Глобальна система зазнала невдачі. Україна показує світові, як побудувати кращу систему (стаття Андрія Єрмака у TIME)

Війна Росії проти України показала, що сучасна система безпеки виявилась неспроможною. Міжнародні організації демонструють повну нездатність зупинити агресора, який вдається до анексії, війн та геноциду. Сьогодні вся система міжнародних відносин потребує реального реформування. І саме Україна має запропонувати нову колективну угоду щодо гарантій безпеки як основу формату колективного реагування на глобальні безпекові виклики. Про це пише Керівник Офісу президента України Андрій Єрмак у своїй колонці для американського видання TIME.

Нинішня міжнародна система безпеки майже вичерпала себе. Вона наскрізь прогнила. Її залишки потерпіли крах і поховали від собою світовий порядок. Марними є намагання її відродити.

Найбільш за все вона схожа на зламаний автомат: його частини досі рухаються, але його механізм зношений, пружини розтягнені.  І синхронність, яка надавала досконалості самим рухам, вже давно відсутня.

Іграшки з годинниковим механізмом, механічні прабатьки роботів, увійшли в моду при королівських дворах Європи під час Тридцятилітньої війни в 17 столітті. Але перший світовий конфлікт в історії Європи, ряд взаємопов’язаних воєн, призвели до чогось ще більш важливого: створення першого в історії світового порядку.

З того часу система міжнародних відносин базувалася на Вестфальському мирному договорі 1648 року та його основних принципах: національний суверенітет, відокремлення зовнішньої та внутрішньої політики, рівність суверенних країн і відносини переговорів між ними.

Усі наступні системи були фактично більш чи менш вдалими спробами скорегувати цей порядок, щоб забезпечити баланс інтересів провідних країн (відомих як Великі Держави).

Така тенденція чітко прослідковується від Віденського конгресу 1815 року до Потсдамської конференції 1945 року. У період між цими датами спроби відхилити принципи Вестфальського мирного договору неминуче призвели до нових конфліктів. Прагнення Великих Держав нав’язати свою волю силоміць принесли жахіття двох світових воєн. Чи, як влучно зазначають деякі історики, Другу тридцятилітню війну 1914-1945-х рр.

Зараз історія повторюється. Війна Росії проти України є відхиленням усіх принципів Вестфальського договору. Нам відмовляють у праві на суверенітет. Ми знаходимося під тиском змінити внутрішню політику. У вигляді компромісу нам пропонують капітулювати. Нам відмовляють у суб’єктивності і таким чином у рівності. Наше мирне населення масово піддають тортурам та вбивають просто за те, що вони громадяни України.

Це є хрестовий похід проти України в буквальному історичному сенсі. Це є чиста агресія, що супроводжуються садизмом, згвалтуванням, мародерством та систематичним зловмисним руйнуванням під виглядом служіння вищій меті. Мета, яку російська пропаганда, державні діячі та релігійні лідери визначають як принципово хибний наратив “захист духовного “Третього Риму” від бездуховного та підступного Заходу”. І московський патріарх благословляє своєю рукою російських солдат на завоювання України.

Агресія проти України є природним наслідком постійної серії конфліктів, в яких Росія приймала участь після падіння СРСР. Це є вирішальна фаза Третьої тридцятирічної війни. Ніхто не може передбачити, як довго це триватиме.

Одне, у чому ми можемо бути впевнені: Москва свідомо обирає шлях архаїзації міжнародних відносин. Вона вирішила не приймати верховенство міжнародних законів над національними, систематично порушувати договори і відмовилася від будь-яких правил, що суперечать її агресивним амбіціям. Вона зробила вибір порушувати роботу міжнародних органів. Це все є ознаками руху на заміну правила закону правом сили. Ми повинні чітко усвідомлювати, що російський режим не є єдиним у своїх намаганнях.

Росія знаходиться в авангарді сил, які мають намір зруйнувати систему міжнародних відносин. Наскільки далеко вони підуть? Це є ключевим питанням.

