Українська війна – духовний вимір

Сьогодні ми всі глибоко переживаємо події, що до самих коренів перевертають основи нашої суспільної свідомості, нашої системи цінностей, нашої персональної самоідентифікації. Та країна, яку ми знали протягом більш, як двадцяти років, як ілюзорний міраж зникла  назавжди, а за останні неповних три  роки ми без жодного перебільшення прожили цілу епоху.

Та що там країна – глобальна екологічна рівновага порушена і весь світ  повільно, але невблаганно занурюється у нову ще до кінця неусвідомлену реальність. За цих обставин нам може здаватися, що ми в стані з достатньою виразністю розрізнити чорне і біле, світло і тінь, правду і брехню. Але  питання полягає в тому, чи по-справжньому ми віддаємо собі звіт у масштабності та багатогранності того, що власне відбувається?  Адже це не просто питання певного геополітичного вибору чи реалізації тієї чи іншої моделі майбутнього для нашої Батьківщини. Це не просто зіткнення різних суспільних культур, доктрин та світоглядів. Це не просто питання протистояння зовнішній військовій агресії та доморощеному тероризму. І тим більше це не просто переформатування існуючої в Україні політичної кон’єктури. Це справжня невидима, але від того не менш реалістична духовна війна, де зійшлися у безкомпромісній битві сили Світла та Темряви, а ристалищем є серце кожного з нас – і тих, хто за, і тих, хто проти, і тих, хто за виробленою роками звичкою на всякий випадок утримався.

Воістину був правий Александр Солженіцин, сказавши таке: “Межа, яка відділяє добро і зло, пролягає не між державами, не між класами, не між політичними партіями… вона проходить через серце кожної людини та через серця усіх людей”. А от що в свій час писав про патріотизм великий син українського народу митрополит Андрей Шептицький: «Звідки черпає силу увесь народ, як не з патріотизму? А патріотизм є тим вищим і благороднішим, чим більше опирається на Божому законі. Бо що ж в’яже всіх громадян в одно, як не любов до батьківщини? І що є найбільшою силою суспільства, як не саме згода і єдність його членів? А найкращу цю згоду та єдність знайдете у християнській любові…. Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю. І не сміє накладати обов’язків, які б противилися вірі».

Сказане вище жодним чином не заперечує необхідності захищатися та відновлювати справедливість у світі з точки зору тих земних законів, які базуються на законах небесних. Війна збройна, економічна, інформаційна – реальність, яка кличе до конкретної дії, а не жалюгідних інтелектуальних потуг та моралізаторських віражів. Отже сказане не заклик до збоченого пацифізму, а навпаки  запрошення до війни, але війни у всіх вимірах людської сутності. Мова тут йде про те, що війна тіла і душі без війни духу завідомо приречена на програш. І це твердження справедливе не лише у тій ситуації, коли ми зазнаємо того, що вважатимемо за поразку. Це однаковою мірою вірно і тоді, коли ми сприймаємо як свою перемогу звитягу зла, що походить з нашого боку, над злом, джерелом якого був наш противник. Бо коли з обох боків воює ненависть, то хто би номінально не отримав гору, в кінцевому підсумку перемагає саме вона, руйнуючи душу та забираючи розум.

