02.11.2017

Формула успіху: бідність, багатство та богослов’я

Для побудови ефективної державотворчої системи та добробуту є потреба проаналізувати бідність та її причини, та чому ж ми вважаємо теперішній час як кризу та занепад. Умовно причини бідності можна поділити на внутрішні та зовнішні. Внутрішні причини визначають особу та її цінності (те, що залежить від людини), та зовнішні  як система законодавства та інституцій, які сприяють або обмежують людину.

Які основні наслідки бідності? Переважно вважають, що це брак коштів для базових потреб, такі як харчування, медикаменти, житло, рівень освіти, тривалість життя і так далі. Але, якщо проаналізувати кожен з показників особистої та суспільної бідності, чи справді вони залежать тільки від фінансів та від доходів?

З філософської точки зору, причини бідності переважно світоглядні. Як не дивно, економіка розпочинається не з капіталу, а з цінностей людини та її світогляду. Амартія Сен, лауреат Нобелівської премії, зазначав, що проблеми економіки потрібно шукати в культурі, проблеми культури в етиці, а проблеми етики в моральних і духовних цінностях людини та  народу. Прикладом є Німеччина: після жахливої руїни ІІ світової війни, вже через 25 років її народ зумів повністю відбудувати країну та стати однією з семи найбільш розвинутих держав світу. Україна, отримавши незалежність з 1991, незважаючи на відсутність реальних військових дій, після 25 років зруйнувала виробництво, отримала масову міграцію населення (біля 8 мільйонів працездатного населення, корупцію, слабку медицину, зруйновану екологію). Негативні результати можна продовжувати. Проте, що є первинне – великі інвестиції чи державотворчий дух, цінності та культура, які швидко відбудовують і економіку? Який шлях правильний – шукати зовнішні кредити чи ставити акцент на потенціал свого народу?

Однією з основних причин бідності називають брак творчої та самовідданої еліти, хоча в України ще і інша проблема – це руїна інституцій, що мали б формувати еліту. Часто інституції та організації, до яких належать сфери релігії та інтелігенції, освітяни та інші гуманітарні прошарки, вибирають систему цінностей чи пріоритети, які мало-що не мають спільного з розвитком реального добробуту, сталим розвитком чи, взагалі, з місією філософії як пошуку істини або богослов’я. Не раз ми губимося в тенетах часу та в ідеологічних лабіринтах, через які не є можливим найти правильні рішення на виклики часу.

В Україні ми маємо кілька основних форм бідності.

На макрорівні – це спадщина колоніалізму, що просто трансформувалася в більш сучасні форми грабунку людей, оправдовуючи це різними “псевдо-реформами”, а на практиці, це затвердження панування та домінування осіб, що отримали владу над більшістю суспільства – фінанси, рухома і нерухова власність, ресурси та право рішення. Часто дану систему внутрішні кримінальні клани створюють у співпраці з зовнішнім агресором, який розглядає народ як засіб для наживи.

Колоніалізм створював централізацію, тобто зосередження влади в руках одної особи або обмеженої групи осіб, незалежно від того, чи це зовнішній агресор чи внутрішній клас, каста чи певна кримінальна група, яка монополізує прийняття рішень у своїх інтересах.

Централізація створює більш модерні форми бідності з кількох причин: це і “законодавчо-науково-обгрунтований” грабунок громадян та зумисна маніпуляція, що не дозволяє громадянам активно брати участь у політичних та економічних процесах.

На мікро-рівні в нас поширені кілька основних хворіб, які зовсім не пов’язані з браком та рухом капіталів. Це – психологічні страхи людей перед новими викликами часу. Переважно це пов’язане з системою університетського та сімейного виховання людини. Крім того, колоніальна освітня система формування особистості виховувала загально-ерудовані покоління та привчала до  безапеляційного послуху авторитетів, які володіли правом проголошувати істину. Переважав академічний метод навчання, де панувала дисципліна та послух. Проте дана система не формувала гармонійну розвинуту особистість, що впевнена в собі. Колоніальна система цінностей навчала кар’єризму в інституціях, а не реалізацію людської особи. Замість навчати реалізовувати себе, в усіх талантах та здібностях, молоду людину спрямовують в пост-колоніальні або консервативні інституції, які не раз є малопродуктивними та застарілими до сучасного прогресу. Дані колоніальні структури є створені різними особами, які бажають жити за рахунок інших людей, які лише мають ввійти в дану систему на найнижчому соціальному рівні, щоб «вислуговуватися». Будь-яка політично-економічна система є подібна до мережевого пірамідального маркетингу, де найкраще живе той, хто і видумав ту систему.

