ЕТИКА та КООПЕРАЦІЯ

2000 років тому відбулася духовна революція, час якої є  актуальний сих пір. Протягом кількох тисячоліть були різні етапи християнства, проте мусимо визнати одне: основні проблеми людства в тому, що досі ми неналежно пізнали глибину вчення, яке будує нову людину та трансформує суспільство. Ми бачимо, що жодна ідеологія чи ідея незнатна побудувати щось корисне для людства, якщо в ній відсутня етика та мораль. Християнська етика по-іншому трактує розвиток: це не накопичення грошей чи дібр, а вдосконалення людини та суспільства.

Всередині 19 століття зародилася кооперація. В Західній Європі, Англії, Голандії, Франції та Німеччині це була відповідь на наслідки індустріальної революції, де була зневажані права людини на її добробут. В Східній Європі, а, особливо, в Австрійській та Російській імперії це був протест проти наслідків панщини, більш модерного рабства.

Клич до свободи людини у Європі подали багато католицьких та протестанських духовних лідерів, які бачили, що дана форма розвитку йде проти морального закону. Людина не народилася невільною, а має  свої природні права, дар творчості та свободи. Єпископи та священики, місіонарі та духовні учителі різних конфесій розпочали велику справу щодо мирної реформи суспільства, що й заклало основу для нового етапу сучасної демократії.

Прикладом є Україна.

Після панщини було кілька основних соціальних хворіб: алкоголь, паління, консервативність та несприйняття інновацій через брак освіти, закритість громад, абсолютна бідність населення. Крім того, збереглися монопольне становище панства та його ж інституції, які і перед тим визискували селянство. Змінилася тільки назва і сама форма. Панство продовжувало писати закони для себе і під свої інтереси, контролювало суди і силові структури. Виборчий закон був так побудований, що не стільки громади і населення мали право голосу, скільки той, хто мав велику власність.

Селян постійно банкрутували через високі кредити і алкогольну індустрію. Тодішні медіа і видавництво трактували селян як тих, хто тільки має дешево працювати на землі. В селах не засновували добрих шкіл. Освіта була на низькому рівні. Був занепад і релігійних установ та рухів, що контролювалися тодішньою владою.  Щоб усвідомити ситуацію, то кілька мільйонів українців у кінці 19 століття мали тільки 49 адвокатів, що були української національності та брали участь у громадському житті.

Залучити зовнішні капітали було майже неможливо, бо потребували застави майна, яким селяни боялися ризикувати, тому що банківська політика була спекулятивна та ефективно банкрутувала бідне населення, яке розпочало мігрувати за кордон з кінця 19 століття.

Саме тоді ініціативу перебрали релігійні діячі.

Основні кроки: акція за тверезістьта акції ощадності. Знаменита діяльність розпочалася в усіх єпархіях, особливо єпископом Фірцаком на Закарпатті – він запросив талановитого ірландця Едварда Еґана для проведення “Верховинської акції”, що розпочав зародження кооперації та формування активних громад. Він написав знамените дослідження “Меморіал”.

Окремі цитати:

– «Головне джерело теперішньої недолі руського селянства лежить в невідповіднім переведенню урбаріяльних відносин.

– Але не тільки великі господарства тяжко прогрішилися проти селянства. I сама держава чи уряд провинилися тим, що зовсім не подбали про підстави існування селян у тих околицях».

– «в переважно хліборобській Угорщині вимирає хліборобний нарід. Руський селянин не бачить цілий рік ні м’яса, ні яйця, хиба вип’є кілька крапель молока, а у великий святочний день з’їсть кусень житного або пшеничного хліба. Зрештою його поживою є вівсяний ощипок і — коли це бракне — бараболя… Розпука бере, коли дивитись на цей умираючий нарід»

– по селах Закарпаття ішла завзята боротьба між наживачами на людській недолі й тими силами, які змагалися до направи.

– В селі треба роздивитись і розслідити маєткові відносини селян та аж тоді покажеться, що третина, половина або й більша половина селян не має вже ніякої земельної власности, бо вся їхня земля перейшла в руки 2-3 «торгівців». Hi худоба, ні збіжжя, ні сіно не належить їм, хоч вони коло того всього ходять. їм відпускає «торгівець» тільки малу пайку на прожиток, решту бере собі».

– B селах на рівнинах Закарпаття життя для селян і робітників було теж важке, але там не було таких різких відносин і залежности від лихварів. Селянин, хоч і пригноблений, жив у трохи ліпшім господарськім стані та виплекав і зберіг більше особистої незалежности.

В такому становищі релігійні діячі та інтелігенція розпочали акцію ощадності:

– скеровувала заощаджені кошти від алкоголю та паління для суспільних справ,

– організовувала акції ощадності в пости та релігійні свята,

– засновувала мікрокаси взаємодопомоги та банки мікрокредитування під гарантії громад.

Простий сучасний приклад: 40 днів посту х 1000 чоловік х 5 гривень = 200 000 гр. Культура ощадності мобілізує дух народу. 200 000 гривень – це бюджет для програми спорту та допомоги дітям та соціальної діяльністі в межах одної громади протягом року.

