В НАТО “частинами” та мирні перемовини: хто веде кривавий танець з Росією

Сьогодні в Німеччині свято: Tag der Deutschen Einheit. День Німецької Єдності. 34 роки тому, 3 жовтня 1990 року після 45-ти років окремого існування були возз’єднанні вільна Західна та під радянська Східна Німеччина. ФРН та НДР, або ж BRD und DDR.

Усі німці цінують свою єдність. Хтось у формі об’єднання нації, а хтось на кшталт Габермаса як “відновлення демократії та громадянських прав” на окупованих совком землях. Усі країни цінують свою єдність, свій суверенітет і територіальну цілісність у міжнародно визнаних кордонах. Бо територія – це та форма без якої не може існувати держава. Так само, як і людина не може існувати без тіла.

І в той же самий час світові лідери в напівголоса пропонують Україні “увійти в НАТО частинами”. Продажні пропагандисти торочать, а не надто мислячий посполитий люд ретранслює віру у “німецький сценарій”. Мовляв, ФРН увійшла в НАТО в 1955 році, при виведенні окупаційних військ союзників, а НДР – лише через 45 років, у 1990-му, під час возз’єднання із Західною Німеччиною.

Мене не надто дивує цинізм всілякої хитро зробленої наволочі на кшталт Віталія Портнікова (до речі, а чому він іще не в СБУ?). Тим більше, що він та йому подібні просто втілюють останню волю покійного Кіссінджера. Але невже всі ми геть забули ключові моменти світової історії?

Причини розділу Німеччини було дві:

1. Німеччина була винною у розв’язуванні Другої Світової війни.

2. Німеччина була переможена і окупована військами союзників.

Що тут спільного з Україною?

Погодитись на входження “частинами” – це насамперед добровільно визнати себе призвідниками війни, тими самими “фашистами” після перемоги над якими була розділена Німеччина. Так само за московським сценарієм внаслідок перемоги над “неонацистской киевской хунтой” має зникнути з мапи і Україна. Бо розділення країни – це покарання її за розв’язання загарбницької війни.

Невже ми є агресором аби нас розірвати навпіл? Погодитись на розчленування власної країни може лише уряд зрадників. Або ж це трапляється при поверженні уряду.

Нагадаємо, що на Третій Рейх з усіх боків наступали армії чотирьох країн: США, Британії Франції та СССР. Провадились інтенсивні воєнні дії на суші, в повітрі й на морі. Сотні тисяч солдатів захоплювали місто за містом, внаслідок чого гітлерівська Німеччина потом, кров’ю і зброєю союзників була фізично окупована і розділена на 4 зони окупації. А її правляча верхівка або загинула або потрапила в полон.

Невже на території України воюють війська союзників аби вони могли ділити нашу країну? Невже нас уже окупували і повалили наш уряд?

Чимало друзів закидають мені, що оскільки я не є учасником війни – я не маю морального права підтримувати продовження бойових дій. Тобто іноземні партнери, проплачені ними журналісти, малахольні блогери та істеричні крикуни різного ґатунку просувати панічні капітулянтські настрої право мають. А ті, хто нагадує базові принципи існування держави, підтверджені як ранішою, так і нещодавньою історією з якогось лиха мають студити пельку й мовчати.

Не зважаючи на розпал війни антиукраїнська пропаганда і далі має потужний голос всередині країни. А ті, хто підпав під її деморалізуючу дію агресивно сприймають будь-яку альтернативну думку.

Психологічне виснаження населення від інформаційного тягаря змушує шукати прості й швидкі рішення. Одне з цих рішень до болю очевидне: “просто перестать стрелять”. Авжеж, “це ж було вже”, і Зеленського, який колись намагався запровадити таку формулу зараз проклинають на всі лади. Але тепер уже за те, що він не бажає капітуляції, а “хоче воювати до останнього Українця”. Про війну до останнього кассаба нам думати заборонено.

До речі тоді проти “розведення військ” були саме військові. Саме для них було неприйнятним залишати ворогу рідну землю. Хоча б і згідно з діючого тоді “мирного договору”. Адепти “вступу частинами” апелюють до “гуманізму”, волаючи аби “наші хлопці більш не гинули”.

Тобто, загинуло кілька десятків тисяч – і годі. Доста. Давайте вже зупинятися вже. А чи хотіли зупинки бойових дій загиблі? А чи бажають зупинки ті, хто реально на передовій? Чи хоче військо обнулення своїх тяжких здобутків як того хочуть західні замирителі? Невже посполитих Українців обробили настільки, що вони в масі своїй готові знецінити і перекреслити усі подвиги наших героїв?!

