Свобода слова та її обмеження: як це регулюється в Україні та в ЄСПЛ

В Україні діє принцип свободи слова, і він закріплений в ст. 34 Конституції України. Поняття «свобода слова» є широко інтерпретованим. Іноді його намагаються обмежити з міркувань недопущення дискримінації. Де і як знайти юридичну межу між свободою висловлювань та порушенням чиїхось прав, спробуймо розібратися в законодавстві України та в практиці Європейського суду з прав людини.

«Свобода вираження становить одну з найістотніших підвалин демократичного суспільства, є однією із засадничих умов для його прогресу та для розвитку кожної людини», – зазначив Європейський Суд у справі Handyside vs United Kingdom. Уряд Великобританії позбавили громадянин права розповсюджувати непристойну книгу. Справа була в тому, що Хендісайд придбав права на книгу, яка була призначення для вивчення дітьми у віці від 12 до 18 років. Однак вона містила крім корисної, також і шкідливу інформацію, «…яку молоді люди на критичному етапі свого розвитку могли трактувати як заохочення до відданої шкідливої ​​для них діяльності або навіть до вчинення певних кримінальних правопорушень».

Європейський суд тоді став на сторону дітей і зазначив про те, що обмеження розповсюдження подібних книг є «необхідним у демократичному суспільстві».

Зазначеним рішенням в 1976 році було створено критерії для визначення правильності та доцільності застосованих обмежень до свободи слова. До таких критеріїв обмеження свободи слова відносяться наступні:

1) необхідність в демократичному суспільстві;

2) передбачено законом;

3)пропорційність законній меті, яка переслідується.

Отже, обмеження державою свободи слова є виправданим, якщо воно здійснено на підставі моралі з урахуванням зазначених вище критеріїв. Що означає кожен із них, розберемося далі.

«Необхідне в демократичному суспільстві»

Європейський суд зазначає, що визначальним тут є наявність «нагальної соціальної потреби» у обмеженні свободи слова та «пропорційної мети». Між обмеженням та свободою має прослідковуватися перевага мети обмеження задля загального благополуччя.

Яскравим прикладом, коли обмеження свободи слова було зовсім не необхідним в демократичному суспільстві була справа The Sunday Times vsUnited Kingdom (1979 року). В цій справі газета Sunday Times під час судового розгляду спору між споживачами та Distillers – виробником заспокійливого засобу з речовиною талідомід, публікувала статті про небезпечність речовини талідомід та безвідповідальності виробника ліків – компанії Distillers. Справа була в тому, що Distillers без жодних наукових досліджень рекомендували свій засіб вагітним жінкам, що призвело до народження спотворених від наркотичного впливу дітей. Але суди вважали прямолінійні статті журналістів неповагою до судів та намаганням вплинути на результат судового розгляду, тому заборонили подальший друк статей, чим обмежили свободу слова.

Звичайно, Європейський суд вважав такі обмеження не «необхідними в демократичному суспільстві», а в своїй окремій думці суддя Зекія зазначив, що «рівень судової влади в Англії занадто високий, щоб на нього впливала будь-яка публікація в пресі», чим підтвердив той факт, що свободу слова у досліджуваному випадку обмежувати було не варто.

У справі Седлецька проти України (2021) Європейський суд зазначив, що беручи до уваги важливість захисту журналістських джерел для свободи преси в демократичному суспільстві, Суд неодноразово зазначав, що обмеження конфіденційності журналістських джерел вимагають найретельнішого контролю (Ромена та Шміта проти Люксембургу). Втручання, яке потенційно може призвести до розкриття джерела, не може вважатися «необхідним» згідно зі статтею 10 «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод», якщо це не виправдано вищою вимогою, що відповідає суспільним інтересам. Відповідно, для цілей статті 10 Конвенції Апеляційний суд (України), надавши дозвіл на розкриття з телефону Наталі Седлецької матеріалів журналістського розслідування, зобов’язаний був продемонструвати, що вилучення даних було виправдане вищою вимогою, що це відповідає суспільним інтересам, має життєво важливий характер для боротьби з тяжкими злочинами; встановити, що не було обґрунтованих альтернативних заходів для отримання інформації, яку шукає прокуратура; продемонструвати, що законний інтерес до розкриття інформації явно переважав суспільний інтерес до нерозголошення («принцип пропорційності»). Але уряд не довів зазначених обставин, і, як результат, Європейський суд встановив порушення Україною свободи слова у розглядуваній справі.

«Пропорційність законній меті, яка переслідується»

Принцип пропорційності має обов’язково розглядатися судами для надання висновку, чи варто порушувати «свободу слова» у конкретному випадку. Для того, щоб вважати таке порушення законним, варто визначитися спершу з наслідками, які можуть настати, якщо «свободу слова» не обмежувати. І тут в гру вступає критерій моральності, «образливості», «шокування населення», і врешті решт – поняття «дискримінація».

Тобто, якщо публікація в пресі є явно образливою, зневажливою, містить неправдиві відомості, розповсюдження яких може призвести до негативних наслідків, то обмеження свободи такого слова може вважатися виправданим та «пропорційним законній меті».

Також «пропорційними» вважаються обмеження свободи слова у випадках вираження закликів порушити конституційний лад у державі, закликів до військових дій, вчинення кримінальних правопорушень, повалення влади, тощо.

