Публіцистика українських протестантів у книжковому форматі

Одним із проявів медіатизації сучасного релігійного життя — його трансформації під впливом законів «глобального села» — є урізноманітнення методів представлення релігійної інформації в мас- медіа. Окрім технологічних новинок на кшталт надиктовуваних духовними особами аудіокниг, требника для iPhone, соціальної мережі churchpeople.ru й послуг типу молитов по sms наявні спроби розширення меж релігійного медіапростору до «нежурналістських» посередників од (інтернет#) записки —мікроблогу twitter — до останнього пристановища доелектронної цивілізації — книги. Мета розвідки — проаналізувати функції нового формату журналістської продукції та його значення для ринку релігійної інформації в Україні. Новизна студії зумовлена тим, що українські протестанти почали випускати збірники своїх публіцистичних творів лише у 2000 роках. Відтак це явище не могли зафіксувати дослідники протестантських медіа України, що спеціалізуються на попередніх періодах журналістського процесу — Алевтина Ігнатуша та Ярослав Клачков [1, 2]. Це визначає ступінь дослідженості теми.

За час української незалежності і свободи совісті протестантські ЗМК пройшли у своїй еволюції як мінімум через чотири стадії. 1990 роки — доба «психологічного самвидаву». Протестантська журналістика тоді розвивалася бурхливо та стихійно і була майже виключно (інколи войовничо) конфесійною. Десятки назв видань вигулькували й щезали без сліду. Це можна назвати ефектом «розжимання стиснутої пружини»: в текстах панувала емоційна піднесеність, авторів п’янила сама можливість відкрито комунікувати зі світом на свій лад. Як ознаки самвидаву слід кваліфікувати публікацію «шухлядних» творів, безоглядну критику конкурентів, тотальну неувагу до оформлення й редагування, бюджетування та маркетингу видань. Журналістський професіоналізм не просто сприймався як щось зайве — мала місце бравада аматорством. Такі настрої не щезли й понині:
в анкетуванні 2005 р. курс Радіослужіння випускники протестантських семінарій України віднесли до категорії найменш важливих навчальних дисциплін [3, с. 168].

На початку 2000 років медійна сфера протестантських церков трансформувалася до помірної комерціалізації й укрупнення. Подорожчання продукції та навіть необхідність платити за інформацію викликали нарікання, мовляв, «замість літературного служіння маємо літературний бізнес». Виникли видавничі корпорації (одеські «Богомыслие» і «Христианское просвещение», київська «Светлая звезда»), мережі розповсюдження (всеукраїнська «Книжкова полиця»). Конкуренція і пошук самоокупності — дотаційний статус виявився надто ненадійним — зумовили розширення тематики та диференціацію аудиторії, вихід за конфесійні межі. У середині 2000 років виник варіант порятунку збиткових медіа — кочування в Інтернет: запорізька газета «Мост надежды» перетворилася на сайт adventus.info [4, с. 35], харківська радіостудія «Надежда мира» після припинення виходу на міській FМ#станції (з фінансових причин) набула «другого дихання» як медіатека bibleradio.narod.ru. Це було особливо характерно для (столичних) кольорових журналів: «Христианство» створив електронний архів і розщепився на блоги evangelism.ru — okolokino.net — evangelie. blogspot.com [5]; «Реалис» розчинився в сайті realis.org, початково створеному для оприлюднення об’ємних публікацій паперового часопису; «InVictory», переконуючи передплатників у перевагах заощадження, започаткував розсилання електронних примірників кожного випуску; ця стратегія залучила більше читачів, і з п’ятого номера випуск паперового аналогу було припинено. Друга половина 2000 років характеризується, з одного боку, втратою сподівань на блискавичне «релігійне відродження» країни, усвідомленням складності завдань, що постали перед церквою, яка бажає впливати на моральну свідомість суспільства, з іншого боку — усвідомленням влади медіа та необхідності підвищення професійного рівня працівників ЗМК.

Любительська журналістика і в протестантському медіаринку відходить на маргінеси. Інформаційним приводом, який продемонстрував потенціал церковних ЗМІ, стала безпрецедентна полеміка міжнародного масштабу Соціальні комунікації
навколо фінансової структури «King’s Capital», чиї активи й керівництво були в листопаді 2008 р. заарештовано СБУ, і причетності пастора Сандея Аделаджі до цього підприємства [6].