Як ми бачимо, в основі добробуту є не просто етика, а цінності, що людина усвідомила та дотримується у щоденному житті.

Все це поступово сформувалося в потужну кооперативну банківську систему на основі громад.

Крім грошових капіталів, було реорганізовано рух селян та ремісників у спілкиі: товариство “Сила”, товариство греко-католицьких робітниць “Будучність”, культурно-освітнє товариство “Воля”, товариство ремісників, промисловців і торговців “Зоря”.

Всі вони були створені з ініціативи відомих громадсько-політичних, церковних діячів. Профспілки ставали паралельними лобістами в політичних питаннях та змушували великих землевласників поважати права людей.

Справжній капітал був не тільки у грошовому вимірі, але і організаційний капітал, інтелектуальний, соціальний та інші види капіталу. Люди почали усвідомлювати силу гасла “свій до свого по своє”.

Майже кожна релігійна громада утворила касу взаємодопомоги. Їхні принципи були прості: використовувати кошти лише для тих, хто вкладав кошти, та тільки в межах села та навколишньої території. Даний принцип швидко поруйнував різних спекулянтів, тому що люди не користувалися більше їхніми послугами.

Так розпочався період українського відродження…

Риторичне питання одне: якщо селяни без освіти змогли проводити акції ощадності та разом зі священством формували великі капітали для власного добробуту в умовах домінації інших держав ….то що нас зупиняє повторити цей успіх в умовах незалежності своєї країни?

Бо Україна сьогодні – це країна несподіванок, криз та можливостей. Чимало молодих осіб бажають найти себе та своє покликання. Після Революції Гідності відбулася велика ментальна зміна: значна частина молоді більше не бажає шукати кар’єри в старих чи нових інституціях, а самостійно реалізувати себе. Молодь бунтує проти різних передумов, щоб «вислуговуватися та отримувати нагороду від когось», а особистою працею хоче досягнути і пожинати “свій хліб”.

Це створює передумови для формування активного громадянства та середнього креативного класу. Сучасне законодавство, незважаючи на недосконалість, дає велику свободу для того, щоб людина змогла заснувати своє підприємство, фонд, організацію, корпорацію чи господарство. Головною проблемою українців є страхи – біля 90 відсотків людей переважно вважають, що їхня справа не буде успішною, ще навіть не розпочавши її. І це незважаючи на освіту, таланти та здібності. Більшість людей навіть боїться сказати щось інноваційне, боїться бути оригінальною, забуваючи про дари творити та реалізовувати. Для багатьох краще бути сірим та невиразним, аніж створити власну непересічну особистість. Переважно ми віддаємо право думати за себе комусь іншому: чекаємо на думки авторитетів чи губимося в лабіринтах різних ідеологій чи течій. І це, незважаючи на період інформаційної революції, коли, завдяки інтернету, ми можемо найти будь-яку інформацію чи дані.

Ми живемо міфами про якусь “рехформу” старих інституцій, час яких пройшов, та які ж і створили нам даний занепад. Ми переживаємо не просто потребу та кризу нової еліти, але і руїну інституцій, які б мали кувати та виховувати нову етичну еліту.

Як створити нову еліту?

Формування еліти та провідників розпочинається з дару віри.

Як сказав Митрополит Андрей Шептицький: в спільній молитві та діалозі з Богом народжуються нові провідники, тому що громада починає шукати і розпізнавати та шанувати тих осіб, що дотримуються даної етики. І таким чином люди вибирають до влади осіб, для яких етичні цінності є повсякденним законом.

Другим важливим кроком – це мистецтво критичного мислення, уміння зважувати за і проти.

Тому що це є основою створення незалежних капіталів. Як саме?

Уміння контролювати своє повсякденне споживання та обігові кошти виховує важливу християнську характеристику – це ощадність. Ощадність – це вміння не відмовляти собі в чомусь, а скерувати кошти на актуальне. Багато меценатів та добродіїв дають не тому, що багато мають, а тому що розуміють і відповідальність за гріш, і є прихильниками солідарності та взаємодопомоги між людьми. Знову ж таки приклад Андрея Шептицького, що завдяки акції ощадності та кооперації, зумів сформувати майна на рівні 13 мільярдів доларів та одночасно утримував сиротинці, школи, бідних та допомагав людям незалежно від національності та вірування.  Митрополит Андрей був щедрим не тому, що був багатий, але й тому, що умів заощаджувати кожну копійку та вкладати їх у тих людей, що були продуктивними. Він уникав витрат на кількаденні чи кількагодинні помпезні заходи, річниці чи конференції, проте завжди мав кошти для плідної щоденної праці. В західній Україні він розпочав дуже потрібний міжрелігійний діалог, тому що немає добробуту без сильної моральної етики та співпраці між христинянами неможливо побудувати інституції для служіння людям. Без християнської науки до влади приходять популісти, що будують свою стратегію на амбіції незадоволення людей, сприяючи ненависті та конкуренції, і, як результат, маніпуляція та деградація. Навіть сучасна Україна є бідною не тому, що не має коштів, а тому, що провідники не розподіляють їх для добрих і корисних справ. І це провідники не тільки в політиці. І питання тут не в тому, що згідно планування бюджету “ми дали і даємо на різні святкування чи свята”, а проблема інша – а чому ж тоді на інше актуальне “ми не даємо”: для дітей-сиріт немає, для реабілітації поранених воїнів АТО немає… для шкільництва немає….для екології немає, для інновацій немає…. можливо, немає не тому, що немає коштів, а тому, що ми маємо “інтелектуальну кризу”: не думаємо та не аналізуємо – що робимо і як? І даємо іншим вирішувати за нас? А це є у випадку, коли державні інституції забирають право влади у народі, який спостерігає, але не вирішує.

