Україна як жертва пацифізму лібералістично-глобалістської парадигми

Україна є жертвою концепції кінця історії у її радикальній інтерпретації, яка передбачає не тільки зникнення ідеологічних протистоянь, але й замороження подієвої історії, точніше – зникнення війн. Інакшими словами, Україна є жертвою пацифізму як складової лібералістично-глобалістської парадигми.

Після краху СРСР наша країна розглядалася західними гравцями як буферна зона між ними та Москвою. В останній вони бачили норовливого, але дуже перспективного учня. Росія мала стати важливим центром побудови глобального царства ліберальної демократії. Для цього вона мала уникнути подальшого розпаду, а також зберігати значимість у навколишніх регіонах.

У рамках реалізації такої моделі Захід (передусім США) режисував роззброєння України – починаючи з відмови від ядерної зброї та іншого стратегічного озброєння й закінчуючи ліквідацією стрілецького озброєння та протипіхотних мін. Причому частина озброєння не знищувалася, а передавалася Росії (коли під час повномасштабної фази війни це озброєння специфічним чином почало повертатися в Україну, наші шанувальники Френсіса Фукуями мали б неабияк радіти). Відмовляючись від інструментів захисту власного суверенітету, взамін ми отримували від Заходу ідеологічну індоктринацію та економічну колонізацію. Додам, що інерція цього всього спостерігалася навіть після вибуху російсько-української війни – у рамках угод зі США, Євросоюзом та НАТО ми продовжували знищувати свої боєприпаси. Наприклад, нові угоди про знищення протипіхотних мін Україна підписала уже в 2014 та 2015 роках. Замість мін ми отримували фінансування програм у стилі “Гендерне навчання військовослужбовців”.

Змальована ситуація задовольняла не тільки українську політичну еліту, але й саме суспільство. Ті, хто говорили, що війна з Росією майже неминуча, ті,  хто готувалися до цієї війни, ті, хто йшли добровольцями воювати проти Росії на Кавказі, ті, хто активно протистояв проросійським силам, до 2014 року залишалися маргіналами, що не отримували розуміння зі сторони загалу (добре знаю це з власного досвіду). Наразі не буду відволікатися на аналіз природи такого стану речей, обмежившись загальною тезою: українське суспільство тішилося вірою в кінець історії. Реальність жорстоко, але в якомусь сенсі справедливо вдарила по цій безглуздій вірі.

Здавалось би, нині українське суспільство звільнилося від пацифістських ілюзій. Одначе небезпека їхнього подальшого збереження криється в тому, що, на перший погляд, їх зруйнувало – у антиросійській налаштованості. Йдеться про антиросійськість, пропущену крізь призму тієї самої лібералістично-глобалістської парадигми з її пацифізмом, про яку йшлося на початку. Мовляв, це лише Росія відхиляється від правил, за якими живе “цивілізований світ” – переможемо Росію, і на планеті запанує мир. Все до болю знайоме: “Это есть наш последний и решительный бой”.

А якщо попереду нас чекає ще одна війна з Росією? Або з якимись постросійськими державами (у випадку дезінтеграції РФ)? Або доведеться воювати за Крим і південь материкової України з Туреччиною? Або спалахне конфлікт із Польщею, Угорщиною чи Румунією (пишу це як прихильник тісної співпраці з цими країнами)? Або ж на Україні позначиться нестабільність, викликана спалахом міжетнічного протистояння у “старій Європі”? Звісно, хтось може думати, що людство близьке до побудови глобальшого концтабору, в якому пануватиме мир. Одначе, по-перше, загальні тенденції свідчать про те, що здійснення глобалістського ідеалу навряд чи відбудеться дуже швидко. По-друге, досвід руйнування того, що здавалося непорушним вчора, мав би викликати скепсис стосовно сьогоднішніх “непорушностей”.

Бажання уникати війн є цілком нормальним. Ненормальною, хибною є віра в те, що люди можуть узагалі обійтися без війн та іншого масштабного насильства. Будучи хибною світоглядно, теоретично (власне, будучи єрессю з християнської точки зору), ця віра є дуже шкідливою практично. Зараз ми засвідчуємо на собі цю шкідливість уже вдруге за трішки більше ніж сто років, адже за невдачами України у 1917-1920-х роках стояла подібна до теперішньої пацифістська есхатологія, якою керувалася тодішня соціалістична еліта.

Сьогодні є досить очевидним те, що в підсумку нинішньої війни Росія навряд чи зазнає поразки, після якої не буде становити для нас небезпеки. Попри те, що нам може хотітися зовсім іншого, такий сценарій має свою перевагу – російська загроза може тримати нас “в тонусі”. Одначе це лише потенційна перевага. Аби реалізувати цей потенціал, потрібно керуватися не уявленнями про “норми XXI століття” та “закони цивілізованого світу”, а реалізмом і здоровим глуздом.