Помітні спроби організувати конфесійну журналістську освіту: створено журфаки і спецкурси в протестантських ВНЗ Києва й Одеси, відбувається подальша централізація церковних ЗМІ: виникають конфесійні прес-служби, проводяться семінари з церковного піару, сталу аудиторію збирають заходи Асоціації християнських журналістів «Новомедіа» [7]. У церковній медіасфері стають нормою обговорення професійних стандартів релігійної та світської комунікації, дискусії, а то й змагання зі світськими комунікативними каналами. Саме в цей період і відбувається переоцінка важливості паперового видання, відновлюється боротьба за офлайнову та нецифрову аудиторію: створення всеукраїнської газети «Christian Telegraph» — дайджесту новинної стрічки news.invictory.org, «Антени» — київського буклета ТрансСвітового радіо, «Партнёрства» — столичного часопису асоціації «Еммануил», виходу книжкової серії під назвою наукового журналу «Ad Notem» (Сімферополь). Аналіз шести відомих нам книжкових видань такого типу доводить, що це всеукраїнська тенденція (представлено всі регіони від Закарпаття до
Сходу), яка охоплює напрями протестантства пропорційно до чисельності громад і розвиненості їх ЗМК. Три книжки опубліковано п’ятидесятниками, дві — баптистами й одну — адвентистом. За жанровою ознакою їх можна класифікувати як проповіді Олени Кривобок [8], Василя Райчинця [9] та Петра Залізного [10] і біографічні (Павло Гараджа [11]), моралістичні [12] й
історичні (Олексій Опарін [13]) нариси.

У трьох проповідників приводом до публікації збірки стали урочисті дати — десятиліття радіопрограми або сотий номер газети. Не всі автори, прислухавшись до тези «засіб комунікації є повідомленням», адаптували свою інформацію до нового носія. Публікації П. Залізного — з редагованої ним газети — у збірці механічно груповано за тематикою, що призвело до повтору фрагментів завбільшки зі сторінку [10, с. 20, 22, 23–24, 68]. Якщо автор — енергійний
практик, а не кабінетний філософ, книжку від опусів на кшталт «істина першостатевої важності» [10, с. 12], «супроводжувати… від… законництва»[10, с. 24], згадки смоківниць у Гефсиманії [10, с. 63] (оливному гаю —Мф. 26:30–36), численних покручів типу «відвергнутий», «роздражається»,«дякуй Його», «заблукавша вівця», «пагубне положення» могла б порятувати коректура.
Не конче вільна від русизмів і мова Олени Кривобок. Уже в назву винесено жанровий поділ її збірки на дві частини. Виголошувані від першої особи проповіді названо (явно з метою налагодження діалогу з читачем) радіобесідами. Більшість із них є вторинними текстами — пристосованими для усного подання публікаціями протестантської періодики (до того ж автор не завжди називає свої джерела). Радіопостановки з фінальної частини Вісник ХДАК. Випуск 29. 2010 свіжіші й більше відповідають сентиментальній удачі українського баптиста – парафіянина. Це зворушливі притчі, що унаочнюють приклади навернення в християнство представників цільової аудиторії протестантської керигми й осучаснюють євангельські сюжети. Тексти Василя Райчинця  характеризують богословська компетенція, ретельний відбір і якісне редагування. Поважним складником успіху його радіопрограми є, на наш погляд, увага ведучого до зворотного зв’язку: питання слухачів, зазначає проповідник, знаходять відповідь на хвилях програми й часто визначають тему чергового виступу (за десятиліття виходу передачі «Добра вістка в кожен дім» її редакція отримала близько 10 тисяч листів [9, с. 8, 125]). Найцікавіший фрагмент його доробку з точки зору  комунікативного аналізу — показ мовчання (Христа під слідством) як комунікації [9, с. 144–149]. Павло Гараджа — випускник журфаку МДУ, професійний журналіст. Його портретні нариси присвячено біографіям видатних вірян: тих, хто зажив слави до навернення, або церковних достойників. Такий підхід спрямовано на руйнацію стереотипів різного походження: уявлення про
баптистів як девіантну спільноту та внутрішньоконфесійні напруження, викликані спровокованим КДБ церковним розколом. Публіцистичний стиль П. Гараджі характеризують: афористика («деньги, над которыми чахнут современные кащеи» [11, с. 165]), гра слів («Оставить родственников, отчий дом и махнуть на край света — а почему бы и нет? Особенно, если на том
краю хорошо платят» [11, с. 261]), полемічність («Одна начинающая поэтесса издала за год три своих книжки… На фоне такой скорострельности Пушкин (с его Болдинской осенью) просто меркнет» [11, с. 287]), сарказм («данное безобразие» [11, с. 103]), парадокс («Этих несчастных фарисеев мы совсем затюкали, а нам подчас так не хватает здравого, охранительного
фарисейства!» [11, с. 215]).

