Професор Олег Хома – про заборону в Україні книжок консервативного змісту

Вкінці серпня розгорівся скандал навколо книги Марини Ланге “Щоб у 16 не було запізно”. Це посібник для батьків, який розповідає про кожен рік психологічного та емоційного розвитку дитини, починаючи від народження і до 16 років. Автор описує характеристику дитячої та підліткової поведінки, яка відповідає поняттям жіночності і мужності. Загалом, у бібліотеки України мало потрапити 459 примірників за держбюджет. Проте ЛГБТ-спільнота почала в соцмережах активно критикувати цю книгу, називаючи її такою яка “поглиблює гендерні стереотипи”. Розкритикувало книгу і Міністерство культури та інформаційної політики України, спираючись на коментар Миколи Ябченка, “експерта” з гендерної політики та “фахівця” з комунікацій Українського жіночого фонду. Зокрема, він сказав, що “традиційні сімейні цінності, про які пише Ланге, у сучасному суспільстві більше не прийнятні”. Звісно, не змовчала і урядова уповноважена з гендерної політики Катерина Левченко. Вона вказала на необхідність запобіжників, які б не дозволяли книгам із дискримінаційним змістом потрапляти до державного замовлення. Після тиску гомопропагандистів, видавець відкликав книгу із процесу держзакупівель. Проте є в Україні учені, які мають іншу думку і погляд на цю ситуацію. Професор Олег Хома розповів що насправді приховує за собою заборона книжок консервативного змісту. 

Олег Хома, професор, завідувач Кафедри філософії та гуманітаних наук Вінницького національного технічого університету:

“Здається, стають помітними контури того, як тепер будемо “жити разом” в українському суспільстві.

Нещодавно усунуто з дерзакупівель для бібліотек книжку про виховання дітей, яку деяка частина суспільства вважає сексистською, а деяка – втіленням всього позитивного.

Не буду зараз торкатися змісту виховання: сподіваюся, що поки це справа батьків, а не комсомолу чи партії.

Привертає увагу інше: влада миттєво зреагувала на обурення одного зі сегментів соцмереж, і, оскільки порушувати затверджену процедуру було б занадто, просто, припускаю, натиснула, своїми каналами на видавця, який, “абсолютно добровільно”, певна річ, відкликав своє подання на конкурс (після завершення конкурсу!). Ну, що зробиш, не хоче видавець скористатися своїм правом заробити, звичайна річ, усі так роблять.
Хоча, можливо, і навпаки – щоб не втратити це своє право в майбутньому, вирішив пожертвувати меншим тепер. Тоді це мудрий крок. Але є один мінус – це крок людини, навченої жити при тоталітаризмі, коритися примусові там, де ніби маєш права.

У густих клубах хайпу, коли одні неймовірно радіють, а інші зализують рани й готуються “відповісти” в майбутньому, випадає з уваги найважливіше: що таке демократичне суспільство і як у ньому мають співіснувати ідеологічні розбіжності?

На мій погляд, наше суспільство ще довго будуватиме свою демократію. Воно вже може протистояти брутальній сваволі й нахабному силовому придушенню. Це дуже добре. Але здатність до революції перетворюється на вічний внутрішній конфлікт, якщо немає здатності проводити межі соціально прийнятної суперечки.

Іншими словами: пафос перемоги над зовнішніми ворогами не має поширюватися на внутрішні розбіжності. Демократичне суспільство має бути плюралістичним, тобто характеризуватися великими розбіжностями поглядів. Прихильники тих чи тих поглядів мають хоч дубала ставати, називаюти супротивників різними словами: на те й демократія, щоби в рамках закону вони мали змогу це робити.

Але держава має бути поза межами цієї дуелі, слідкуючи лише за одним: щоби занадто ревні борці не порозбивали одне одному носи надто сильно. Вона не може ставати на той чи інший бік у питаннях, що не стосуються нацбезпеки.

Якщо ж вона таки стає на чийсь бік, то тим засвідчує, що демократія не те, що під загрозою – що її просто немає. Є лише кон’юнктура: була влада Х – утискали одних, буде влада Y – ганятимуть інших.

Треба зрозуміти, що ідеологічні конфлікти НЕРОЗВ’ЯЗНІ об’єктивними засобами: логіки, науки, дактилоскопії тощо. Яка наука доведе, що “всі люди народжуються вільними й рівними”? Еволюційна біологія? Нейрофізіологія? Це соціальні уявлення, засновані на цінностях. Стале ціннісне перемир’я, спроможність ужитися з мінімальним ресентиментом – ось єдина справжня функція демократії.

