МЕЖІ ТОЛЕРАНТНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ЗАКОНІВ: стратегічні принципи
13.07.2018
Поширити:
Суспільство, у якому досягнуто консенсусу відносно того, що є моральним, що вважати цінністю, а що ні, може розглядатися як стабільна система, оскільки ліквідується головне джерело протиріч, які породжують нестабільність і потрясіння [1].
Носієм духовних, культурних і моральних цінностей життя особи, суспільства та держави здатне стати законодавство, яке будуватиметься на відповідних ідеологічних, природно-правових засадах. Зробити це на вищому законодавчому рівні покликаний Основний Закон держави, закріпивши фундаментальні, непохитні ідеали та цінності народу, які формувалися протягом усієї історії. Їх серцевиною повинна стати людина, її матеріальне благополуччя, розвиток духовного потенціалу, творчих здібностей і фізичної досконалості[2]. Така ідеологія не спирається на пріоритети чи бажання окремих спільнот, не постає із нових осучаснених стандартів і прав і свобод людини чи нового політичного курсу держави.
Сучасна юридична наука для розвитку права обрала таке його розуміння, що не обмежується уявленням про право лише як зводу законів. Так, 2 листопада 2004 р. Конституційним Судом України було постановлено рішення, в якому він вперше тлумачить принцип верховенства права: «…Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства»[3].
На сьогодні проблема прав людини вельми гостро постає з огляду на певні новели вітчизняного законодавства, що вступають у протиріччя із зазначеним принципом верховенства права, віковими традиціями та моральними принципами українського народу. Особливо це стосується свободи й гідності людини, а також сфери сім’ї та суспільної моралі, які знецінюються та руйнуються в Україні під прикриттям не завжди однозначних явищ, зокрема таких, як толерантність. рівність, свобода, дискримінація та ін.
Отже, метою статті є:
по-перше, визначити передбачені законом межі толерантності, яка під благим виглядом «прав людини», «гендерної рівності», «свободи вибору», «терпимості», «недискримінації» тощо активно наповнює правове поле України та суспільну свідомість;
по-друге, озброїти суспільство стратегічним баченням щодо можливості впливу на державно-правові процеси у сфері поширення ліберальної ідеології.
Сьогодні лібералізм став найуніверсальнішою ідеологією, яка змогла розчинитися всередині суспільства і стала так званою «прихованою» ідеологією[4]. І це несе серйозну небезпеку з огляду, передусім на те, що саме ідеологія сприяє усвідомленню нацією своєї сутності, тотожності й цінності, вона є одним із основних вимірів єдності й національної ідентичності[5].
Папа Іоанн Павло ІІ говорить, що кризою в сфері прав людини стала проблема морального та етичного характеру, зникла істина про людину, до заперечення якої призвів «релятивістський лібералізм»[6].
Експерти спостерігають принаймні декілька практик, які викликають різке суспільне неприйняття на пострадянському просторі, але які активно впроваджуються у зарубіжній Європі, що випливають із сучасної системи європейських цінностей, серед яких розмивання традиційної сім’ї (зокрема, ювенальна юстиція, одностатеві шлюби), терпимість до пропаганди гомосексуалізму, легалізація «легких наркотиків тощо[7]. Усе вказане прикривається, зокрема, темою терпимості і так званої «рівності».
Провідні українські вчені-юристи говорять, що поняття «рівні права та обов’язки» не означає «однакові права та обов’язки». Принцип рівності перед законом не означає створення певним особам чи групам осіб яких-небудь привілеїв, що дозволяли б порушувати закон[8]. Зокрема, в юридичній науці вказується на такі принципи: принцип диференціації, який передбачає визнання факту відмінностей між людьми, що має враховуватися правом; та принцип позитивної дискримінації, що виходить з факту природної нерівності між людьми[9].
І саме так звана толерантність намагається нівелювати ці істини шляхом визнання явищ, які мають очевидні шкідливі наслідки для усього суспільства (наприклад, гомосексуалізм, легалізація проституції тощо), і назвати їх нормою і мірилом у суспільному житті. Позитивна толерантність мала б принести мир і злагоду у суспільство, а не спричиняти гострий суспільний резонанс і конфлікт. І держава зобов’язана сприяти суспільному добробуту. Власне, преамбула Конституції України 1996 р. наголошує на таких важливих принципах її прийняття:
«Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, …дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, …усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, …приймає цю Конституцію – Основний Закон України».
А що ми маємо насправді?
З боку державної влади спостерігається послідовне, цілеспрямоване знищення суспільної моралі і проголошених цінностей, починаючи з істини про людину та інституту сім’ї.