Будь-яка інституція має кілька основних характеристик: систему управління та ментальність управлінців, форми відносин між людьми та способи фінансування. Крім того, якість та цінності світогляду самих же засновників. Інший важливий показник установ – це їхня реальна продуктивність для суспільства та доцільність їхніх товарів та послуг. В Україні основна проблема установ та, що на їхнє утримання є набагато більше коштів, аніж вони створюють реальні блага для суспільства. Утримання номенклатури та бюрократії з’їдає весь суспільний дохід. Прикладом є та ж  Україна: у нас стало мало інженерів, архітекторів, техніків, але збільшилося «прокурорів», суддів, ревізорів, тобто тих, хто взагалі нічого не виробляє для суспільства.

Таким чином відбувається деформація місії інституцій та суспільних установ – для них не стає завдання вирішувати різні проблеми суспільства, а постійно створювати потребу в собі. Ефективну економіку неможливо побудувати без ефективної політичної системи, тому що не є лише питання “виробити” щось, але і яким чином будуть розподілені соціальні блага між громадянами. А ефективну політику чи економіку неможливо побудувати без якісного богослов’я та філософії. Тому що державна ідея і держава як організм не може не мати своєї етики та цінностей. Незважаючи на те, яким би не був рівень добробуту чи озброєння (прикладом є Римська імперія чи інші державоутворення навіть 20 ст.), без моралі ці лади просто пропадали з історії людства. Думка про те, що Україна є бідною через відсутність капіталу, є фікція: для реформування освіти сільських шкіл однієї області потрібно біля 30 мільйонів доларів (комп’ютеризація, підвищення кваліфікації вчителів і так далі). Проте влада не знаходить даних коштів. Питання одне: а чому були витрачені біля 2 мільярдів доларів на кілька стадіонів для футболу-2012? Що важливіше – майбутнє поколінь чи кілька годин футболу, за які ми будемо платити зовнішні борги протягом десятиліть? Все це лише показує, що бідність часто породжена деформованими цінностями людини та суспільства та відсутністю громад і людей у процесі обговорення та прийняття рішень. Що важливіше: учитель-катехит на селі чи тренер для молоді, які в місяць вартують 1000-2000 гривень, чи пласмасові квіти на цвинтарі, коли громада районного містечка з 5 000 жителів тільки на 1 листопада витрачає більше 550 000 гривень? А в рік, від похоронів, Пасхи та усіх інших поминальних днів, біля 4 мільйонів 650 тисяч… і це лише одне районне містечко, не кажучи вже про рівень всього народу чи держави. «Хліба та видовищ» або «науку щоденної клопіткої праці» має вибирати перед собою суспільство, а таким чином, і шукає відповідних до кожної категорії і керівників.

Інші соціальні хвороби, що ведуть до занепаду, пов’язані зі стилем життя людини, особливо мова йде про культуру споживання або консумізму. Людина себе вважає сама бідною не тому, що чогось не має, а в порівнянні з кимось. Все це відбувається не на основі реальних потреб, а на основі психологічних приорітетів, не запитуючи себе ні про корисність чи доцільність тих продуктів чи послуг. Людина більше думає про те, що їй бракує, та стає нестерпною у спілкуванні, аніж відповідно шанує і цінить те, що має. Починаючи від здоров’я, навколишньої краси, спілкуванню з рідними та пізнанню світу та Бога.