На жаль, часто ми мовчимо на дуже великий гріх – гріх марнотратства. Воно є всюди: від політиків до провідників в інших сферах. І великою проблемою є мовчання щодо гріха марнотратства навіть на місцевому рівні. Коли громада знаходить для пам’ятників померлих, але не на допомогу живим та потребуючим… Ми можемо допомогти бідному жебраку деколи, але важко посприяти талановитій дитині…. Ми легко рубаємо ліс для монументів, але нас важко зібрати для догляду та посадки дерев та парків… Ми легко даємо на алкоголь для поминок, але важко нам купити книжку для дітей. Коли ми можемо викидати кошти для старих реставрацій, але не для розвитку щоденної культури… Ми шукаємо дешевий товар та зневажаємо своє здоров’я та самопочуття інших. Ми можемо викидати великі кошти для помпезних концертів та річниць, щоб бути відомими в очах іноземців, але не поважати права своїх працівників. Ми легко знаходимо кошти для різних конференцій протягом кількох днів, з яких немає жодної продуктивності чи результату, а лише піар, але боїмося вкладати кошти в практичні підприємницькі справи, над якими потрібно працювати щодня протягом років. Ми можемо хвалитися, що витратили кілька мільйонів на червону доріжку для фестивалю-2017, по якій мали пройтися артисти протягом кількох хвилин та зробити селфі, а на наступний день просити весь світ, щоб «скинувся» п’ять тисяч для протезу ніг для 20-річного солдата АТО. Заради власного егоїзму та гордині не бажаємо підпустити талановиту молодь навколо нас, що принесла б користь та прибуток. Набагато краще оправдовувати нашу ситуацію різними традиціями, аніж шукати ефективну альтернативу.

Навіть на проповідях часто лякають вірних гріхом та людською неміччю замість того, щоб допомогти їм позбутися великого гріха страху, тобто недовіри бути сильним завдяки вірі в Бога та науці. І діяти щоденно та щогодини.

Що таке мудра, сильна і заможна нація? Сполучені Штати Америки були розвинуті місіонерами різних конфесій. Євангелізація поступово допомогла сформувати основні принципи американської демократії, побудованої на захисті прав людини та релігійних свободах.  Під час ІІ світової війни, хоча в самій Америці на її території війни не було, проте бюджет був переведений у режим економії. Це важливо, щоб зрозуміти одне – як нація завдяки моралі  і етиці мобілізує свій внутрішній потенціал в час біди. Простий факт – фігурки Оскара, якими нагороджували найкращих артистів та фільми в Голлівуді з 1941-44 рр., були виготовлені з…гіпсу. Ці прості фігурки кілька разів були перепродані за високі ціни на аукціонах в 80-х роках, тому є пам’яттю про те, як народ умів бути єдиним цілим в неспокійний та важкий період історії. І ніякої червоної доріжки за кілька мільйонів. Якщо проаналізувати наші витрати в Україні, то поступово ми можемо проаналізувати: розвиток та мир буде тоді, коли будемо чути єдиним цілим з нашими захисниками, що зараз в біді, будемо шанувати кожні витрати з наших податків, щоб йшли на науку, освіту, сільське господарство, технології та інновації, а не на одноденні розваги, концерти, видовища… Тоді народ стає нескореним. Проблема не в тому, що в такий час відбуваються концерти та розваги у нас, проблема в іншому: чому на такі речі в нас гроші бюджетні, тобто народні, є, а для медицини, освіти, науки, кооперації та інвестицій немає?

Бо проаналізуймо. Що можна зробити за 30 мільйонів євро, витрачені на ЄВРОБАЧЕННЯ? Ми працюємо в кооперації. Для того, щоб зробити професійний соко-фрукто-переробний міні-завод середньої потужності, нам потрібно біля 1 мільйона 500 тисяч доларів. Таким чином ми б заснували біля 20 заводів, і 10 областей б здавали нам фрукти і овочі для переробки: ми б дали зайнятість для селян, робочі місця, гроші б залишалися в людей, яблучний концентрат йшов би на експорт з високою доданою вартістю. З такого заводу прибутковість – 400 тисяч в рік. Кооперативи були б засновані на громадах, зареєстровані в сільських територіальних громадах та сплачували б податки там. Ми б спільно відбудували б школи (а не “оптимізували”, тобто закрили і дали автобуси, щоб годинами возили кудись дітей до інших міст). Ми б спільно відбудували сільські стадіони, клуби та будинки культури та навчали б молодь.