Ось як приблизно це відбувається останніми роками:
– якщо до грудня 2010 р. в Україні діяло окреме Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, то до теперішнього часу сімейна політика залишалася поза пріоритетними напрямками Уряду. Після численних реорганізацій ця проблематика загубилася серед інших напрямків діяльності Мінсоцполітики;
– Постановою Кабміну від 27 травня 2015 р. № 333 ліквідовано Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі, яка покликана була здійснювати контроль за дотриманням законодавства у сфері захисту суспільної моралі. Нині ця сфера залишилася без захисту;
– Конституційна комісія під тиском європейської толерантності, а саме – ЛГБТ-спільноти, у проекті Розділу ІІ Конституції України, підготовленою Робочою групою з прав людини станом на 15 липня 2015 р., видаляє терміни «чоловік» і «жінка» стосовно визначення шлюбу, як це нині є у ст. 51 чинної Конституції України[10]. Це означає, що шлюбом може вважатися не згода чоловіка і жінки, а згода просто двох осіб, не залежно від статі;
– права людини втрачають споконвічне природне забарвлення і невідчужуваний характер. Додаток до Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 р.»[11], підписаний А. Яценюком, спотворює розуміння гендерної рівності як рівних прав і можливостей чоловіка і жінки, і приховано проштовхує до правового поля її інший зміст і сенс – абсолютна рівність відповідно до сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності. Ось лише деякі шокуючі положення цього документу: у п. 62.1 передбачено розроблення та підготовки спецкурсу за напрямом «інтерсексуальність»; у п. 105.6 – розроблення законопроекту про легалізацію в Україні зареєстрованого цивільного партнерства для різностатевих і одностатевих пар; у п. 105.7 – передбачається усунення дискримінаційних заборон щодо усиновлення дітей, зокрема ВІЛ-позитивними людьми, людьми з інвалідністю та трансгендерними людьми; у п. 105.8 – розроблення проекту Порядку здійснення заміни офіційних документів особам, яким встановлено клінічний діагноз «транссексуальність» і т. і.;
– у листопаді 2015 р. до ст. 2-1 Кодексу законів про працю України були внесені поправки, відповідно до яких забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці за ознакою гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації. До того не міститься жодних застережень щодо можливості церквам і релігійним організаціям відмовляти у працевлаштуванні особам нетрадиційної сексуальної орієнтації через те, що їх спосіб життя не відповідає наявним для релігійних інституцій моральним вимогам. Вказане фактично анулює будь-які уявлення про професійну етику: наприклад, вихователем, вчителем, лікарем наших дітей може стати представник нетрадиційної сексуальної орієнтації;
– запроваджується система ювенальної юстиції, що засновується не на традиційній сімейній ієрархій, а на безумовному пріоритеті інтересів дитини перед дорослими, у тому числі батьками. При цьому не конкретизовно, що ж таке «інтерес дитини» і хто його визначає, держава, сім’я чи суспільні цінності і традиція. В сучасних ліберальних реаліях обов’язки батьків щодо належного виховання дитини вже потрібно відстоювати як права батьків на виховання своїх дітей, так і те, що тенденція поступового витіснення батьківської заборони як виховного та педагогічного засобу набуває все більшої популярності у ліберальному суспільстві. У систему освіти впроваджують гендерну експертизу підручників, щоб таким чином виховати у зовсім молодого покоління так звану толерантність по відношенню то сексменшин та різних моделей сім’ї, тобто одностатевих пар. З цією метою починається зазіхання, так би мовити, на святе-святих – статеве виховання дітей з самого народження. Активно впроваджуються «сексуальні права дітей», які вже розроблено як стандарт Всесвітньою організацією охорони здоров’я;
– відбувається спроба легалізувати проституцію як вид підприємницької діяльності[12]. Цим повністю знецінюються такі етичні поняття, як любов і вірність, розуміння сім’ї як суспільної цінності; узаконюється ставлення до людини як до товару; відбувається уникнення від відповідальності з боку тих, хто організовує таку торгівлю людським тілом, сама держава стає офіційним сутенером; зростає попит на проституцію; знецінюється роль жінки у суспільстві, яку держава не захищає, а експлуатує; відбувається збільшення попиту на це явище, чим звеличуватиметься цінність так званого професійного сексуального задоволення поза межами сім’ї; створюються законодавчі засади для нового виду професійної діяльності, якому, можливо, навчатимуть і пропагуватимуть.
Складається враження, що українська влада таким чином намагається показати населенню «євроінтеграцію»: раз не вдалося здійснити економічні і політичні реформи, подолати корупцію (що є вимогою європейської спільноти), потрібно хоча б легалізувати одностатеві шлюби і т. п.
І виправдовуються такі зазіхання так званим принципом толерантності, в якому прибічники лібералізму вбачають свого роду інструмент для «досягнення миру, що сприяє переходу від культури війни до культури миру». Цей принцип передбачає надання іншим їх право жити відповідно до власного світогляду і іноді нас навіть намагаються переконати, що толерантність є об’єктивною потребою сучасного українського суспільства[13].