Сповідуючи войовничо консервативні погляди на церковне життя,автор робить програмову заяву щодо необхідності дописувачам церковних часописів набувати професіоналізму. Уривок із цієї статті дозволить відчути градус дискусії: «Лев Толстой 12 (!) раз переписывал «Войну и мир»… К сожалению, когда берутся за перо верующие, то подчас пишут… это не мое, это от Бога! …нельзя думать, что Он непосредственно диктует текст стихотворения, а значит, ни отнимать от написанного, ни прибавлять к нему, то
есть работать, нельзя (что написал, то написал). Поверьте, вдохновение — то особое состояние, которое испытывает человек, охваченный творческим горением, посещает всех поэтов на земле, в том числе и атеистов. Но это не мешает им впоследствии переделывать и шлифовать свое произведение» [11, с. 282–283]. Прагнення до журналістських стандартів відчутне і в збірникові моралістичних нарисів «Стрелы лукавого», підготовленому співробітниками горлівської газети «Разговор». Її редактор Сергій Мирний також має досвід Соціальні комунікації роботи у світських ЗМІ. Він згуртував інтелігенцію своєї громади навколо
ідеї створення всеукраїнської християнської газети, якою і покликаний стати «Разговор». А аналізована книжка має слугувати візиткою та рекламним буклетом цього замислу для залучення однодумців. Комунікативні засоби її текстів — пряма мова, діалоги з позацерковними особами, критика не лише соціальних недоліків, а й влади [12, с. 174], сповідальність статей, уґрунтованість їх в особистому досвіді публіциста, журналістські розслідування, протест, полеміка зі світськими мас#медіа (реакція на «антисек#
тантську» передачу на НТВ [12, с. 145]), довірчий стиль на грані жаргону: «На то и дьявол с его поганой командой демонов, чтобы кусками грязи швырять в церковь. Он и крест в руки тебе сунет, и рога свои иконкой прикроет, лишь бы только ты «клюнул». А разве ты сочного червя на крючок не нанизываешь, когда рыбачишь на ставке?