А це означає, шо демократія – дуже крихка річ, дуже зникома, навіть у розвинених країнах. Її дуже легко втратити в одну мить на хвилі якогось чергового хайпу.

Змоделюймо ситуацію, коли держава демонструє небезсторонність в ідеологічному конфлікті громадян. Прихильники партії А упривілейовані – за найменшим їхнім сигналом забороняють книжки, дискредитуються особистості, ллються централізовані потоки бруду. ОК, комусь це може бути приємним до певної межі.

Але є один мінус – справжніх поразок в ідеологічних війнах не буває без реального геноциду. Ті, хто зазнав приниження, утисків, несправедливостей тільки за свої погляди просто стають сильнішими, згуртованішими, рішучішими, мають більше симпатиків серед нейтральних спостерігачів, які завжди на боці скривджених. А в державі вбачають не арбітра, а прихильника тих, хто ініціює гоніння.

Починається все з малого – із заборон книжок, обмежень свободи слова під “ідеологічно правильними” гаслами, цькування, спертого на близькість до владного “пулу”. Закінчується ж розколами суспільств і громадянськими конфліктами.

Кожен може обстоювати свої власні вірування, ніхто не може самочинно нав’язувати їх як стандарт. Якщо хтось вважає, що те чи те переконання “печерне” – нехай так і каже. Але ототожнювати свій партикулярний інтерес із загальною волею, а тим більше – використовувати для цього державний механізм – крок до розпаду суспільства.

Проблема України в тому, що вона проходить прискорений розвиток. Тобто одномоментно намагається перетравити те, на що в інших пішли століття. Без сталого інституційного базису демократії навіть “найпросунутіші” зразки соціального експериментаторства неминуче перетворюються на тоталітарні замашки. Ми не маємо сталої традиції демократичної взаємоповаги. Нам дуже легко назвати нашого співгромадянина дебілом. Натомість маємо чудову, багатющу традицію вилучень з бібліотек, створення спецхранів і спецфондів тощо. Чи так вже нам зараз необхідно відроджувати старі-недобрі умовні рефлекси? Вимагати заборонити (добре, що не розстріляти), плекати найчистішу ідеологічну чистоту, обов’язково таврувати тих громадян, які хочуть жити власним розумом, а не добрими порадами “найрозумнішої, найчистішої і найбездоганнішої” частини суспільства?

Ми багато торочимо про “розбудову демократії”, орієнтуючись на “лігу чемпіонів” сучасних демократій. Натомість мали би тверезо спостерігати, наскільки нам вдалося позбутися наших місцевих родових плям тоталітаризму, що в’їлися в плоть і кров суспільних стосунків, у масову й індивідуальну психологію, у рефлекторні способи дій. Самі ці плями не розчиняться, не зникнуть. І якщо їх не помічати, у нас завжди буде виходити АК-47, навіть якби ми “впроваджували” найрівніші моделі рівності.

У нас багато конфліктного потенціалу, пафосу нищення опонентів, але катма усвідомлення, що опоненти – наші ж співгромадяни. НАШІ, а не марсіанські. Нам катастрофічно бракує демократичної шляхетності, мінімального визнання іншого. Причому бракує всім – і “прогресистам”, і “реакціонерам”. А якщо бракує цього – то ми прирікаємо себе не на демократію, а на пекло на землі, де ми ж будемо періодично змінювати одне одного біля пателень зі співгромадянами й методично обсмажуватимемо їх зусебіч, для рівної скоринки. А потім, звісно, вони підсмажуватимуть нас, коли карта ляже інакше.

Дух тоталітаризму теж може дихати де хоче, немає суспільств, які були би від нього убезпечені. Але десь він може відродитися, а в нас він нікуди не зникав. Відчуйте різницю!

Коротше, якщо частина суспільства не зможе знайти в бібліотеках щось близьке своєму світоглядові, вона знайде інший спосіб утвердити свою ідентичність. Але в якомусь паралельному світі, де не буде навіть натяку на спільний простір для порозуміння. Можливо, полемос – таки батько всього. Але навіщо він нам у кінських дозах і без рецепту?

Якщо ми не прийдемо до реального суспільного консенсусу щодо тієї ціннісної різноманітності, яка заслуговує на “кошти платників податків” (тобто – на визнання гідності власних співгромадян) – у нас немає перспектив як у суспільства. Тільки й усього”.

Щоб першими отримувати перевірену інформацію та компетентні експертні коментарі, підпишіться на наші офіційні канали у Viber та Telegram