Розлучення з грантами: початок нової епохи українського громадського сектору

Реакція на припинення грантових програм від США чітко і яскраво підсвітила вже давно очевидну проблему – несамостійність як української держави, яка безкінечно проводила “реформи” на вимогу грантодавців, так і значної частини “громадянського суспільства”, до яких входять “незалежні” медіа та чисельні ГО, через які насаджувався ліволіберальний дискурс.

Велика частина культурних проектів так само підписалась на роль міньйона демпартії. А тому розвиток українського контенту за останні роки, чим ми так пишаємося, набув одноманітності: найвідоміші канали, блоги, подкасти тощо обов’язково, залежно від своєї специфіки, мають містити позитивні наративи про фемінізм, ЛГБТ, екологію в її лівацькому трактуванні, мультикультуралізм. А тому весь цей “розвиток” великою мірою несе лише кількісний характер. Частина проектів перейшла на самозабезпечення через систему спонсорства, але саме гранти відігравали визначну роль у тому, аби ці проекти з’явились і набрали популярності.

А тому мені просто смішно спостерігати за тим, як дехто щиро говорить про занепад українського контенту через відсутність грантів. Це ж як треба себе зневажати, аби таке стверджувати – виходить, український контент не цікавий українцям? Багато хто справедливо переймається темою ветеранів та інших соціально захищених груп, добробут яких геть не входить у пріоритети держави. Але як зауважує частина коментаторів, подібні ініціативи мають усі шанси продовжувати отримувати фінансування, бо це конкретна робота з конкретною проблемою.

Але зосередьмося на тому, що маємо сьогодні. Майже на третю річницю повномасштабного вторгнення ми найдужче відчуваємо свою слабкість і залежність. І шукаємо можливості прибитися до когось іншого, замість того, аби визнати свою відповідальність. Ветеранські та соціальні програми – це в першу чергу потреба нашого суспільства. Відсутність іноземної допомоги дуже гостро поставить питання того, куди йдуть податки і чим займаються профільні державні відомства. А медійний та культурний сегмент виходить у поле вільного ринку та конкуренції – цей факт частково допоможе відділити кукіль від пшениці, тобто визначити грамотно організовані самоокупні бізнес-проекти та дійсно ідейні платформи від тих, хто просто “освоював гроші”.

Такий собі етап “сепарації від батьків”. Болючий, місцями страшний, тривожний, але необхідний для дорослішання. Але замість спокійного прийняття цього логічного розвитку подій (ви дійсно думали, що гранти завжди литимуться рікою?), велика кількість українців б’є тривогу і звинувачує “батьків”, що ті покинули розгодоване 33-річне дитинча на призволяще.

Пам’ятаєте, як з 2022 року великі світові бренди одягу закрили свої магазини? Певний час була пустка, але вона швидко заповнилась українськими брендами. Тепер на банерах на вулиці і в метро рекламуються наші бренди, а дівчата хизуються покупками в брендованих пакетах, ніби це обновка від Lacoste. Українські бренди стали модними і повернення Zara та H&M було сприйнято доволі холодно.

Подібне може статися і в громадській сфері. І це, як на мене, дуже обнадійливе підґрунтя для трансформації нашої державної системи як такої. Відсутність іноземного фінансування вимагатиме тіснішої співпраці громадського сектору з бізнесом, а це створить конкретні вимоги для держави, яка або включається і допомагає, або не заважає. Це формування відповідальності за власні проблеми та добробут, зародження республіки на противагу постсовковому грантовому бюрократизму. Так само можна говорити і про розвиток культури, який відбуватиметься через інститут меценацтва (завдяки якому українська культура другої половини ХІХ-початку ХХ ст. і розвивалась!). Звісно, приклад Пінчука наводить на погані думки, але присутність інших меценатів в дискурсі значно його послабила б.

Загалом, мені просто хотілося поділитися своїми думками і вивести цю тему в інше русло, у позитивне і творче. Звісно, у найближчій перспективі це може спричинити нові проблеми, але стратегічно і з точки зору державотворення (бо це непорозуміння державою не назвеш) для мене однозначно велика перевага. І не тому, що велика кількість грантожерів випаде з дискурсу, а тому, що це може стати однією з цеглин до нашої трансформації. Тому для мене всі, хто сльозливо бідкається на цю ситуацію, просто не бажають досягати державної зрілості.

