Павло Сiльковський
Повернути пацієнтам почуття надії та затишку
Павло Сільковський, лікар-анестезіолог Рівненської обласної дитячої лікарні. Разом з дружиною виховують п’ятьох дітей. Резидент Кабінету експертів.
У Павла з дитинства була любов до медицини, тому, обираючи свою професію, він не мав сумніву, ким бути. Завжди мріяв про роботу, де необхідно робити свою справу відповідально. Анестезіологія – це інтелектуальна робота. Коли привозять хворих у реанімацію, вони всі знаходяться у важкому стані. Це неабияк мотивує включатися в кожну окрему ситуацію, надаючи допомогу пацієнту. Відповідальність за життя кожної людини в реанімації стала своєрідним розумінням Божого покликання. Незадоволеність байдужою до пацієнта державною системою надання медичних послуг, яка нівечила душі людей, а іноді й життя, змусила Павла стати провідником змін.
Відкриті реанімації: проект, народжений серцем
Коли я почав працювати в реанімації, то спостерігав, як діти лежали в палаті, а їхні батьки сиділи під дверима. В реанімацію не можна було заходити, навіть найріднішим людям. Стерильна невідомість – це страшно. У цій проблемі є декілька факторів. Перший – це батьки, які не можуть контролювати процеси навколо своєї дитини, які відбуваються з нею у стінах реанімації. А другий – це дитина. Як вона себе почуває в той момент, коли не може побачити найрідніших людей поруч?
У той момент, коли їй погано та боляче – її оточують зовсім незнайомі люди. Дитина почувається у розпачі. Я навіть бачив, що діти ображалися на своїх батьків, не розуміючи, що вони не винні в тому, що їх не пускають до них, що такі правила в лікарні. Був випадок, коли батькам дозволили зайти до дитини в палату, а вона відвернулася від них.
Надстерильність реанімацій – це просто міф.
Буває і таке, коли діти, перебуваючи в реанімації, мають на собі різні катетери, трубки. І щоб вони їх не зривали – лікарям доводиться прив’язувати дітей за руки і за ноги. Це дуже неприємне видовище.
Коли я поїхав до Сполучених Штатів Америки і завітав у їхні реанімації, я побачив зовсім іншу ситуацію. Родичі мали безперешкодний доступ до хворих у реанімації. Спілкуючись з лікарями, почув: «А як же інакше? Лікарняні стіни, процедури, відсутність батьків поруч для дитини є стресом. А ми хочемо створити найсприятливіші умови для її видужання. Тому робимо все, щоб дитина відчувала себе максимально по-домашньому».
Повернувшись додому, я почав звертати увагу на те, що лікарі, які мають доступ в реанімацію, навіть у вкрай стерильні палати, – заходять у них і виходять без особливої ретельності. Ідуть на вулицю покурити і повертаються, ніяких процедур стерильності перед входом у палату не проходять.
Виходить, що надстерильність реанімацій – це просто міф. А чому ж так само в реанімацію не можуть зайти батьки? Після цього я став займатися цим питанням. Батьки завжди повинні бути поруч. У мене були такі випадки, коли дитина помирала в реанімації, а батьки знаходилися за стінами палати. Після смерті дитини вони говорили, що роками несли на собі тягар того, що не змогли попрощатися із нею, не могли тримати її в останні хвилини за ручку. Ці батьки звиклися до того, що їхньої дитини вже нема, але не звиклися з тим, що їхня дитина помирала в самотності – без батьківської присутності. Зараз, коли я бачу по медичним показникам, що дитинка скоро помре, я пропоную батькам зайти до реанімації та тримати її за руку. Буває, що вже після смерті дитини батьки ще довгий час обнімають свою дитину і дякують, що вони мали цю можливість бути зі своєю дитиною до кінця. Для них це було величезним моральним полегшенням. Зрештою – це просто по-людяному.
Спочатку ініціатива Павла Сільковського щодо відкритих реанімацій реалізовувалася ним на власний острах і ризик. Але потім він розпочав адвокаційну кампанію щодо популяризації ідеї гуманізації медичних процесів, зокрема перебування родичів пацієнтів у реанімації. Знайшов однодумців, підключив журналістів до висвітлення проблеми. Розпочав співпрацювати з Міністерством охорони здоров’я в цьому напрямку. Як результат, у 2016 році Міністерство видало наказ «Про безперешкодний доступ рідних в реанімаційні відділення». Це заслуга великої команди з різних міст України, яка працювала над встановленням нових стандартів роботи.