Наступною причиною бідності, згідно поглядів багатьох психологів, є невігластво. Невігластво означає відсутність корисної інформації або відсутність практичних знань про те, що дійсно потрібно у житті чи в роботі у певний момент життя. Воно відрізняється від дурості, яка є відсутність інтелекту і мудрості. Ці поняття часто змішуються та є синонімами, проте зовсім іншу основу. Часто є плановане “невігластво”, коли завдяки медіа та інформаційній політиці, є неможливим провадити здорову державотворчу роботу: поширення різних ідеологій, що не мають нічого спільного з продуктивною державотворчою стратегією. Така позиція нівелює формування активного громадянського суспільства та творчого громадянина. Особи та клани, що приватизували “право рішення”, не завжди є зацікавлені в активній та свідомій громадській позиції своїх же громадян: їхня низова неорганізованість та  незнання своїх же прав є одним з ефективних джерел для формування великих капіталів кількох осіб. Це можна побачити і на прикладі багатьох релігійних рухів, особливо в різних сектах: не всім провідникам подобається мати активних вірних, деколи набагато краще мати послушних осіб, що не стільки обізнані з канонами та доктринами, скільки вірять на слово провідникам. Бо переважно, замість того, щоб об’єктивно проповідувати науку про віру, то чимало осіб, що бажають підкорити своїй волі людей, говорять та видумують щось буцім-то нове про те, що ніхто не може спростувати чи доказати. Вони маніпулюють на давній амбіції людей побачити «швидке чудо», що сформоване на основі браку знань. Багато людей не хоче визнавати науку як дар Божий для пізнання всесвіту та для реалізацію творчості людини. Тому стають легкими жертвами різних ідеологічних шарлатанів.

Часто в старі інституції залучають тих, хто лише виконує завдання, але інноваційних людей виштовхують. А без певного діалогу та дискусії, обміну думками та аргументами не знайти ні істини, ні правильних реформ. Кілька років тому автор статті мав змогу працювати в кількох організаціях, в яких творче мислення сприймалося як конкуренція, замість того, щоб об’єднати спільні зусилля навколо розвитку: бо той, хто несе відповідальність управляти, але без відповідних глибоких знань до вимог часу, то не може думати ні стратегічно, ні тактично. Для таких менеджерів важливим є не суспільне добро, в особистий модус вівенді – спосіб життя. Єдиний вихід – якщо спеціаліст відчуває себе професіоналом, то не повинен боятися вийти з системи та самому відкрити свою ж справу без будь-якої допомоги та показати свою здатність реалізації основного дару людини “зроби щось з нічого” завдяки освіті та мудрості життя, яка є невидима, проте реальна.

Кант писав, що основною ознакою відмирання різних соціальних систем є те, що часто вони здатні виховати нове покоління сильних осіб, але виштовхують їх з середини себе ж, бо інноваційність сприймають як небезпеку та конкуренцію, замість того, щоб передати їм право керувати – в іншому випадку, не буде розвитку та поступу вперед. Геніальний є той вчитель, що здатний сформувати учня, кращого за себе (Кант).

“Знання – це сила”. На жаль, багато людей навчаються лише заради того, щоб навчатися: вони намагаються зберегти знання для себе та не аналізують зовнішніх потреб ринку та запитів суспільства. Незважаючи на високу загальну ерудованість, вони не є здатними перетворити свої знання у капітал. Тому невігластво має два основні аспекти: переважно дані фахівці займаються тим, на що вони не спеціалізувалися або не мають достатньо вузькопрофесійних знань, запотребуваних на ринку, або, на рівні особистості, вважають себе зарозумілими та не бажають знайти гармонію між власними бажаннями самореалізації та запитами у суспільстві. Багато людей не мають достатку, бо не бажають зрозуміти, що швидкість ринку та професій сьогодні настільки швидка, що потрібно постійно навчатися та бути в курсі інновацій. А зупиняються на рівні диплому чи лише тих знань, отриманих в навчальних вузах, що не є достатнім для конкурентноспроможності на ринку праці, а, відповідно, показати свою доцільність  та корисність для суспільства. Ринок є тією системою, в якій людина може випробувати свою силу волі і реальну творчість, характер і цінності, дух та бачення, щоб вижити та зреалізуватися. Але саме ці люди є одними з тих, що здатні очолити сучасні установи для суспільного добра

Дуже мало людей є здатними навчитися аналізувати інформацію  та факти, а не лише нагромаджувати їх. Тому для подолання особистої бідності важливим є вміння логічно мислити та знати професійно про вибрану справу навіть найменші деталі.