Час ставити правильні запитання

Частина суспільства, яка щиро переживає через скасування фінансування, пишуть, що їхні опоненти так зачепилися за лівацтво і фемінізм, що не бачать того, що завдяки цим грантам трималась наша економіка та інфраструктура. Що ми, такі бездушні та необізнані, маємо бути щиро вдячні американському народу за його альтруїзм. По-перше, хто сказав, що ми не вдячні? По-друге, всі ми тут чудово розуміємо, що грантова система це лише інструмент поширення американського впливу під проводом демократів-глобалістів. Як бачимо, цей проект терпить невдачу.

Але мене турбує інше. Цими наративами про критичну допомогу та вдячність американському народу нормалізується наш абсолютно залежний стан. Як так, нам тепер доведеться виживати самостійно? Але ж не доведеться. Бо, представники Трампа зауважили, що допомога у життєво необхідних сферах не припиниться, а аудит буде проводитись стосовно соціокультурних програм, отого самого лівацтва і фемінізму.

Когорта прибічників спонсорованої демократії стверджують, що бути на утриманні – ок і наводять чисельні приклади допомоги. Окей, а чому ви не згадуєте те, як допомагає український бізнес та активна частина суспільства, яка об’єдналась поза грантів? Чи це не вписується в образ нужденної жертви для нового гранту? Генератори, старлінки, збори на зброю та військову техніку, забезпечення підрозділів та фінансування патронатних служб, допомога цивільним постраждалим тощо з боку самих же українців тут і за кордоном – все це лишається в тіні, бо люди та компанії роблять це щиро, як свій обов’язок, а не для звіту про успішно освоєні кошти. Так і має бути, бо саме таким є громадянське суспільство – кожний на своєму місці робить свою справу. Але для вас чомусь нормою є той факт, що український бізнес, суспільство та держапарат мають бути на утриманні у Заходу, поки наші чиновники успішно купують закордонні вілли, нові автівки, вкладають в крипту та безтурботно відпочивають на люксових курортах?

Звісно, ви скажете, що іноземна, зокрема американська, допомога, в рази більша, ніж здатність до забезпечення всередині країни. Я погоджуюсь, але чи не привід це для вирішення проблем? Скільки бізнесів провели релокацію за кордон через податковий і силовий тиск? Скільки бізнесів закрилось? Скільки коштів витрачається підприємцями для відкатів, аби мати можливість далі працювати в Україні? Куди йдуть зібрані податки? Чому немає гнучких умов для ведення соціально відповідального бізнесу? Чому не скорочується кількість чиновників? Чому продовжують фінансуватись адміністрації окупованих міст? Чому ускладнюється відкриття військових підприємств? Чому ми не переходимо зі статусу недієздатного жебрака у статус перспективного партнера? І ще безліч “чому?” буде виникати, на які нам доведеться шукати відповіді.

Але далеко не всі хочуть це робити. Бо це треба визнати і свої помилки, а не ховатися за чужими грошима і грати глибоко стурбовану людину. Якими є ваші цінності? Вони дійсно ваші чи ви просто перейняли їх у тих, хто вам заплатив? Як ці цінності допоможуть нам у кризові часи і у побудові нової держави? Чи держави не буде, а ми знову повернемось у колоніальний статус сировинного придатку? Але цього разу “демократично”, за “власною волею”? Бо говорити про незалежну та суб’єктну державу дуже класно, але от творити її якось і не дуже хочеться, виходить. Бо важко це все.

Як бачите, тема дуже глибока і складна, навіть у серії постів складно розкрити її належним чином, бо кожний з нас має про це задуматись. Але я дуже сподіваюсь, що моя думка чітка і зрозуміла: питання скорочення грантового фінансування (цілком очікуване, еге ж?) вимагає від нас тверезо подивитись на своє становище і прийняти відповідні рішення для того, аби уникнути труднощів чи вирішити ті, що вже з’явились. І це ж тільки початок. Тому ситуація з грантами це спроба поговорити про дійсно важливе і зробити правильні висновки, якщо ми таки не бажаємо почату нову сторінку своєї історії з неоколоніалізму. Поясність, що в цьому поганого?