Хірурги та анестезіологи в переважній більшості – чоловіки
У цій професійне легко – і морально, і фізично. Справа в тому, що анестезіолог повинен ухвалювати рішення холодним серцем. Досить часто приходиться приймати надважких хворих після ДТП. Вони в крові, побиті, поламані. І потрібно вирішувати швидко. Емоції дуже шкодять. Стає важко надавати термінову допомогу. Те, що я бачу в реанімації, навчило мене сприймати легкі захворювання навіть не як проблему. Іноді мене звинувачують у холоднокровному ставленні, коли у людини температура. Для них це кінець світу, а для мене це взагалі не проблема. Те, що я бачу кожного дня в реанімації, значно страшніше. Це потребує зосередженості та беземоційності. Жінкам ця робота тяжка. Робота передбачає велике й організаційне навантаження: нічні та денні чергування.
Я пам’ятаю хлопця 17 років, який посперечався зі своїм товаришем. А той вхопив кухонного ножа і завдав йому багато ножових ран, пошкодивши одну гілку артерії. У нього розпочалася артеріальна кровотеча. Коли я відкрив двері швидкої, побачив, що просто вся кабіна залита кров’ю. Хлопець був за мить до смерті, втратив багато крові, побілішав. За допомогою спеціального катетера мені вдалося зупинити цю кровотечу. Ми відвезли його до операційної, де почали одразу вливати йому різні розчини. Він вижив. Уже після всього я казав йому, що він повинен дякувати Бога за своє спасіння.
Особливо запам’ятався випадок з трирічною дівчинкою, яка помирала у нас в реанімації від раку нирок. Дуже мучилася дитина. Але коли мама до неї заходила, вона, пересилюючи свій біль, посміхалася, говорячи: «Мамо, не плач, у мене все добре!». А після того, як мама виходила, мала знову починала корчитися від болю. Дуже шкода було цю дівчинку. Вона була із віруючої сім’ї. Одного разу вона розказувала сон, у якому бачила ангелів. Незабаром вона померла…
Буває дуже важко морально. Особливо коли відходять діти. До всього можна звикнути: до крові, болю. Але коли помирають дітки – до цього неможливо звикнути ніколи. Після таких відпадків дуже довго приходиш до тями.
До всього можна звикнути: до крові, болю.
Але коли помирають дітки – до цього неможливо звикнути ніколи.
Медична місія – дуже емоційна. Приходиш додому, відпочиваєш і знову повертаєшся до думки про пацієнтів: як вони там? Ну і звісно, що без підтримки дружини було б значно важко.
Про ДНК лікаря-християнина
Говорячи про реанімацію, необхідно зазначити, що це закриті умови. За нами ніхто не спостерігає. Коли я працюю в операційній, мене ніхто не може проконтролювати – ані пацієнти, ані їхні родичі. Наприклад, взяти ситуацію з введенням ліків хворому. Хто знає, чи я ввожу дорогі ліки чи дешеві? Хірург зайнятий своєю роботою. Він також не відслідковує це. Тож якщо в тебе немає внутрішніх моральних правил, ти дуже легко піддаєшся на спокуси щось зробити не так. Розумієте, є можливість отримати дорогі ліки і не використати їх за призначенням. А після продати і отримати собі виручку. Є дуже багато варіантів і способів обманути пацієнта. Лікарський доступ до наркотичних засобів або спирту – це ще одна спокуса. Навіть якщо лікар буде у стані алкогольного сп’яніння на роботі і від його непрофесійних дій загине пацієнт – хто зможе довести, чи все він зробив для спасіння людини, чи ні?
Саме віра та глибокі моральні правила, страх Божий – вони допомагають мені робити свою роботу тоді, коли за тобою ніхто не спостерігає. Віруючий лікар працює завжди і свою роботу робить відповідально. Навіть коли інші колеги можуть дозволити собі розслабитися на робочому місті.
Порядність віруючого лікаря іде від страху Божого.
Лікарський авторитет дає Бог, коли виконуєш свою роботу професійно та відповідально.
Я бачу свою місію в тому, щоб робити свою роботу професійно. Якість виконаної роботи показує твою віру. Якось я готував дитину до операції… Після огляду я пішов, а дитина призналася своїй бабусі, що лікар, який її оглядав, напевно був віруючий. «Чому?», – запитала бабуся. «Він мене слухав і від нього не смерділо цигарками!»,– зазначила дитина.
Професіоналізм віруючого лікаря іде від страху Божого. Часом буває так, що привозять вкрай важкого пацієнта і бракує часу зробити йому повне обстеження. Бо якщо я почну це робити, – людина просто за цей час помре. За браком розуміння повної картини стану хворого відчуваєш свою повну залежність від Бога. У такі хвилини я молюсь і прошу в Бога мудрості. А після всього я аналізую всі процеси і розумію, що ухвалені мною рішення виявилися правильними й своєчасними.
Мій успіх – в кожному пацієнтові, який звертається до мене із проханням, щоб саме я його лікував. Цей авторитет дає Бог, коли виконуєш свою роботу відповідально та професійно.
Щоб першими отримувати перевірену інформацію та компетентні експертні коментарі, підпишіться на наші офіційні канали у Viber та Telegram
){kind=link}