22 лютого одразу після втечі Януковича зі сцени Майдану римо-католицький єпископ Станіслав Широкорадюк сказав таке: «Недавно уважно перечитав Біблію. У нас була так ж ситуація, як у єгипетського фараона, коли він не хотів відпускати людей з рабства. Бог послав на нього 10 кар… Це вже дев’ять разів… Яка буде десята? Спроба поділити Україну, побачите. Спроба поділити Україну. Але це вже буде остання». От так от яскрава алегорія: порівняти десять кар, посланих Богом на старозавітного фараона та весь єгипетський народ, із десятьма знаковими подіями, що мали місце у нашому суспільному житті з кінця листопада по кінець лютого. Очевидно, що події, зумовлені «десятою карою», в контексті слів єпископа ми зі всією гостротою якраз і переживаємо в ці страшні роки. Правда, у когось може виникнути резонне питання: чому ж кари на фараона так болісно відбиваються на життях мільйонів людей, які до цього самого фараона номінально не мали ніякого відношення і більше того – значною мірою зневажали і ненавиділи його. Але на це є не менш резонна відповідь: від кар потерпали всі єгиптяни, а не сам лише фараон. При цьому, не обов’язково було належати до Партії Регіонів чи голосувати за Януковича як загальнонаціонального гаранта. Достатньо бути частиною «єгипетського», а не «єврейського» тобто вибраного Богом народу ментально та духовно. Хіба насправді не цей хвилеріз розділяв нас в часи Майдану і розділяє до сих пір? І хіба завдяки людським зусиллям, всупереч логіці і статистиці, Майдан переміг, а військо фараона було потоплене у водах «червоного моря»? Просто в ті дні на Майдані і за його межами було достатньо людей, які зривали із себе  «єгипетське» лахміття і піднімали свої очі до Неба. Символічно, що тоді одним із центральних дієвих місць Майдану була екуменічна християнська польова каплиця, а зі сцени з уст священиків різних конфесій постійно лунала молитва. Це вже пізніше на Майдані з’явилася так звана «піраміда щастя», яку звели якісь чаклуни чи мольфари і від Майдану потягнуло смородом в прямому і переносному розуміння цього слова.

Але спробуймо за прикладом єпископа Широкорадюка заглянути у старозавітну книгу Вихід, щоби подивитися, а що власне було далі після чудесного визволення євреїв з-під єгипетського гніту. На першому етапі – загроза голоду в пустелі та манна небесна (розграбований бюджет, розгул корупції і зруйнована економіка – підтримка світу і допомога міжнародних фінансових організацій). І… війна з амалекитянами. Не вдаючись у обтяжливі подробиці, варто згадати, що цей вічний і заклятий ворог євреїв походив від Амалека, який в свою чергу був внуком Ісава – народженого від рабині сина Авраама та брата – суперника прабатька ізраїльтян Ісаака. Вікіпедія, зокрема, говорить про амалекитян так: «Згідно з представленням іудаїзму, потомство Амалека існує, поки існує потомство Ізраїлю. Всевишній дозволяє існувати потомству Амалека для того, щоб Ізраїль не зійшов з вірного шляху. Як тільки Ізраїль змінює свій вірний шлях, тобто грішить, то відразу посилюється потомство Амалека, тобто нащадки Амалека володарюють, тероризуючи Ізраїль. Потомство Амалека слабшає тільки тоді, коли Ізраїль повертається на праведний шлях».

Добра новина полягає в тому, що ізраїльтяни перемогли у тій битві. Але важливо зрозуміти, як це відбулося:

Вихід, 17

9. Сказав Мойсей до Ісуса: “Вибери собі людей та вийди вранці в бій з Амалеком; я ж стану на вершині горбка з жезлом Божим у руці.
10. Зробив Ісус так, як повелів йому Мойсей, і почав битися з Амалеком. А Мойсей, Арон та Хур вийшли на вершину горба.
11. І сталось: як піднімав руки Мойсей, то брав гору Ізраїль, а як опускав, брав гору Амалек.
12. Коли ж руки Мойсея обважніли, взяли камінь та й підклали йому, і він сів на ньому; Арон же і Хур підтримували йому руки, один з одного боку, другий з другого. Так руки його витримали твердо до заходу сонця.
13. І розгромив Ісус Амалека й його людей вістрям меча.

Особисто я вірю, що для моєї країни сьогодні як ніколи актуальне таке старозавітне пророцтво:

Йоіла 2

20. Північного – я відверну від вас далеко, і прожену його в землю суху та спустошену: крило його переднє до східнього моря, а заднє -до західнього моря. І здійметься від нього сморід, і сопух піде від нього вгору, бо величався вельми.