Для того, щоб зробити бджолярний кооператив органічного меду з експортом продукції за кордон, з усіма документами, технологіями, обладнанням: нам потрібно біля 300 000 доларів. За 30 000 000 ми робимо 100 таких кооперативів та займаємо перші місця у Європі по органічному меду….

За 30 мільйонів ми покрили б навчанням найкращими експертами Євросоюзу по всій Україні, відбудували б кооперативні школи та зробили теплиці та сади для навчань. Повністю б переламали б інформаційно та навчально екс-радянську систему мислення…

30 мільйонів євро – це більше 100 000 гектарів іннованійного органічного садівництва під ключ – це експорт наших товарів та повернення 30 мільйонів за 3 роки, і прибутковість наступні 20 років – кожного року по 20 мільйонів прибутку.

І не потрібно було б постійно кричати «про спасіння села» – краще допомогти йому бути заможнім.

За 30 мільйонів євро – це повне забезпечення 30 воєнних мобільних госпіталів. Це врятоване життя тисячам бійців АТО…

Висновок один:

Причина бідності – це людська глупота, яка межує з інтелектуальною шизофренією та роздвоєнням особистості: хочу одне, розумію доцільність, але роблю протилежне.

Потрібен голос моральних провідників, бо тут йде мова не про кошти, а про спасіння самого ж суспільства, бо такими цінностями та приорітетами ми доводимо себе до повної руїни.

Завдяки нашій пасивності створюються різного гатунку кримінальні кола в політиці чи в фінансах, яким ми позволяємо паразитувати та жити за наш рахунок та за рахунок майбутніх поколінь. Наша байдужість породжує плацдарм для егоїстичного використання суспільних ресурсів та благ для заможності одиниць, що змонополізували владу.

Бо часто ми чуємо багато теорій, які, насправді, лише зводять нанівець працю та світогляд людей.

В час кризи можна почути мову про те, що нам потрібні кошти, щоб вийти з неї. Переважно різного роду «експерти» вживають такі терміни як гроші та капітал.

То ж проаналізуймо спершу загальновживане походження та пояснення даних слів, яке можна найти в будь-якому підручнику чи в інтернеті.

Гроші — це особливий ТОВАР, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів і послуг. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу.

Є дві основних теорії щодо походження грошей:

–        Раціоналістична, тобто гроші виникли як наслідок певної раціональної угоди між людьми через необхідність виділення спеціального інструменту для обслуговування сфери товарного обігу.

–        Еволюційна — гроші виділяють із загальної товарної маси, оскільки вони найпридатніші для виконання функціональної ролі грошового товару. Той чи інший товар стає грішми лише в межах певної особливої суспільної форми, товарного виробництва й обігу

Капітал – це усе те, що використовується для виробництва, але безпосередньо не споживається в ньому. На відміну від інших факторів виробництва, землі й природніх ресурсів, капітал складається з раніше виробленого продукту.

Отож, перші висновки:

Гроші – це, свого роду, суспільний договір або контракт.  Створення  і нагромадження капіталу і грошей залежать від нашого світогляду, цінностей і розуміння. Капітал формується на основі вже існуючого продукту. В основному, капітал – це продукт соціальної довіри та солідарності. Без етики та моральних цінностей, сформованих на основі культури народу, є неможливим мати сильний капітал.

Тому потрібно усвідомити першопричини браку капіталів в Україні. Можливо, дана криза є наслідком і станом нашої свідомості? Що, незважаючи на будь-яку кількість грошей, ми все одно будемо в кризі?

Один з психологів (не економістів) зауважив одну вагому різницю від сильними і слабкими народами: великі народи уміють зосередитися на внутрішньому потенціалі завдяки соціальній мобілізації продуктивних сил народу, а слабкі народи надіються на зовнішню допомогу. Багато-що залежить від своєї інтелектуальної еліти та моральних провідників і від тої системи моральних та духовних цінностей, що пропонуються людям. Тобто, еліта поставить акцент на внутрішній реорганізації чи на запозиченню досвідів інших або пошуку зовнішніх кредитів?

Щоб зрозуміти даний принцип, наведу один приклад: Німеччина була розбита повністю після ІІ світової війни. Незважаючи на план Маршала, протягом перших 20 років після 1947 року німецька нація поставила в центрі щоденну ощадність. Завдяки раціональному використанню обігових коштів, німці, світогляд яких побудований на католицизмі та протестантизмі, досить швидко віддали зовнішні борги, відновили виробництво і через 25 років вже входили у сімку найсильніших держав світу. Україна отримала незалежність в  1991 році, і незважаючи на екс-радянську спадщину в промисловості, новий етап у світі, інновації та прогрес, через 25 років у нас руїна і війна. В корупції та міграції, яка більше подібна на евакуацію, наш державний устрій один з «найперших» у світі.