Так что не спеши назвать волка овцой, если на нём овечья шкура. Не торопись прилепить к христианству гадалку, провидицу, если она тебе предлагает бумажную иконку за червончик и чудо#молитву за полста» [12, с. 112].  Книжкаа професора Олексія Опаріна під назвою «Ті, хто перемогли час…» — перше монографічне [14] дослідження преси російськомовних адвентистів. Його об’єкт — 15 журналів, які виходили між 1905 та 1987 рр. й стосувалися (географічно чи аудиторно) до теренів колишньої Російської імперії. Автор виокремлює два основні часові проміжки: 1905–1937 роки — добу легальної преси, та 1960–1987 — час самвидаву. Журналістський процес розкрито через призму доль авторів аналізованих видань, де страдницька кончина є найкращим доказом вірності ідеалам: «Вельми примітно, що ніхто з дописувачів журналів «Голос истины» чи «Благовестник», принаймні із зібраними нами даними, не зрікся віри в Бога… Практично кожен автор ц[их] журнал[ів] своєю мученицькою смертю довів: те, про що він писав, було не просто філософією, а смислом його життя» [13, с. 196]. Медійне повідомлення розглядається як тотожне його творцеві, а найважливішим медіумом знову стає тіло мученика. Журналістська (чи журналістика як) мартирологія — найцікавіша ознака авторової концепції інформаційної діяльності, що не має прямих аналогій у вітчизняних медіастудіях, але є робочою моделлю аналізу релігійної інформації в світовій комунікативістиці [15, с. 51–109; 16]. Проповідь євангельської етики через адвентистські часописи подано як єдиний шлях порятунку оскаженілого суспільства, а їх закриття політичними режимами — доказом злочинної сутності останніх [13, с. 266–267]. О. Опарін показує, що переслідування й катастрофи перетворюють церковну журналістику на політичну дію, громадянський жест, подвиг, акт доброчинства й мужності, екзистенційний вибір, теофанію: «В середині грудня [1919 року — М. Б.] війська Денікіна залишають Київ, у який незабаром знову вступають червоні. Саме в таких умовах Лебсак набирає матеріал і чудом [курсив мій — М.Б.] випускає друге число журналу «Голос истины» [13, с. 141]. Вісник ХДАК. Випуск 29. 2010 Якщо тлумачити назву книжки, перемагати час означало практикувати недержавну журналістику в період «Кривавої неділі», двох світових і Громадянської воєн, Голодомору, репресій державною Церквою й карними апаратами червоного й брунатного тоталітаризмів, коли недавні публікації ставали матеріалом кримінальних справ [13, с. 51], а кількість життєвих альтернатив звужувалась до ГУЛАГівського «фільтру», де, за Солженициним, лише християни зберігали людську гідність [13, с. 184–186]. Таке буття «не на часі» набуває значення не відсталості, а, навпаки, надзвичайної актуальності. «Перемогти час» означає здаватися несучасним, час випереджаючи, зберігати самототожність, живучи за біблійними принципами. Особиста стійкість вірників зумовлювала живучість їх преси. Незважаючи на вкрай несприятливі умови, наведений корпус адвентистських журналів демонструє розвиток і спадкоємність. За аналізований термін відбувалося (звичайно, не лінійно, а прецедентно) розрізнення аудиторії через орієнтацію окремих матеріалів на юнацтво, дітей, жінок, сімейне читання [17], а згодом і окремих видань для різних вікових груп, відділів церкви, місії; урізноманітнення тематики — публікації з апологетики, археології; розширення географії до міжнародних масштабів. Восьмирічний досвід функціонування «Маслины» (Гамбург, 1905–1913) зумовив виникнення «Благой вести» (Петербург, 1913–1919), «Голоса истины» (Київ, 1918–1920) і «Благовестника» (Київ, 1926–1928). Феофіл Бабієнко, редактор журналів «Семейный друг» (1923–1926) і «Источник жизни» для «білої» еміграції в Харбіні (Китай), після приїзду в Латвію долучив Павла Мацанова до видавання часопису «Обзор мировых вопросов» (1928–1937) і делегував йому
редакторські обов’язки. У свою чергу, Мацанов, ставши нелегальним лідером радянських адвентистів у 1970 рр., надихнув свого учня Михайла Зозуліна на підготовку в Сибіру деяких самвидавних проектів.
У монографії історія журналів розкривається через біографії співробітників редакцій — видавців і журналістів — на тлі широкого історичного контексту: політичного, соціального, морально#психологічного, правового, економічного. Олексій Опарін відтворює відгук на ці публікації в неадвентистській періодиці — суспільно#політичній, релігієзнавчій, атеїстичній, сучасній світській — та проводить паралелі в тематиці церковних часописів із сучасними інформаційними приводами: фінансовою кризою 1920 рр., глобалізацією, ілюзіями міжнародної злагоди, виходом на міжнародну арену східних країн, політизацією ісламу, імперськими інтересами Японії. Зрозуміло, що така проблематика в релігійних журналах не могла не набути політичного значення. Найбільше це виявилося в спецвипускові «Благой вести» 1917 р. Інтерес для українського дослідника може становити авторове тлумачення поразки визвольних змагань 1920 рр. як комунікативного провалу. Опарін розглядає інформаційні війни між урядами Скоро#
падського й Петлюри, «білих» і більшовиків, наводячи всебічний аналіз Костянтином Паустовським та Володимиром Винниченком інформаційних потоків у тодішній Україні.
У добу УНР політика злилася з шоу й була поглинена ним: під час звітів уряду перед народом у київському кіно#
залі «промови міністрів перемежались інтермедіями» [13, с. 124]. Згадані автори вбачають провінційну театральність, штучність націоналістичного режиму в заміні російськомовних вивісок на україномовні (інші написи було залишено без змін), в’їжджанні в місто на білому коні, взоруванні символів влади на слащавий народницький живопис, відсуненні інтелігенції від участі
у виборах.

Частину недоліків роботи можна списати на її піонерський статус і міждисциплінарну спрямованість. Привертає увагу переказ джерел аж до паразитування на них (деякі цитати сягають обсягу кількох сторінок [13, с. 122–127]). Якщо автор замислив текст як антологію, це слід указати або винести чужі тексти в додаток. Унікальний звід документів, зібраний автором (найбільша в світі колекція російськомовної адвентистської періодики, 45 рукописних спогадів, особисті архіви вірників), інколи керує
ним аж до втрати медіацентричного погляду (захоплюється переказом біографій) чи порушення хронології (спогади про Голодомор виринають після подій 1980 років) [13, с. 326–327]. Релігійні мас-медіа цікавлять Опаріна як частина історії Церкви, тож автор розглядає не журналістські явища, створені вірянами, а хроніку слов’янського адвентизму через призму його
преси. Бажання підвести реальність під концепцію за відсутності в окремих випадках прямих свідчень робить їх оцінки хиткими, наприклад, далекосяжні висновки в психологічному профілі Карліса Розе [13, с. 250–251].