До 2014 року популярною думкою серед деяких експертів було те, що Росія розраховувала на другу “Ялту” – у значенні перерозподілу світу по блокам. Проте на даний момент Росія неспроможна створити впливові міжнародні органи, і всі подібні зусилля під егідою Москви використовуються просто як інструмент.

Отже, до чого все це йде? Її цілі переходять ще далі в минуле до передблокової ери Віденського конгресу. Європейський концерт як прототип світового концерту, який виконує ту музику, яку обирають Великі Держави – така концепція є спокусливою для Росії. Врешті решт, її керівництво і досі керується принципами Священного Союзу (Ліга Трьох Імператорів), і використовує “легітимність” відмовляти націям у праві на самовизначення та незалежну зовнішню політику. Як це зробила династія Романових.

Теперішній російський режим не є реставратором. Йому не потрібно відновлювати Імперію Романових чи СРСР. Він не відновлює імперію, але створює ілюзію, яка базується на правдивій історії, як це робить Голівуд. Це є спробою переписати поворотні моменти історії та анулювати або компенсувати незадовільні результати, включаючи Карибську кризу, розпад радянського блоку та подальше розширення НАТО.

Довгий час Кремль з успіхом так і робив. У нього є союзники. Їхні імена нам відомі.

Дехто, як угорські представники влади, і досі готові вести бізнес з Росією на умовах Кремля. Ми знаємо, яким чином європейська еліта постійно підривала європейські цінності в обмін на російські гроші та енергію. Ми пам’ятаємо, як Ангела Меркель та Ніколас Саркозі знехтували інтересами усієї Європи для того, щоб посилити позиції Німеччини та Франції. Ще у 2008 році вони трансформували Бухарестський саміт НАТО на подобу Віденського конгресу.

Відмова Україні та Грузії на вступ до НАТО була фактичною згодою на агресію Росії проти обох країн. Розпочалася ера гібридності в сучасних міжнародних відносинах. Від того часу Росія вдавалася до реальної політики, щоб приховати суто ідеологічну мотивацію своїх дій. А Захід тим часом використовував ідеологію як фасад для реальної політики. Справа в тому, що конфлікт цінностей-інтересів поглиблює кризу. Саме це і відбувається зараз.

Міжнародні організації показали свою цілковиту неспроможність зупинити агресора. Консенсусні рішення ЄС, спрямовані на стримування та покарання Росії, систематично послаблюються національними урядами. ООН не в змозі ефективно працювати.  Рада безпеки потребує реформи – країна, яка вдається до анексії, агресивних воєн  і геноциду, не повинна залишатися її постійним членом.

НАТО досі дозволяє Росії втручатися в питання розширення як прямо, так і через обережних та страждаючих на амнезію політиків. Як показують нинішні події, НАТО продовжує дотримуватися політики подвійних стандартів. Її готовність прийняти Фінляндію та Швецію всупереч нечітким сигналам та постійним затримкам для України.

Курс цих двох країн на приєднання до Альянсу є прямим наслідком вторгнення Росії в Україну, яка фактично залишається нейтральною через відмову НАТО надати їй чіткий шлях до членства. Результати очевидні. Російські ракети руйнують українські міста. Російські солдати тисячами гвалтують і вбивають українських громадян, навіть дітей. І деякі союзники і досі намагаються уникнути конфронтації, не дивлячись на погрози російського керівництва.

На тлі безпорадного Будапештського меморандуму сигнал очевидний: у разі вторгнення держави, які не мають зброї масового знищення і не потрапили під егіду колективної безпеки, можуть розраховувати на безкрайню турботу. Гуманітарна допомога та дозвіл на перебування для біженців також вірогідні. Але перспектива покарання агресора для цих країн є невизначеною. Так було у 2014 році, коли Росія окупувала український Крим та Донбас. Багато хто в Європі і зараз хотіли б зберегти статус-кво.

НАТО і досі має можливість продемонструвати відповідальність та незалежність. Замість того, щоб говорити про “відкриті двері для всіх”, є пральний час, щоб відкрити їх для України. Саме зараз російське керівництво впевнене в тому, що має право руйнувати Україну.