З чим це пов’язане? Як не дивно, не з браком капіталу, а нашими цінностями та світоглядом.

Проаналізуємо:

Основний акцент в формуванні нашого світогляду ми поставили акцент, що добробут – це збільшення обігу коштів. Основне джерело – це зовнішнє кредитування.  Часто ми вважаємо, що, чим більше споживаємо, тим підносимо рівень економіки. На жаль, в умовах кризи це не так.

Візьмемо прості факти: Ми легко знаходимо кошти на різні святкування, імпрези, але дуже важко на основне – на всебічний людський розвиток. Нам не є важко витрачати на твори мистецтва, моду, часто просто лише заради того, щоб про нас «поговорили» навколо нас чи у світі. Ми легко находимо кошти на сигарки та алкоголь, різний непотріб, але дуже важко навіть на те, щоб посадити дерево в селі, а вчимося писати «екологічні гранти до ЄС», щоб дати нам на якийсь екологічний проект. Ми можемо витрачати на різні річниці побудови, заснування, ремонтів, дат народження чи померлих, але не мати коштів для щоденної праці, для гідної оплати професіоналів. Бо прибуток – це кошти, примножені людськими здібностями та талантами.

Проаналізуємо бюджет 2017: витрати на освіту зменшилися з 5.9 до 5.4 від валового доходу. Безперечно, можна посперечатися про якість освіти. Але чи прийдуть інвестиції в наші депресивні райони, де не буде спеціалістів, техніків, агрономів, зварщиків, столярів і так далі?

І чому ми бідні? Або риторичне питання: а ми дійсно бідні?

Для побудови ефективної державотворчої системи та добробуту є потреба проаналізувати бідність та її причини, та чому ж ми вважаємо теперішній час як кризу та занепад.

Умовно причини бідності можна поділити на внутрішні та зовнішні. Внутрішні причини визначають особу та її цінності (те, що залежить від людини), та зовнішні  як система законодавства та інституцій, які сприяють або обмежують людину.

Які основні наслідки бідності? Переважно вважають, що це брак коштів для базових потреб, такі як харчування, медикаменти, житло, рівень освіти, тривалість життя і так далі. Але, якщо проаналізувати кожен з показників особистої та суспільної бідності, чи справді вони залежать тільки від фінансів та від доходів?

З філософської точки зору, причини бідності переважно світоглядні. Як не дивно, економіка розпочинається не з капіталу, а з цінностей людини та її світогляду. Амартія Сен, лауреат Нобелівської премії, зазначав, що проблеми економіки потрібно шукати в культурі, проблеми культури в етиці, а проблеми етики в моральних і духовних цінностях людини та  народу.

Однією з основних причин бідності називають брак творчої та самовідданої еліти, хоча в України ще і інша проблема – це руїна інституцій, що мали б формувати еліту. Часто інституції та організації, до яких належать сфери релігії та інтелігенції, освітяни та інші гуманітарні прошарки, вибирають систему цінностей чи пріоритети, які мало-що не мають спільного з розвитком реального добробуту, сталим розвитком чи, взагалі, з місією філософії як пошуку істини або богослов’я. Не раз ми губимося в тенетах часу та в ідеологічних лабіринтах, через які не є можливим найти правильні рішення на виклики часу.

В Україні ми маємо кілька основних форм бідності.

На макрорівні – це спадщина колоніалізму, що просто трансформувалася в більш сучасні форми грабунку людей, оправдовуючи це різними “псевдо-реформами”, а на практиці, це затвердження панування та домінування осіб, що отримали владу над більшістю суспільства – фінанси, рухома і нерухова власність, ресурси та право рішення. Часто дану систему внутрішні кримінальні клани створюють у співпраці з зовнішнім агресором, який розглядає народ як засіб для наживи.

Колоніалізм створював централізацію, тобто зосередження влади в руках одної особи або обмеженої групи осіб, незалежно від того, чи це зовнішній агресор чи внутрішній клас, каста чи певна кримінальна група, яка монополізує прийняття рішень у своїх інтересах.

Централізація створює більш модерні форми бідності з кількох причин: це і “законодавчо-науково-обгрунтований” грабунок громадян та зумисна маніпуляція, що не дозволяє громадянам активно брати участь у політичних та економічних процесах.

На мікро-рівні в нас поширені кілька основних хворіб, які зовсім не пов’язані з браком та рухом капіталів. Це – психологічні страхи людей перед новими викликами часу. Переважно це пов’язане з системою університетського та сімейного виховання людини. Крім того, колоніальна освітня система формування особистості виховувала загально-ерудовані покоління та привчала до  безапеляційного послуху авторитетів, які володіли правом проголошувати істину. Переважав академічний метод навчання, де панувала дисципліна та послух. Проте дана система не формувала гармонійну розвинуту особистість, що впевнена в собі. Колоніальна система цінностей навчала кар’єризму в інституціях, а не реалізацію людської особи. Замість навчати реалізовувати себе, в усіх талантах та здібностях, молоду людину спрямовують в пост-колоніальні або консервативні інституції, які не раз є малопродуктивними та застарілими до сучасного прогресу. Дані колоніальні структури є створені різними особами, які бажають жити за рахунок інших людей, які лише мають ввійти в дану систему на найнижчому соціальному рівні, щоб «вислуговуватися». Будь-яка політично-економічна система є подібна до мережевого пірамідального маркетингу, де найкраще живе той, хто і видумав ту систему.