Саме через призму так званої «толерантності» відбувається необґрунтоване розширення основного переліку невід’ємних прав людини, які називають «новими правами». Поняття «нові права» людини також за своїм характером заперечують істинну сутність права, права природного, однак вони легалізуються, впроваджуються у життя під виглядом свободи, ліберальних цінностей, які не заперечують основні права людини, а доповнюють їх зміст насправді неправовими й шкідливими елементами. Сюди відносять право на аборти, евтаназію, одностатеві шлюби з правом всиновлення ними дітей тощо. Усе це суперечить природі людини і вказує на явні відхилення (аномалії) від загальноприйнятої, природної норми (міри, стандарту).
Чи захищені сьогодні українськими законами цінності нашого народу, які б слугували суворою межею для європейської толерантності?
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки» № 964-IV від 19 червня 2003 р., національна безпека визначається як «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства» тощо. Під національними інтересами мається на увазі «життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток» і т. п.
Об’єктами національної безпеки, згідно ст. 3 Закону, є: людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи; суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні та інші цінності.
Закон України «Про захист суспільної моралі» від 20 листопада 2003 р. № 1296-IV у ст. 1 визначає суспільну мораль як «систему етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість».
Відповідно до вказаних законоположень в Україні має бути заборонено пропаганду гомосексуалізму, проституції, так званих одностатевих сімей та подібних явищ як таких, що посягають на основи суспільної моралі та національну безпеку України.
У ст. 16 Загальної Декларації прав людини 1948 р., яка стала основою Конституцій багатьох розвинутих країн, також і України, зазначено: «Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім’ю. …Сім’я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави».
Дана Декларація ратифікована Україною у 1973 р., є джерелом конституційного права України, окрім того, нині імплементовано всі її основні положення. Відповідно, Загальна Декларація з прав людини також є законодавчею межею для захисту суспільної моралі та сімейних цінностей.
Не зважаючи на ці межі, в нашій державі усе ж продовжується лібералізації суспільних цінностей і нетрадиційних, не природних явищ.
На перший погляд, толерантність демонструє певну небайдужість до існуючих відмінностей і намагається їх усіляко захистити на законодавчому рівні, з іншої – очевидною є повна байдужість до їх наслідків для людини та суспільства, і навіть більше – це перетворюється у неадекватне сприйняття реальності, наукових даних і тягне за собою перекручування інформації.
Вказані аномалії у праві потрібно «лікувати», а не штучно деформувати суспільну думку і вводити нові нормативи природної моралі й прав. Саме суспільство має визначати, що є нормою і моральним мірилом його життя, а держава, у свою чергу, зобов’язана це враховувати у своїй законодавчій діяльності виходячи з конституційного положення, що джерелом влади в Україні є народ.
Отже, з метою запобігання поширенню вказаним явищам в Україні, необхідно:
– Розпочати відкритий діалог і всенародні обговорення з метою з’ясування суспільної думки щодо розуміння сім’ї, сімейних цінностей та моральних засад суспільства, що відносяться до національних інтересів і є об’єктами національної безпеки України.
– Заявляти, а не замовчувати істину про людину та ті її права, які насправді надані Творцем та сприяють перспективному розвиткові людської особистості, її честі та гідності, суспільства та держави. Заявляти свої виклики адресно, передусім владі, яка наділена повноваженнями приймати нормативно-правові акти. Це демонстрації, пікети, листи, підписи петицій і т. п.
– У системі шкільної освіти батьківським комітетам виявляти можливе проникнення шкідливої інформації, яка суперечить загально прийнятим у суспільстві уявленням про мораль, добро та зло, про сім’ю та людину, і яка перешкоджає здоровому духовному і психічному розвиткові особистості. У випадку виявлення таких тенденцій надсилати спільні колективні скарги директорам шкіл, в районні управління освіти, в МОН тощо.
– Залучатися до всенародних обговорень законопроектів, інших нормативних актів чи змін до них, які мають своїм об’єктом суспільну мораль, істину про людину та сімейні цінності.
– Вкрай необхідними є соціологічні опитування серед населення, що стане переконливою основою обґрунтування необхідних законопроектів, які стануть на сторожі української національної ідентичності і відповідних цінностей.
– Популяризувати висновки українських науковців із зазначених проблем (соцмережі, науково-популярні, періодичні видання тощо), це має величезне значення для законопроектної діяльності з огляду на принцип науковості цього процесу. Суспільна свідомість залишається не поінформованою щодо вказаних вище загроз, тому складається враження, що суспільство погоджується з небезпечними процесами, які влада легалізує приховано від свого народу. Тому засоби масової інформації необхідно насичити відповідними ефірами.
Коли соціальний і медійний простір наповниться здоровою інформацією про реальність існуючих небезпек, владі не просто буде боротися із суспільною думкою і вона змушена буде її враховувати, зав’язавши відкритий суспільний діалог або розпочавши народні обговорення з ключових питань, що стосуються розширення переліку та змісту основних прав людини.