Але запекле протистояння українського народу зіпсувало гру. Наше прагнення до свободи виявилося сильнішим. Тільки після трагедій, які сталися в Маріуполі, Бучі, Гостомелі, Чернігові, Харкові та десятках інших місць, міжнародна спільнота почала розуміти, з чим ми маємо справу. Кожний день, що минає, приносить із собою жахливі кадри нелюдських злочинів російської армії. Але цих трагедій можна було уникнути, якби існували лідери, які могли б захистити світовий порядок.

Отто фон Бісмарк сказав: “Ми живемо в дивовижний час, коли сильний є слабким через свою скрупульозність, і слабкий стає сильнішим через свою зухвалість.” Ми це бачимо тепер. Час лідерів, які діють рішуче, здійснюючи мрії та реалізуючи можливості. Такі люди вже довгий час займаються бізнесом – такі активні візіонери як Стів Джобс та Ілон Маск, які несуть майбутнє людству. До нещодавна таких людей було зовсім небагато в політиці, тому що лідерство – це тягар відповідальності, який ти береш на себе добровільно в той час, як інші його уникають.

Володимир Зеленський був вимушений нести цей тягар. Український президент приніс в світову політику, здавалося б, забуті чесноти. У найбільшому випробуванні війни він став провідником української філософії свободи у цілому світі. І на сьогоднішній день Україна – це не просто країна біля Росії. Не слабка та корумпована держава, чиї лідери купували рукостискання та хвилинні зустрічі в кулуарах. Володимир Зеленський інший. Він щирий. Він мужній. Він популярний. Це є політик нової формації. І Україна є країною нової формації. Українці є моделлю сміливості для усього демократичного світу.

Час нашої самотності скінчився. Розмір статті не дозволяє мені перерахувати всіх, хто прийшов нам на допомогу, але будьте певні: Україна дуже вдячна вам усім.

Але у нашій історії було надто багато героїв-мучеників. Кожне покоління українців мало своїх 300 спартанців та свої власні Фермопіли. Отож, тепер час для переможних героїв. Героїв, які будуть жити довго та щасливо у своїй вільній державі. Ми довели, що ми цього варті. Як це зробив Ізраїль у 1948 році. І як Ізраїль, нам потрібно всіма доступними способами отримати зброю, щоб завдати поразки більш чисельному ворогу. Без підтримки США, Великобританії, Польщі, Балканських країн, Чехії, Словаччини та багатьох інших нам було б набагато важче триматися. Утім, спершу нам потрібно було боротися, щоб отримати підтримку. Так як було з Ізраїлем. Очевидно, що з часом світові демократії забули, що можуть бути охочі зруйнувати країни та нації.

Маріуполь, Буча, Ірпінь та десятки інших місць довели, що можуть бути охочі. Отже, Україна потребує надійних, комплексних та обов’язкових гарантій безпеки. Світ потребує таких гарантій. Без них будь-який договір з Росією буде всього лиш перемирям, тимчасовим та нестабільним.

Але щоб змусити Росію це підписати, нам потрібно триматися.

“Дайте нам інструменти, і ми закінчимо роботу”, сказав Вінстон Черчилль, заохочуючи Сполучені Штати розпочати ленд-ліз. Тоді вони відгукнулися, і Союзники завдали поразки нацизму. Сьогодні ми повторюємо той же самий заклик – і ми бачимо, що нас чують. Ленд-ліз допоможе Україні вижити. Відновити цілісність країни. Повернути наших людей. Рішуче і суворо покарати агресора. Це буде нашою перемогою. Але є питання, яке потрібно підняти зараз.

Нам потрібно розуміти, як буде жити світ після цього. Нам потрібно переконатися, що бажання завойовувати буде занадто дорогим та болючим для втілення.

Очевидно, що неможливо ставити під сумнів основні положення Вестфальського мирного договору. Тому нам потрібне понятійне повернення до нього разом з важким багажем досвіду, який ми маємо, і з розумінням того, що говорити про здоровий глузд з фанатиками немає сенсу.

Декілька років тому Річард Хаас запропонував концепцію відповідального суверенітету, забезпечуючи кількісну, а не абсолютну модель державного суверенітету, який залежатиме від поведінки режиму. Тобто суверенітет може бути обмеженим, якщо режим становить загрозу для інших.