Будь-яка інституція має кілька основних характеристик: систему управління та ментальність управлінців, форми відносин між людьми та способи фінансування. Крім того, якість та цінності світогляду самих же засновників. Інший важливий показник установ – це їхня реальна продуктивність для суспільства та доцільність їхніх товарів та послуг. В Україні основна проблема установ та, що на їхнє утримання є набагато більше коштів, аніж вони створюють реальні блага для суспільства. Утримання номенклатури та бюрократії з’їдає весь суспільний дохід. Прикладом є та ж  Україна: у нас стало мало інженерів, архітекторів, техніків, але збільшилося «прокурорів», суддів, ревізорів, тобто тих, хто взагалі нічого не виробляє для суспільства.

Таким чином відбувається деформація місії інституцій та суспільних установ – для них не стає завдання вирішувати різні проблеми суспільства, а постійно створювати потребу в собі. Ефективну економіку неможливо побудувати без ефективної політичної системи, тому що не є лише питання “виробити” щось, але і яким чином будуть розподілені соціальні блага між громадянами. А ефективну політику чи економіку неможливо побудувати без якісного богослов’я та філософії. Тому що державна ідея і держава як організм не може не мати своєї етики та цінностей. Незважаючи на те, яким би не був рівень добробуту чи озброєння (прикладом є Римська імперія чи інші державоутворення навіть 20 ст.), без моралі ці лади просто пропадали з історії людства. Думка про те, що Україна є бідною через відсутність капіталу, є фікція – кошти є.

Інші соціальні хвороби, що ведуть до занепаду, пов’язані зі стилем життя людини, особливо мова йде про культуру споживання або консумізму. Людина себе вважає сама бідною не тому, що чогось не має, а в порівнянні з кимось. Все це відбувається не на основі реальних потреб, а на основі психологічних приорітетів, не запитуючи себе ні про корисність чи доцільність тих продуктів чи послуг. Людина більше думає про те, що їй бракує, та стає нестерпною у спілкуванні, аніж відповідно шанує і цінить те, що має. Починаючи від здоров’я, навколишньої краси, спілкуванню з рідними та пізнанню світу та Бога.

Наступною причиною бідності, згідно поглядів багатьох психологів, є невігластво. Невігластво означає відсутність корисної інформації або відсутність практичних знань про те, що дійсно потрібно у житті чи в роботі у певний момент життя. Воно відрізняється від дурості, яка є відсутність інтелекту і мудрості. Ці поняття часто змішуються та є синонімами, проте зовсім іншу основу. Часто є плановане “невігластво”, коли завдяки медіа та інформаційній політиці, є неможливим провадити здорову державотворчу роботу: поширення різних ідеологій, що не мають нічого спільного з продуктивною державотворчою стратегією. Така позиція нівелює формування активного громадянського суспільства та творчого громадянина. Особи та клани, що приватизували “право рішення”, не завжди є зацікавлені в активній та свідомій громадській позиції своїх же громадян: їхня низова неорганізованість та  незнання своїх же прав є одним з ефективних джерел для формування великих капіталів кількох осіб. Це можна побачити і на прикладі багатьох релігійних рухів, особливо в різних сектах: не всім провідникам подобається мати активних вірних, деколи набагато краще мати послушних осіб, що не стільки обізнані з канонами та доктринами, скільки вірять на слово провідникам. Бо переважно, замість того, щоб об’єктивно проповідувати науку про віру, то чимало осіб, що бажають підкорити своїй волі людей, говорять та видумують щось буцім-то нове про те, що ніхто не може спростувати чи доказати. Вони маніпулюють на давній амбіції людей побачити «швидке чудо», що сформоване на основі браку знань. Багато людей не хоче визнавати науку як дар Божий для пізнання всесвіту та для реалізацію творчості людини. Тому стають легкими жертвами різних ідеологічних шарлатанів.

Часто в старі інституції залучають тих, хто лише виконує завдання, але інноваційних людей виштовхують. А без певного діалогу та дискусії, обміну думками та аргументами не знайти ні істини, ні правильних реформ. Кілька років тому автор статті мав змогу працювати в кількох організаціях, в яких творче мислення сприймалося як конкуренція, замість того, щоб об’єднати спільні зусилля навколо розвитку: бо той, хто несе відповідальність управляти, але без відповідних глибоких знань до вимог часу, то не може думати ні стратегічно, ні тактично. Для таких менеджерів важливим є не суспільне добро, в особистий модус вівенді – спосіб життя. Єдиний вихід – якщо спеціаліст відчуває себе професіоналом, то не повинен боятися вийти з системи та самому відкрити свою ж справу без будь-якої допомоги та показати свою здатність реалізації основного дару людини “зроби щось з нічого” завдяки освіті та мудрості життя, яка є невидима, проте реальна.