Але не вважаються «пропорційним меті» обмеження свободи слова, якщо таке слово покликане викрити незаконні дії влади (політиків та державних службовців).

Для прикладу, можна навести справи щодо наклепів на політиків. Європейський суд в своїх рішеннях значно розширює «свободу слова», в справах, що стосуються політиків та публічних діячів. В справі «Ляшко проти України» (не політик Ляшко, а редактор газети «Політика», якого суди України визнали  винним у зловживанні посадовим становищем, умисному наклепі у статті, у безпідставному обвинуваченні у вчиненні тяжкого злочину та призначено покарання у вигляді 2 років  позбавлення  волі), Європейський суд зазначив, що свобода журналістських  висловлювань також припускає певний ступінь перебільшення чи навіть  провокації (в тому числі сарказм). Межі припустимої критики відповідно ширші, коли йдеться про політика, ніж коли йдеться про пересічного громадянина. На відміну від останнього, кожне слово та дія першого неминуче та свідомо  стають  об’єктом ретельного вивчення з боку журналістів та громадськості, і, отже, він повинен виявляти вищий ступінь толерантності.

Продовжуючи аналізувати зазначену справу, варто звернути увагу на те, що Європейський суд розділяє поняття «оціночні судження» та «констатація фактів» для того, щоб прийти до висновку, чи варто обмежувати «свободу слова», чи ні. «У той  час,  як наявність фактів може бутипродемонстровано, достовірність оціночних суджень  не  піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 10». Досить цікавим є висновок Європейського суду про те, що «…з огляду на той факт, що вони (статті) були написані з питань серйозного суспільного  інтересу та стосувалися публічних осіб та політиків, Суд вважає, що застосована термінологія не може вважатися надмірною… З огляду на вищезазначене, Суд доходить  висновку, що обґрунтування, наданеУрядом, є недостатнім для того, щоб продемонструвати, що оскаржуване  втручання було пропорційним переслідуваній  законній меті. Отже, воно не було «необхідним в демократичному суспільстві».

Це яскравий приклад того, що принцип пропорційності в цій справі зіграв на користь журналіста. Суд надав перевагу «свободі слова» над інтересами окремих політиків, не отримавши жодного доказу того, що твердження журналіста у статті прямо суперечать дійсності. Сарказм у висловленнях Суд назвав  оціночним судженням та вказав на те, що доводити такі судження неможливо і навіть не потрібно.

«Передбачено законом»

Принцип «передбачено законом» означає, що обмеження права на свободу слова можливе лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено законодавством. Поняття законодавства може включати не лише писані закони, а й право в цілому. В той же час, якщо закон передбачає обмеження, то воно має бути зрозуміло, чітко та правильно сформульовано, щоб не було жодної можливості по-різному тлумачити зміст наявних заборон. В підтримку зазначеному принципу виступає «принцип правової визначеності», який полягає у чіткому формулюванні правил та обмежень та недопустимості зловживань та надто широкого тлумачення.

Згідно українського законодавства (Закон України «Про інформацію»), інформація за критерієм «свободи» поділяється на декілька видів: відкрита інформація та інформація з обмеженим доступом (конфіденційна, таємна, службова). До відкритої інформації законодавець відносить будь-яку інформацію, яка не віднесена законом та спеціальним нормативним актом до інформації з обмеженим доступом. Інакше кажучи, якщо хтось забороняє доступ до якоїсь інформації, то має бути обов’язково виданий акт індивідуальної дії, який міститиме норму про те, що така інформація заборонена до широкого розголосу.

Що ж можна робити з отриманою відкритою інформацією? В демократичному суспільстві її можна розповсюджувати, публікувати, повідомляти про неї іншим особам, зберігати, і поширювати будь-яким способом.

Принцип «передбачене законом» в практиці Європейського судуозначає, що, по-перше, закон повинен бути адекватно доступним: громадянин повинен мати змогу знати про обмеження, що застосовуються до конкретної ситуації. По-друге, норму не можна розглядати як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою точністю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість – за необхідності, передбачити, наскільки конкретні обставини можуть спричинити певні наслідки. Ці наслідки не повинні бути передбачуваними з абсолютною впевненістю: досвід показує, що це недосяжно. Тому багато законів неминуче визначаються такими поняттями, які більшою чи меншою мірою є нечіткими та застосування яких є питанням практики.

Висновки

«Вільне вираження думки і переконань є одним з найдорогоціннішим прав людини: тому кожна людина може вільно говорити, писати і друкувати, несучи відповідальність за зловживання своєю свободою…» – ст. 11 Декларації прав людини та громадянина 1789 року.

Отже, без свободи слова неможливе існування демократичного суспільства, а тому до обмеження даної свободи потрібно підходити з особливою увагою та обережністю, враховуючи принципи «необхідності у демократичному суспільстві», «пропорційності законній меті» та «передбачуваності законодавством» можливості такого обмеження. Разом з тим, законодавство може обмежувати свободу слова у виключних випадках, які стосуються надто важливих сфер життя суспільства за умови, що таке обмеження може принести користь всьому суспільству.

А журналісти, розуміючи де проходить  межа у обмеженні свободи слова, можуть здійснювати свою діяльність вільно, у відповідності до поставлених цілей, враховуючи необхідність поінформувати наше демократичне суспільство, та знаючи про те, що будь-яке порушене право має бути захищене та відновлене, оскільки для цього існують правові підстави.