Неможливо зрозуміти одне: на чому базується віра суспільства, що якщо “зупинити вогонь”, то “настане мир”? На яких умовах і на яких територіях очікується спокій? На окупованих, звісно, ворог будуватиме русскій мір, буде провадити програму “денацифікації” до повного стирання національної ідентичності Українців. Так само як кремль перепрошивав свідомість німців у НДР. Так само, як за декілька років було перепрограмоване українське населення “ДНР-ЛНР”. Тепер воно запрограмоване, озброєне і воює проти України.

Але звідки впевненість, що на решті – чи пак на рештках – України запанує безпека? Чи в нас є свій Аденауер, спроможній побудувати соціально відповідальну державу на ідеалах християнської демократії? А чи існує якийсь “план Маршалла” щодо колосальних інвестицій у відновлення та розвиток нашої країни? Чи ми маємо національну єдність та християнську етику подібну німецькій?

На що ми реально сподіваємось, якщо зупинимо бойові дії на умовах ворога і погодимось на “договір з Ерефією” та “гарантії Заходу”? Це ж теж було вже і було вже не раз. То під “гарантіями” Мінська, і під “гарантіями” Будапешта. І кожного разу розвиток країни уповільнювався, ворог нападав, а “гарантії партнерів” виявлялися фікцією.

Крокодил, що поглинув частину твого тіла плаче, лише тому, що потребує паузи для перетравлення. А потім неодмінно буде наступний напад.

Заклинателі “вступу частинами” волають, що на НАТО, мовляв, ніхто ніколи не нападав. Авжеж. Але й повномасштабної війни в Европі також не було. Навіть у 2014-му орда воювала в Україні інкогніто, використовуючи переважно гібридні засоби.

А на новий виток агресії вона пішла вже відкрито, і без жодного сорому та казачок про іхтамнєтів. Після 42.02.22 кремль не лише воює всіма видами озброєння, але й здійснює масштабні воєнні злочини на окупованих територіях, паралельно атакуючи цивільну інфраструктуру по всій Україні. І цьому немає прецедентів в (не)існуючій наразі Ялтинсько-Потсдамській системі.

Тож хто може відповідально передбачити, що до наступного нападу Росія не склепає потужну коаліцію з Китаєм, котрий, авжеж, скористається нашою поразкою у своїх інтересах?

Але в тому то й секрет пропаганди, що вона ніколи не несе жодної відповідальності. Те, що Україні від партнерів потрібно насправді – це високотехнологічне озброєння у величезній кількості. Якомога швидше і якомога більше. Без перерв. Без затримок. Без обмежень.

Сучасна потужна зброя, а не чергова серія паперових гарантій, котрі, авжеж, кинуться контролювати всі ті міжнародні організації, що наразі позатягали свої язики в сраку. Невже хтось має хоча б якісь сумніви, що Україну зв’яжуть по руках і ногах? І не так тії вороги, як добрії партнери.

А наші міжнародні партнери, які наполегливо рекомендують нам “пожертвувати територіями заради збереження людей” чи готові самі пожертвувати своїми?

Чому б тим самим Штатам не почати превентивно “відновлювати історичну справедливість” і не повернути Москві Аляску, котра до 1867 була їхньою? А людей, які вони так цінують можна переселити до теплої Каліфорнії. Або до Канади. Там зараз шанують корінні народи. Та й населення на Алясці якихось 700 тисяч. Це менше ніж два Маріуполя. Менше третини населення Криму. Бо головне ж люди, а не території. Чи не так?

І Німеччина могла би запропонувати Ерефії, наприклад, “спільний контроль” над п’ятьма східними землями. Як було до 1990-го року. Кому потрібен якийсь абстрактний Deutschen Einheit перед лицем нуклеарного апокаліпсису? Але ні. Німеччина береже своє єднання.

Розшматування пропонується нам. Розчленування на вимогу і на догоду агресору. Бо що? Бо ми підходимо на роль “сакральної жертви”?

Як нещодавно мовив Трамп, “для танго потрібні двоє”. В 1939-му двоє з Москви та з Берліну знайшли один одного. І тоді цілий світ шість років танцював криваве танго. І зараз кремль знову шукає того, хто підіграв би йому в його реваншистських інтенціях. Того, хто кинув би в пащу крокодила країну, яку не шкода. Нехай рве на частини, поки ми святкуємо своє єднання.