Кант писав, що основною ознакою відмирання різних соціальних систем є те, що часто вони здатні виховати нове покоління сильних осіб, але виштовхують їх з середини себе ж, бо інноваційність сприймають як небезпеку та конкуренцію, замість того, щоб передати їм право керувати – в іншому випадку, не буде розвитку та поступу вперед. Геніальний є той вчитель, що здатний сформувати учня, кращого за себе (Кант).

“Знання – це сила”. На жаль, багато людей навчаються лише заради того, щоб навчатися: вони намагаються зберегти знання для себе та не аналізують зовнішніх потреб ринку та запитів суспільства. Незважаючи на високу загальну ерудованість, вони не є здатними перетворити свої знання у капітал. Тому невігластво має два основні аспекти: переважно дані фахівці займаються тим, на що вони не спеціалізувалися або не мають достатньо вузькопрофесійних знань, запотребуваних на ринку, або, на рівні особистості, вважають себе зарозумілими та не бажають знайти гармонію між власними бажаннями самореалізації та запитами у суспільстві. Багато людей не мають достатку, бо не бажають зрозуміти, що швидкість ринку та професій сьогодні настільки швидка, що потрібно постійно навчатися та бути в курсі інновацій. А зупиняються на рівні диплому чи лише тих знань, отриманих в навчальних вузах, що не є достатнім для конкурентноспроможності на ринку праці, а, відповідно, показати свою доцільність  та корисність для суспільства. Ринок є тією системою, в якій людина може випробувати свою силу волі і реальну творчість, характер і цінності, дух та бачення, щоб вижити та зреалізуватися. Але саме ці люди є одними з тих, що здатні очолити сучасні установи для суспільного добра

Дуже мало людей є здатними навчитися аналізувати інформацію  та факти, а не лише нагромаджувати їх. Тому для подолання особистої бідності важливим є вміння логічно мислити та знати професійно про вибрану справу навіть найменші деталі.

Як не дивно, велику роль у подоланні чи сприянні бідності відіграють не лише фінансові структури, а релігійні рухи та інституції, які історично формували світогляд та етику цінностей. Якщо проаналізуємо рівень корупції або кількість осіб, що отримали премію Нобель, то можемо лише підтвердити: віровчення, що вчили сліпому авторитету інституцій чи влади, оправдовуючи це якимись традиціями та ритуалами, що надавали певної “божественності” окремим панівним верствам, давали мінімум креативних осіб, які реалізовували інновації та нові технології для всього людства. І реальною проблемою не була сама відсутність творчих осіб, а наявність системи установ, що не давала розвинути здібності людської особи та реалізуватися людям: більшість талантів були “закопаними”, тому що їхня реалізація означала повну зміну провідного менеджменту. Це як приклад індустріальних революцій: якщо до початку 19 століття були потрібні багато коней, фірманів та візників, то при застосуванні парової машини і автомобілів необхідні інші люди: механіки, електрики і будівничі доріг. У багатьох застарілих системах певний авторитет асоціацій та установ був набагато вищий, аніж людина та її здатність до творчості. Той, хто “приватизував” дані суспільні чи релігійні інституції, розглядав свободу, креативність та інноваційність підлеглих як небезпеку для власного панування та соціального статусу панування. Людина вважалася засобом, а не ціллю для такого ладу.  Приклад успішного релігійного бачення була культура християнської ощадності в Голандії та Бельгії в 19 столітті, чи акції громадської ощадності Митрополита Андрея Шептицького в Західній Україні до 1939 року, що було наслідком євангелізації та реалізації Соціальної Доктрини Церкви. Все це мобілізувало солідарність громад та формувало капітал без боргів перед зовнішніми кредиторами. Тому що була запропонована соціально-економічно-політична система відповідно до часу та християнської етики.

Соціальні хвороби мають різний вид, але вони руйнують суспільство як організм. Сюди можна включити все: від алкоголізму, паління, неконтрольованого споживання, на що витрачаються основні обігові кошти, чи навіть певних традицій (пласмасові квітки на цвинтар). Основна причина невпорядкованого консумізму – це підміна понять та градації цінностей. Якщо спільнота має високий рівень соціальної захворюваності, то реальна продуктивність суспільства є низькою. Крім того, суспільство починає засновувати, замість інституцій розвитку, установи для виліковування даних недоліків. До них можна віднести силові структури, різні “анти-корупційні” бюра, прокуратура, лікарні, суди, і так далі. Ці структури утримуються з держбюджету та податків, не створюючи жодної доданої вартості. Як результат, вони зацікавлені не у рішенні проблем, а у їхньому збільшенні – саме так вони створюють  потребу самі в собі.

Як не дивно, але самі реформи дуже подібні до процесу оздоровлення та лікування суспільства як організму. Реформи потрібно розглядати як профілактику свідомості суспільства, а не просто як створення умов для інвестування та залучення капіталів.