Проте ось тут і виникає фундаментальне питання: як уникнути перетворення світового порядку на постійне балансування інтересів тих же старих Великих Держав, які завдяки своїй силі залишаються недоторканими? Очевидно, такий сценарій є неправильним, і випадок з Росією це чітко довів.

Генрі Кіссінджер пояснює причину: “Будь-яка система світового порядку, щоб стати стійкою, повинна сприйматися за справедливу – не лише лідерами, але й громадянами. Вона має відображати дві істини: порядок без свободи, навіть якщо він несе миттєвий підйом,  з плином часу нейтралізує себе; проте свободу не можливо забезпечити чи підтримувати без системи порядку для збереження миру. Порядок та свобода, яких інколи описують як протилежні полюси в рамках досвіду, слід розуміти як залежні один від одного”.

Слідом за Кіссінджером я хотів би запитати: Чи можуть сьогоднішні лідери стати вище невідкладності щоденних подій для досягнення цього балансу?

Росія втрачає сили. Звірства, які скоюють російські солдати, є ознакою слабкості, ознакою деградації, перенапруження сил імперії та її неминучого занепаду. Оже, тепер є правильний час для таких реформ. Тепер є правильний час для поєднання інтересів та справедливості, цінностей та реальної політики. Час для реформування міжнародних інститутів. Створити ефективний формат безпеки на випадок, якщо НАТО не наважиться проявити рішучість — рішучість, яка створила її ще в 1949 році. Рішучість громадян держав-членів Альянсу підтримувати наші євроатлантичні прагнення та нашу справедливу боротьбу.

Ми пропонуємо новий колективний договір щодо гарантій безпеки для України – як основу для колективної реакції на світові виклики безпеки. Очевидним є те, що нейтралітет не може бути основним питанням у цьому договорі.

Цей договір повинен гарантувати для України статус демократичної, суверенної та неподільної держави – не виносячи за дужки питання Донбасу та Криму. Умови для забезпечення такого статусу є питанням для дискусій, але очевидним є і те, що серед гарантій є місце і для Заходу, і для Сходу. Для Америки, Європи, Азії та Африки. ДЛя членів Ради безпеки ООН, Польщі, Італії, Німеччини, Туреччини, Канади, Ізраїлю… Місце вільне. Україна є одним із провідних гарантів світової продовольчої безпеки, тому її забезпечення є не лише моральним, але також чисто практичним питанням.

Більш того, Україна є щитом, який захищає Європу від вторгнення, про яке відверто говорять російські чиновники. Ви можете їм не вірити, як не вірили ми до 2014 року – але історія чітко показує, що імперії мають лише два стани: розширення і розпад.

У майбутньому українська платформа безпеки має стати основою для О-24, “Об’єднання заради миру” багатостороннього формату. Своєрідна служба порятунку, який надавали б відповідальні держави тим країнам, які потребуватимуть допомоги. Служба порятунку, яка незважаючи на безсилля ООН та неперевершені вето, зможе протягом 24 годин надати допомогу — гуманітарну, фінансову, матеріальну та військово-технічну — державі, яка постраждала від агресії. Служба, яка протягом 24 годин покарає агресора шляхом накладення санкцій.

Зрештою, придушення експорту є більш тверезим кроком, ніж заморожування активів чиновників держави-агресора.

Україна платила дуже високу ціну за свою провідну позицію у цій системі. Неминучий занепад московсько-центричного світу є шансом для нового керівництва. Демократичного. Людяного. Орієнтованого на людей. Керівництва держави, народ якої більш над усе цінує свободу.

Українці здатні і створювати, і воювати. Ми безперечно відбудуємо свою прекрасну країну. Післявоєнне відновлення надасть потужний поштовх нашій економіці. Сьогодні інвестувати в систему оборони України є правильна річ. Завтра буде вигідно інвестувати кошти в її розвиток. Ви можете зробити на це ставку.

Переклад з англійської – рух “Всі разом!”

Щоб першими отримувати перевірену інформацію та компетентні експертні коментарі, підпишіться на наші офіційні канали у Viber та Telegram