Висновки. Одним зі складників медіатизації релігії в незалежній Україні є оприлюднення протестантської публіцистики в книжковому форматі. Цей феномен став наслідком еволюції протестантських медіа до професіоналізації та розширення аудиторії. Будучи всеукраїнською тенденцією, книжковий формат журналістських текстів виявляє намагання
медійників надати своїй діяльності офіційного статусу, інституалізуватися, увійти в історію, відчути тяглість інформаційного процесу. Подальші розвідки із цієї тематики мають визначати напрям і ступінь трансформації релігійної інформації в різних типах і форматах ЗМІ.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Ігнатуша А. Перші протестантські періодичні видання, що поширювалися в Україні (ХІХ ст. — 1917 р.) / Алевтина Ігнатуша // Історія релігій в Україні : науковий щорічник / редкол. : В. Гаюк, Я. Дашкевич, Л. Моравська. — Книга 1. — Львів : Логос, 2009. — С. 244–249; Ігнатуша А. Протестантська періодика 20х рр. XX ст. як засіб організаційного зміцнення конфесій / Алевтина Ігнатуша // Історія релігій в Україні :науковий щорічник / редкол. : В. Гаюк, Я. Дашкевич, Л. Моравська. — Книга 1. — Львів : Логос, 2004. — С. 244–249. Вісник ХДАК. Випуск 29. 2010

2. Клачков Я. Протестантська преса для українців у Польщі (1918–1939) / Ярослав Клачков // Збірник праць науководослідного центру періодики. — Львів, 2004. — Вип. 12. — С. 62–82.

3. Эффективность богословского образования в Украине : исследовательский проект // Богословские размышления. — 2006. — № 7. — С. 149–177.

4. Балаклицький М. Адвентистська преса України як комунікаційна система / М. Балаклицький // Вісн. КНУ ім. Т. Шевченка. — К., 2008. — Серія :Журналістика. — Вип. 16. — С. 32–36.

5. Балаклицький М. Журнал «Христианство» — феномен серед протестантських масмедіа України [Електронний ресурс] / Максим Балаклицький // Интернетгазета «Путь». — 28.10.2008. — Режим доступу : http://www.asd.in.ua/archives/886

6. Балаклицький М. Протестантське розуміння масовоінформаційної діяльності [Електронний ресурс] / Максим Балаклицький // Интернет – газета «Путь». — 24.02.2009. — Режим доступу : http://www.asd.in.ua /archives/1188292486

7. Балаклицький М. Газета «Камень краеугольный» : фундаменталістська трансформація суспільства через трансформацію ЗМІ / Максим Балаклицький // Діалог. Медіастудії : зб. наук. праць / за заг. ред. Александрова О. Вип. 7. — Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2008. — С. 49–55.

8. Кривобок О. Світло : збірник радіобесід і радіопостановок. Кн. 1 / Олена Кривобок. — Кременчук : Християнська Зоря, 2008. — 276 с.

9. Райчинец В. Сборник радиопроповедей программы «Благая весть в каждый дом» / В. Райчинец. — К. : [Б.в.], 2008. — 152 с.

10. Залізний П. Світло Євангельської ниви / Петро Залізний. — Вінниця : ДП «Державна картографічна фабрика», 2009. — 192 с.

11. Гараджа П. Слово без маски / Павел Гараджа. — Одесса : Христианское просвещение, 2008. — 312 с.

12. Стрелы лукавого. Сборник очерков журналистов Всеукраинской христианской газеты «Разговор» / под ред. Мирного С. — Горловка : Еммануил, 2007. — 180 с.

13. Опарин А. Победившие время… / А. А. Опарин. — Х. : Факт, 2009. — 335 с.

14. Опарин А. Адвентистская журналистика и кризис современной религиозной прессы / А. А. Опарин, М. А. Балаклицкий // Вісн. Харк. нац. ун-ту імені В. Н. Каразіна. — № 745. — Серія : Філологія. — Вип. 49. — Х., 2006. — С. 204206.

15. Mendels D. The media revolution of early Christianity : an essay on Eusebius’s «Ecclesiastical history» / Doron Mendels. — Grand Rapids ; Cambridge : W.B. Eerdmans Publ. Co., 1999. — 270 p.

16. Пазыч М. Не хлебом единым… История издательства «Христианин» / Маргарита Пазыч. — Майнерцхаген : Миссия «Вестник Мира», 2001. — 244 с.

17. Балаклицький М. Адвентистський журнал «Моя надія» : жанрово-тематична палітра / Максим Балаклицький // Збірник праць Науково – дослідного центру періодики. — Львів, 2008. — Вип. 1 (16). — С. 385–396.