Нація моря

Нас (українську націю) море в минулому не дуже цікавило. Зокрема у новітній історії, після 91-го. Воно в нас просто було, за замовчуванням, але «ну і що з того». Наша берегова лінія біля теплих Чорного та Азовського морів була більшою, ніж у Росії. Але при цьому українська нація ніколи не мислила себе як морську. Наше колишнє розуміння моря – це мідії, рапани та креветки. А не всі ось ці підводні човни, крейсери, корвети, великі десантні кораблі, міжнародна торгівля, геополітичний вплив та інша «марнота марнот».

Так, завжди існував вузький прошарок залучений до морських справ людей, для яких море мало бодай якесь значення – моряки і міжнародні торговці. Але загальний стан портового господарства системно деградував. Я виріс у Скадовську на Херсонщині і бачив ці процеси на власні очі. Маленькі порти вмирали. Великі порти працювали як ключові хаби для контрабанди і незаконного збагачення.

Своєю чергою військово-морські сили Збройних сил України морально деградували ще швидше, ніж навіть торговий флот. Виконували здебільшого парадну функцію. Яскравим і катастрофічним проявом цього була (без)-діяльність в.о. міністра оборони Ігоря Тенюха під час окупації Криму у 2014-му. Тенюх – адмірал, який кілька років командував ВМС України. А коли прийшла біда – виявився не здатним ні на що у тій ситуації. Звісно, передусім це була відповідальність вищого військово-політичного керівництва країни, але й міністра-адмірала, безсумнівно, у тому числі.

І от саме тоді, коли морський адмірал очолював українське міністерство оборони, у нас почали це наше море забирати. Яка іронія і трагедія долі. Ні, це не просто Крим у нас забрали. У нас забрали море. Тоді у притаманному для нас стилі, ми не пручалися. Мовляв, не така вже й велика біда, бо ж мідії, рапани і креветки біля Одеси теж є. Та й американці наказали не пручатися. А ми звикли завжди робити те, що нам кажуть американці…

Та й нікуди правди діти – моральних дух військовослужбовців українського флоту був низьким. Після окупації Криму щонайменше третина з них виявилися зрадниками і пішли служити російському окупаційному командуванню. Після подій 2014 року, здавалося, Україна остаточно перестала бути нацією моря. Ми втратили з морем душевний зв’язок. Ми – Україна і море – не розуміли одне одного, не цінували одне одним, а відтак почали віддалятися все далі і далі…

Та й проблема ж не лише в професіоналах. Вся нація була далека від стихії моря. Його вирізали з нашої ідентичності, з душі народу. Ріка Дніпро – так, була вкорінена в культурний код. А Чорне і Азовське – ні, геть не були. Ми мали моря лише на картах, але не у наших серцях. У попередні віки мали, але тепер забули…

Лютий 2022-го. Починається Велика війна. У нас майже миттєво забрали Азовське море. Не трошки. А повністю і все – Генічеськ, Бердянськ, Арабатська стрілка…

Тоді, набравшись нахабства і користуючись відсутністю швидкого і достатнього спротиву, ворог спробував нахабно і остаточно забрати ще й останні залишки Чорного – на Миколаївщині і Одещині.

Але у цей момент – на самому краю прірви – почалася неочікувано звершуватися містика віків…

Острів Зміїний. Ворог ось-ось забере наше море повністю – геть все і остаточно. Проте раптом і неочікувано починається звершуватися Момент Історії. Померла нація моря раптом почала виявляти ознаки життя.

Подуло солоне морське повітря…

Простий український воїн промовляє слова, у яких ніби концентрувалися, накопичувалися, наповнювалися вибуховою енергією чаяння всіх поколінь українців – і мертвих, і живих, і ненароджених. Він вказує єдиний можливий напрямок руху для «русского военного корабля».

Ті слова сьогодні знає і цитує весь світ, вони не мають потреби у перекладі, як свого часу було з «perestroika» и «glasnost».

Ті слова – це оголошений наказ.

Наказ нації, яка нарешті оговталася і усвідомила себе як НАЦІЮ МОРЯ.

І ця нація оголосила наказ – всім забратися геть з цього НАШОГО МОРЯ.

А хто не виконає цей наказ нації, той буде знищений. Як ось ці:

– ракетний крейсер «Москва»

– ракетний крейсер «Великий Устюг»

– сторожевик «Адмирал Макаров»

– малі ракетні кораблі «Самум» і «Аскольд»

– великий десантний корабель «Саратов»

– ВДК «Оленегорский горняк»

– ВДК «Новочеркасск»

– ВДК «Цезарь Куніков»

– патрульний корвет «Сергей Котов»

Таким чином флот ворога почав залишати НАШЕ море – день за днем, місяць за місяцем, рік за роком. Він відмовився уходити по воді. А тому почав уходити під воду. Тому що треба виконувати наказ Нації Моря. А ще тому що нічого плавати у наших морях плавзасобам з такими калічними назвами.

Наше море повертається нам. Чорне і Азовське Українське море. І хай на це підуть роки або ж десятиліття. Тепле море буде українським. Воно нарешті має перейти з географічних карт у душу народу – в ідентичність, у поезію, у культурні твори, у наші міфи і легенди.

Таким чином кожний знищений російський корабель – це пройдена морська миля на шляху до повернення української нації на море. Ми нарешті зрозуміли одне одного, полюбили і пішли на зустріч одне одному – Україна і море.

І це – справжня містика віків, яка звершується на наших очах.