Але дещо вище по тексту ми бачимо, що має стати передумовою для такого перебігу подій:

Йоіл, 2

13. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу, і поверніться до Господа» Бога вашого, бо він благий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий, – і уболіває над нещастям…
14. Трубіть у ріг на Сіоні, призначте піст, скличте святкові збори!..
15. Хай між притвором і між жертовником плачуть священики, слуги Господні…
16. Тоді Господь почав ревнувати за свій край і пощадив народ свій.

Такі правила реальної війни: поки одні знаходяться зі зброєю в руках на полі бою, інші мають тримати невидимий, але від того не менш реальний духовний фронт, як деякий час тому тримали духовну барикаду над численними євромайданами. Саме до воїнів духу звертався сам Ісус із такими словами: «Від часів Йоана Христителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт. 11:12). Саме для них сказав апостол Павло такі слова: «Нам бо треба боротися не проти плоті і крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6:12). Саме про них говорив св. Теодор Студит: «Чи тільки ті є мучениками, що пролили кров? Ні, ними є ті, що ведуть богоугодне життя».

Це духовний вимір Української війни у короткостроковій перспективі.

Однак, є достатньо очевидним, що успішне завершення збройного конфлікту на Сході – це не вся історія, а лише одна з її граней. Бо уже сьогодні нам по-справжньому тверезо і чітко доведеться дати відповідь на питання, яку саме Україну ми хочемо побудувати. Тоді, на майданах, ми мислили категоріями ідеалів та мрій в протистоянні зі злочинним режимом Януковича. Зараз пріоритетом для нас є перемога у протистоянні з Росією. Так видається, що і тоді, і зараз ворог очевидний і зрозумілий, має конкретні імена і обличчя. Вони там – ми тут. Але насправді все не так просто. Адже нам довелося віч на віч зустрітися з іншим підступним і на перший погляд несподіваним  ворогом, яким є ми самі. Точно так, як це відбувалося колись з ізраїльтянами у пустелі.

Попереду у них було сорок років, щоби пройти відстань, яку зазвичай можна подолати за кілька тижнів. Воістину це була географія духу, серця та розуму, а не матерії та тіла. Це були роки випробувань і страждань, нарікань і зради, але в першу чергу – роки переродження. Народ рабів єгиптян крок за кроком у муках, несучи із собою Ковчег Заповіту та йдучи за Хмарою вдень чи  Вогнем вночі, поступово ставав народом вільних воїнів, який у визначений час увійшов у Обітовану Землю.  Чи можемо ми очікувати для себе іншого шляху? Малоймовірно.

Коли ми нарікаємо на владу, то часто забуваємо, що наша псевдо- національна еліта лише вершина піраміди, основу якої складають мільйони «я», що мислять і живуть як раби. Спочатку мають змінитися серця і уми людей, що зробить їх по-справжньому вільними від страху, служіння мамоні і духу рабства. Тільки такі люди в стані творити і бути віртуозними інструментами в руках Бога-Митця. Бо раби в залежності від обставин можуть бути рабами чи рабовласниками, холопами чи князями, «пересічними громадянами» чи олігархами. Тільки не вільними людьми, що здатні досягнути істинного самоусвідомлення, самоідентифікації та самодостатності на особистісному рівні. Форма самовираження раба у суспільстві – це юрба, класи, касти. І тільки вільні люди, які знають, що таке віра і гідність, творять благословенну Богом націю.

Пошук національної ідеї, яка може об’єднати суспільство і стати основою для подальшого розвитку країни та консолідації нації, розпочався не сьогодні і ймовірно закінчиться не завтра. Але, хіба не  християнство саме в собі і є найбільш універсальною національною ідеєю, яку лише знало людство, принаймні протягом двох останніх тисяч років. Просто треба обрати між двома різновидами засадничих національних ідей, носіями яких колись були два євреї – патріоти: Іуда та Петро.

