь, бронзові скульптури в Грузії та Ніжині не створюють образ, але через використаний матеріал і відсутність “труни” вони не сприймаються так лячно, як гіперреалістична робота у Києві. На Закарпатті один митець вдався до мінімальної стилізації у дереві. Але жодний з них я не сприймаю як твір хорошої якості для вшанування подвигу. Це не образні, а документальні твори, які передають нам лише зовнішність, але не суть. Щось типу портретів на надгробних плитах (більшість скульпторів заробляє саме цим). І мені знову сумно стає від того, що наразі я не бачу дійсно величних творів, які б своїм рівнем відповідали тим сенсам, які в них вкладаються. Про нездатність осягнути нашу трагедію в мистецтві я вже писала тут.
Приватна ініціатива це добре. Але це дуже погано, якщо вона не комунікує з громадскістю. Вшанування героїв це важливо. Але це зневага, якщо робити це без розуміння мистецтва і його здатності комунікувати з глядачем.