Виставка Давида Чичкана: цензура мистецтва в Одеському музеї

Спостерігаю реакцію на скасування виставки Давида Чичкана в Одеському художньому музеї серед художньої спільноти. Більшість відомих і впливових постатей у цій сфері говорять про недопустимість цензури в мистецтві, про роль художніх інституцій в осмисленні світу посередництвом мистецтва та налагодження діалогу з його допомогою. Що мистецтво включає в себе різні політичні вектори, а тому музеї та інші майданчики мають давати змогу говорити про ці погляди з позиції пошуку порозуміння.

З іншого боку, всі дописувачі, яких я читала, говорять лише про позитивні риси творчості Чичкана, що він тригерує суспільство на складні теми і викриває нашу інфантильність у нездатності думати складно. Я не зустрічала критики в його бік, що він міг помилятися чи цілеспрямовано загострювати негативне ставлення до людей з протилежними поглядами. Всі зосередились на його нових роботах, які мали експонуватися, на їхньому позитивному значенні, де автор говорить про своє бачення майбутнього України.

Окей, але якщо всі так наполягать на відкритому діалозі і свободі критики, то де критика Чичкана? Де критика його шляху як митця, а що ще важливіше, як митця-ідеолога? Так-так, в його випадку мистецтво та ідеологія стають одним цілим, по факту стають пропагандою. Де осмислення його художньо-політичних маніфестацій відносно теперішнього стану нашої країни? Де роздуми про доцільність таких провокацій у музеї, який ледь не знищив російський снаряд?

Я не кажу про цензуру чи заборону. Я не даю оцінку поглядам художника та діям незгодних опонентів. Більше того, на мою думку Чичкан заслуговує уваги власне як митець, адже він випрацював свій впізнаваний стиль та символіку, що серед сучартистів все частіше є рідкістю. Але я загострюю виправдання Чичкана і вважаю, що він так само має бути критично поданий, як і його опоненти. Однак, на превеликий жаль, я бачу лише оди про соціалістично-феміністично-антиавторитарне майбутнє України в його творах. Хоча, це і не дивно, адже серед публічної арт-тусовки прийнято сповідувати ліволіберальні та ліві погляди, захоплюватись сучасним мистецтвом і подавати його як передовий інструмент для комунікації проблем в суспільстві, ігноруючи саму кризу сучасного мистецтва як такого.

Не забуваймо також і про те, що очільниками музеїв є люди з конкретними поглядами, що проявляється у різних деталях. Одеський музей підтримав прайд-місяць, тож я зовсім не здивована тим, що в його стінах хотіли провести таку “провокацію”. Як цю ініціативу підтримали і більшість дописувачів про недопустимість скасування виставки Чичкана.

Тому давайте будемо чесними, в першу чергу, перед собою. Чичкана почали захищати не тому, що це свобода мистецького прояву чи що музей є простором, вільним від політичних ігрищ (хоча роботи Чичкана говорять про протилежне). На його захист стали люди, які різною мірою поділяють його погляди і через виправдання його творів легітимізують свою позицію. Ніхто з захисників не хоче по-справжньому критично осмислювати політичні маніфестації Чичкана, адже вони з ним просто згодні. Проблематизація цензури в мистецтві слугує прикриттям чи вторинним продуктом ідейної солідаризації.

Вони не хочуть піддавати осмисленню свої погляди на фемінізм, соціалізм та інші “прогресивні” дива, бо це не комільфо. Вони ж не консерви якісь, а творча інтелігенція, яка є рушієм мистецького поступу в Україні. Сто років тому ми теж мали молодих і прогресивних, які повірили у світле майбутнє рівності та солідарності. Після них лишились чудові твори, але навіть не в повному обсязі. Після них лишились ідеологічно підчищені біографії, а когось взагалі “скасували” з метою повного забуття.

Також варто поставити гостре питання, чи мають великі державні музеї (та й загалом державні інституції) ставати місцем для політичних маніфестацій та конфліктів? Чи має музей загострювати і тригерити важкі теми, підтримувати ту чи іншу ідеологію, враховуючи його глобальний статус? Якщо вже і загравати мистецтву з ідеологією, то чому б не представити митців різних політичних поглядів і влаштувати справжній діалог позицій посередництвом мистецтва? Державні інституції мають слугувати всеохопності та єднанню. Я не заперечую їхню роль у тому, аби підіймати гострі питання, але це не приватна галерея чи ПінчукАртЦентр, де існує монополія на дискурс та прийняття рішень.

Тому так само, як керівництво державного музею вирішило підтримати конкретну політичну позицію, громадяни з іншою політичною позицією висловили свою незгоду. Тому що у справу вмішалась політика і конфлікт відбувається не між музеєм та відвідувачами, а між громадянами, які однаковою мірою мають право на вираження своєї позиції. Ми вже майже два роки говоримо про те, що мистецтво не може існувати поза політикою, принаймні у сьогоднішніх умовах. І таке рішення музею свідчить або про недостатньо пророблений аналіз поточної ситуації і ролі музеїв в ній, або про світоглядну згоду з митцем, де його твори виступили продуктом цього єднання, а не навпаки.

Може годі політичної бравади і настав час говорити щиро як з мистецтвом, так і з собою?