Як не дивно, велику роль у подоланні чи сприянні бідності відіграють не лише фінансові структури, а релігійні рухи та інституції, які історично формували світогляд та етику цінностей. Якщо проаналізуємо рівень корупції або кількість осіб, що отримали премію Нобель, то можемо лише підтвердити: віровчення, що вчили сліпому авторитету інституцій чи влади, оправдовуючи це якимись традиціями та ритуалами, що надавали певної “божественності” окремим панівним верствам, давали мінімум креативних осіб, які реалізовували інновації та нові технології для всього людства. І реальною проблемою не була сама відсутність творчих осіб, а наявність системи установ, що не давала розвинути здібності людської особи та реалізуватися людям: більшість талантів були “закопаними”, тому що їхня реалізація означала повну зміну провідного менеджменту. Це як приклад індустріальних революцій: якщо до початку 19 століття були потрібні багато коней, фірманів та візників, то при застосуванні парової машини і автомобілів необхідні інші люди: механіки, електрики і будівничі доріг. У багатьох застарілих системах певний авторитет асоціацій та установ був набагато вищий, аніж людина та її здатність до творчості. Той, хто “приватизував” дані суспільні чи релігійні інституції, розглядав свободу, креативність та інноваційність підлеглих як небезпеку для власного панування та соціального статусу панування. Людина вважалася засобом, а не ціллю для такого ладу.  Приклад успішного релігійного бачення була культура християнської ощадності в Голандії та Бельгії в 19 столітті, чи акції громадської ощадності Митрополита Андрея Шептицького в Західній Україні до 1939 року, що було наслідком євангелізації та реалізації Соціальної Доктрини Церкви. Все це мобілізувало солідарність громад та формувало капітал без боргів перед зовнішніми кредиторами. Тому що була запропонована соціально-економічно-політична система відповідно до часу та християнської етики.

Соціальні хвороби мають різний вид, але вони руйнують суспільство як організм. Сюди можна включити все: від алкоголізму, паління, неконтрольованого споживання, на що витрачаються основні обігові кошти, чи навіть певних традицій (пласмасові квітки на цвинтар). Основна причина невпорядкованого консумізму – це підміна понять та градації цінностей. Якщо спільнота має високий рівень соціальної захворюваності, то реальна продуктивність суспільства є низькою. Крім того, суспільство починає засновувати, замість інституцій розвитку, установи для виліковування даних недоліків. До них можна віднести силові структури, різні “анти-корупційні” бюра, прокуратура, лікарні, суди, і так далі. Ці структури утримуються з держбюджету та податків, не створюючи жодної доданої вартості. Як результат, вони зацікавлені не у рішенні проблем, а у їхньому збільшенні – саме так вони створюють  потребу самі в собі.

Як не дивно, але самі реформи дуже подібні до процесу оздоровлення та лікування суспільства як організму. Реформи потрібно розглядати як профілактику свідомості суспільства, а не просто як створення умов для інвестування та залучення капіталів.

Та форма економіки є здоровіша, якщо соціальне здоров’я стає пріоритетом  для управління держави. Таким чином розвиваються ті інституції, які сприяють реальному добробуту: наука та освіта, спорт та розвиток молоді, технології та інновації.

Результатом соціальних хворіб переважно є страхи та втрата віри. Більшість людей не вірить в  те, що вони можуть щось робити, та 90 відсотків людей,  ще нічого не зробивши, попередньо кажуть, що їхні ініціативи не будуть успішними. Лише 10 відсотків стають активними та переходять у середній клас підприємливих людей.

Наслідком соціальних чи особистих страхів є апатія. Апатія існує там, де люди не піклуються ні про що через відчуття безпорадності та не намагаються змінити наявний стан речей, щоб виправити помилки або покращити умови. Апатія та байдужість до соціальних та економічних процесів вела до занепаду країни та опустіння територій. Крім того, апатія напряму допомагає формуванню монополій та диктатур, які зосереджують в своїх руках прибутки та доходи.