Та форма економіки є здоровіша, якщо соціальне здоров’я стає пріоритетом  для управління держави. Таким чином розвиваються ті інституції, які сприяють реальному добробуту: наука та освіта, спорт та розвиток молоді, технології та інновації. Основою для філософії такої моделі є кооперація, що традиційно виросла з християнських громад.

Результатом соціальних хворіб переважно є страхи та втрата віри. Більшість людей не вірить в  те, що вони можуть щось робити, та 90 відсотків людей,  ще нічого не зробивши, попередньо кажуть, що їхні ініціативи не будуть успішними. Лише 10 відсотків стають активними та переходять у середній клас підприємливих людей.

Наслідком соціальних чи особистих страхів є апатія. Апатія існує там, де люди не піклуються ні про що через відчуття безпорадності та не намагаються змінити наявний стан речей, щоб виправити помилки або покращити умови. Апатія та байдужість до соціальних та економічних процесів вела до занепаду країни та опустіння територій. Крім того, апатія напряму допомагає формуванню монополій та диктатур, які зосереджують в своїх руках прибутки та доходи.

Іноді апатію багато-хто оправдує  релігійними канонами: “Приймати речі як вони є, тому що Бог вирішив свою долю”. Тим можна зловживати, трактуючи фаталізм як незмінну людську долю. Це прекрасно, щоб повірити, що Бог вирішує нашу долю, але як ми пояснемо, що Бог дає нам здібності, таланти та свобідну волю? “Створеним на образ і подобу Божу – це мати в собі і багато дарів та здібностей, які потрібно уміти реалізовувати та примножувати”. Крім того, людей може “паралізувати” постійне залякування про гріх, що вони слабкі і немічні. Постійні проповіді про немічність, страх гріха та нікчемність людини лише допомагають затверджувати лад “кріпаків та панства” у політиці. Як сказав Митрополит Андрей у посланні “Соціальне питання”, справжній християнин – це реформатор, що бере на себе відповідальність та змінює світ відповідно до свого сану, стану, покликання та можливостей.

Люди є створені з багатьма здібностями: вибирати, співпрацювати, організовувати, тому не повинні нівелювати дані здібності та шукати оправдання нічого не робити, щоб постійно перебувати в соціально-економічному занепаді.

Панівні верстви, що самі узаконили себе над іншими громадянами, переймають кримінальне мислення, тобто жити за рахунок інших. Іронічним фактором кримінального ладу є той, що в суспільстві починають нагороджувати та визнавати тих, хто завдає найбільшої шкоди суспільному добру, та карати самих же жертв економічних та політичних пограбувань. Упокорення жертви через економічні теорії та політичні ідеології, а  не шукати правдивих першопричин занепаду, особистого та суспільного вдосконалення є одним зі шляхів формування фінансових та політичних монополій та кланів, що користуються пасивністю громадян. Тут деформується місія влади згідно вчення Біблії: дар влади трактують як для особистого панування, а не для служіння людям.

Крім того, одним з факторів бідності – це залежність від когось чи від чогось. Залежність сповільнює швидкість прийняття рішень, штучно створює неефективний менеджмент, деформує “основний інстинкт” бізнесу, а саме прямий інтерес, та розподіл прибутку.

Залежність може бути від якогось продукту, що руйнує здоров’я, особи чи структури, або ідейна – коли людина надає перевагу більше якимсь міфічним ідеологіям, аніж практичній щоденній роботі та персональному вдосконаленню. Психологи часто називають це “ідеологічна шизофренія”, тобто роздвоєння особистості, коли людина має інтелект, силу та здібності, але вважає, що інші мають зробити те, що може вона ж, або вірить у міфічні ідеології майбутнього. Єдиний шлях лікування – це об’єктивна профілактика суспільної свідомості, системне розширення прав і можливостей людини та громади у практичній роботі, правова просвіта та наука. Бо можна поставити риторичне питання – що є пріоритетом для будь-якої організації: розвиток інституції чи реалізація людини? Переважно та інституція є успішною, що створює ефективну систему реалізації людини чи команди.

Тому загальні висновки є наступними.

Ефективним засобом реформ є усвідомити дар віри та довіри до Божого слова, навчатися та вивчати богослов’я. Великою силою є не ідеології, а молитва до Бога, який допомагає людині стати досконалішою та стає джерелом для творчості. Друга Божа заповідь “люби ближнього, як себе самого” є основою для будівництва ладу, тобто не робити інших того, чого не бажаєш собі.

Сильним каталізатором для розвитку є не інвестиції чи капітал, а соціальні інституції, серед яких основними є сім’я та родина, турбота про громаду та світ. Здорові сімейні відносини та громадська робота будували систему соціальної безпеки та підтримки. Турбота про дітей  – це свого роду, планування стратегії і тактики реальної економіки та часу життя на великі терміни.

Християнин, що пізнав і зрозумів християнську науку, ніколи не є бідним. Євангелізація є продуктивним джерелом для ідей та практик реформ суспільства.

Так що, в Україні реформи тільки починаються: не біймося їх, а пізнаваймо правду та науку, яка визволить нас від лінивства та дарує відродження для нового життя.