Перший, як і більшість його одноплемінників, сотнями років чекали на обіцяний древніми пророками прихід Месії, який як новоявлений цар з коліна Давидового поведе їх на криваву, але благородну боротьбу проти завойовників – римлян. І тоді восторжествує величне та незалежне іудейське царство, що базуватиметься на вірі та звичаях предків.

Другий – прийняв як свою національну ідею сказане Ісусом про Царство Боже у Нагірній проповіді. І ще тут, на землі, востержествувало царство вільних людей, воля яких базується на усвідомленні того незаперечного факту, що вони самі є дітьми Царя. Ті, хто прийняв такий формат національної ідеї насправді не перестали бути юдеями, римлянами чи греками. Навпаки, саме після цього вони вперше по-справжньому усвідомили та по-особливому пережили свою істинну національну гідність, яка породжує здатність поважати та приймати гідність інших людей, нехай і відмінних за походженням, віросповіданням чи суспільними поглядами.

Отже врешті решт справа полягає в тому, що насправді на цьому історичному етапі оберуть українці: національну ідею вічної боротьби з фантомами минулого заради ілюзій майбутнього чи тут і зараз стати Божим народом і нацією священиків, світлом для світу, який з кожним днем все більше божеволіє і котиться в прірву. В цьому полягає реальний вибір сьогодні, а не в тому іти нам на Схід чи на Захід або може всупереч закону всесвітнього тяжіння  зависнути в повітрі, не рухаючись нікуди взагалі.

На Сході нас чекає авторитарна форма суспільного устрою, занепад будь-яких ознак національної ідентичності і консервативний, подекуди з елементами архаїчного язичництва архетип духовності, який нам намагаються нав’язати у формі так званого «рускаго міра», замішаного на облудних «слов’яно-православних цінностях». А на Заході – гіпер-ліберальний та квазі-толерантний тип суспільства, орієнтований на сите споживання і так звані базові громадянські свободи, частина з яких суперечить самій людській природі в розумінні споконвічного Божого задуму. Не набагато переконливішим виглядає і третій варіант –– просто постояти на місці, нікуди не рухаючись, вичекати більш сприятливої і визначеної з точки зору можливих перспектив кон’єктури на світовій геополітичній шахівниці, а тоді, правильно обравши момент, пробігти між краплями і зіграти свою власну партію.

Нам не варто намагатися віднайти себе у існуючій системі координат. Бо у всіх перерахованих вище варіантах немає справжнього життя, немає справжньої перспективи, немає справжнього духу, або іншими словами немає по-справжньому нової якості. Воістину, наше Царство не від світу цього. Від механічної перестановки доданків сума не змінюється. Особливо, якщо ці доданки однієї природи і одного походження. Скільки би ми не переливали у посудини різного забарвлення та форми протухлу воду, живою вона не стане, а значить і не дасть життя. Наше Царство як біблійне гірчичне зерно виросте у велике дерево лише з нового коріння. Виросте знизу, з серця і голови кожного з нас та буде множитися у наших нащадках, які в будь-якому випадку народяться уже в іншій країні. Це буде непросто. Але так буде. І в цьому нам допоможуть три взаємопов’язані вістря тризубу: плекання живої віри, пізнання істинної людської гідності та відновлення нашої здатності до базової самоорганізації.