Іноді апатію багато-хто оправдує  релігійними канонами: “Приймати речі як вони є, тому що Бог вирішив свою долю”. Тим можна зловживати, трактуючи фаталізм як незмінну людську долю. Це прекрасно, щоб повірити, що Бог вирішує нашу долю, але як ми пояснемо, що Бог дає нам здібності, таланти та свобідну волю? “Створеним на образ і подобу Божу – це мати в собі і багато дарів та здібностей, які потрібно уміти реалізовувати та примножувати”. Крім того, людей може “паралізувати” постійне залякування про гріх, що вони слабкі і немічні. Постійні проповіді про немічність, страх гріха та нікчемність людини лише допомагають затверджувати лад “кріпаків та панства” у політиці. Як сказав Митрополит Андрей у посланні “Соціальне питання”, справжній християнин – це реформатор, що бере на себе відповідальність та змінює світ відповідно до свого сану, стану, покликання та можливостей.

Люди є створені з багатьма здібностями: вибирати, співпрацювати, організовувати, тому не повинні нівелювати дані здібності та шукати оправдання нічого не робити, щоб постійно перебувати в соціально-економічному занепаді.

Панівні верстви, що самі узаконили себе над іншими громадянами, переймають кримінальне мислення, тобто жити за рахунок інших. Іронічним фактором кримінального ладу є той, що в суспільстві починають нагороджувати та визнавати тих, хто завдає найбільшої шкоди суспільному добру, та карати самих же жертв економічних та політичних пограбувань. Упокорення жертви через економічні теорії та політичні ідеології, а  не шукати правдивих першопричин занепаду, особистого та суспільного вдосконалення є одним зі шляхів формування фінансових та політичних монополій та кланів, що користуються пасивністю громадян. Тут деформується місія влади згідно вчення Біблії: дар влади трактують як для особистого панування, а не для служіння людям.

Крім того, одним з факторів бідності – це залежність від когось чи від чогось. Залежність сповільнює швидкість прийняття рішень, штучно створює неефективний менеджмент, деформує “основний інстинкт” бізнесу, а саме прямий інтерес, та розподіл прибутку.

Залежність може бути від якогось продукту, що руйнує здоров’я, особи чи структури, або ідейна – коли людина надає перевагу більше якимсь міфічним ідеологіям, аніж практичній щоденній роботі та персональному вдосконаленню. Психологи часто називають це “ідеологічна шизофренія”, тобто роздвоєння особистості, коли людина має інтелект, силу та здібності, але вважає, що інші мають зробити те, що може вона ж, або вірить у міфічні ідеології майбутнього. Єдиний шлях лікування – це об’єктивна профілактика суспільної свідомості, системне розширення прав і можливостей людини та громади у практичній роботі, правова просвіта та наука. Бо можна поставити риторичне питання – що є пріоритетом для будь-якої організації: розвиток інституції чи реалізація людини? Переважно та інституція є успішною, що створює ефективну систему реалізації людини чи команди.

Тому загальні висновки є наступними.

Ефективним засобом реформ є усвідомити дар віри та довіри до Божого слова, навчатися та вивчати богослов’я. Великою силою є не ідеології, а молитва до Бога, який допомагає людині стати досконалішою та стає джерелом для творчості. Друга Божа заповідь “люби ближнього, як себе самого” є основою для будівництва ладу, тобто не робити інших того, чого не бажаєш собі.

Сильним каталізатором для розвитку є не інвестиції чи капітал, а соціальні інституції, серед яких основними є сім’я та родина, турбота про громаду та світ. Здорові сімейні відносини та громадська робота будували систему соціальної безпеки та підтримки. Турбота про дітей  – це свого роду, планування стратегії і тактики реальної економіки та часу життя на великі терміни.

Християнин, що пізнав і зрозумів християнську науку, ніколи не є бідним. Євангелізація є продуктивним джерелом для ідей та практик реформ суспільства.

Так що, в Україні реформи тільки починаються: не біймося їх, а пізнаваймо правду та науку, яка визволить нас від лінивства та дарує відродження для нового життя.