Останнім часом все частіше можна почути про необхідність реалізації у післявоєнній Україні своєрідного Плану Маршалла з метою відродження нашої економіки та проведення відповідних структурних реформ. Це безумовно вірно. Але при цьому важливо не забути і те, без чого досягнути реального успіху у справі розбудови по справжньому національної держави навряд чи вдасться. В свій час розгромлена у Другій Світовій Японія знайшла спосіб продемонструвати світу так зване «японське економічне чудо». І в основі цього успіху було практичне запровадження проголошеного японцями закону «вакон йосай», суть якого схематично зводилася до такої тези: “взяти новітні знання, вироблені іноземцями, але не дозволити їм похитнути основи японського способу мислення”. У нашому випадку мова  йде не просто про якісь етно-культурні традиції у вузько-шароварному стилі з культом сала та вареників. Мова йде про засади, про основу, про фундамент, на якому базується вся піраміда суспільного та соціально-економічного устрою держави – про глибоку християнську духовність, про споконвічний національний ментальний код, про генетичну історичну пам’ять. Від цього залежить майбутнє не лише нашої країни, а й майбутнє всієї Європи. Без перебільшення.

Це духовний вимір Української Війни у середньостроковій перспективі.

І ще дещо на завершення. Є логічне питання, чи маємо ми насправді альтернативу геополітичному курсу, орієнтованому на євроінтеграцію.  Вочевидь ні. Тоді так виглядає, що зазначена теза суттєво суперечить сказаному вище про наш вибір між Сходом і Заходом. Але насправді це далеко не так. Бо власне у цьому контексті мова йтиме про завершення історії  П’ятикнижжя та  початок книги Ісуса Навина. На тому етапі ми будемо не просто осідати в уже звершеній у повноті Землі Обітованій, а творити її на обіцяній нам землі. Так видається, що Богом нам визначена місія повернути в Європу те, що хай у понівеченому та деформованому вигляді ще збереглося у нас, але значною мірою вже втрачено у них. Адже батьки-засновники Євросоюзу, які переважно були християнськими демократами, зокрема такі, як  француз Робер Шуман, німець Конрад Аденауер чи італієць Альчіде де Гаспері, мріяли про об’єднану Європу, яка мала у всіх ключових аспектах суспільного життя першочергово базуватися на християнських цінностях та бути якісно новою спільнотою народів, що нещодавно пережили жахи Другої Світової. З цього починався ЄС. Але ці ідеї та цінності були підмінені і сфальшовані наступним поколінням європейських політиків, як правило, «лівого» спрямування. Один із апологетів європейської інтеграції тих часів видатний француз Жан Моне якось сказав: «Європи ніколи не було, – Європу ще треба створити». Сьогодні є знову актуальним гасло «створити Європу», повернувши її чистоту початкового задуму. І місія України у її шляху на Захід полягає  не в інтеграції у агонізуючу європейську цивілізацію, а в тому, щоби стати закваскою для нової Європи. Саме це неминуче призведе також і до руйнування новоявленої «імперії зла» на Сході. Адже однією з підвалин цієї імперії є так зване «політичне православ’я», яке, судячи з очевидних плодів, має небагато спільного з реальним християнством. Воістину число Божої повноти «7» так близько від числа звіра «6», що не завжди просто одразу виявити обман і збагнути, наскільки величезним є провалля між ними.

Це духовний вимір Української Війни у довгостроковій перспективі.

Хтось вважатиме, що все сказане вище всього на всього чергова футурологічна маячня. Але не варто поспішати з висновками після феномену Майдану – явища, від якого горіли запобіжники у черепних коробках на Заході і вирувала безсила лють у затемнених душах на Сході. Все лише починається. І якщо Бог з нами, то хто проти нас. Ми поки що мало бачимо і ще менше розуміємо. Але, як в свій час сказав св. Василій Великий, ніщо не діється без причини, ніщо не випадкове, все має в собі приховану мудрість.

Так чи інакше, всім нам разом і кожному з нас зокрема, доведеться визнати та прийняти той факт, що  «Теперішнє життя – це час боротьби, отже, треба боротися, бо на війні ніхто не шукає спокою, ніхто не думає про приємності, ніхто не турбується про маєтки, ніхто не журиться про жінку, але зажурений тільки одним – як би перемогти ворога. Так будемо поводитися і ми…А правильніше кажучи, це не справа наших намагань – але Божої ласки.Його допомоги» – Св. Іван Золотоустий.