Росія і західна незадоволеність собою

Гадка, що праві сили на Заході тотально проросійські, набула в Україні популярності передусім тому, що активно просувається ліво-ліберальними силами в якості аргументу в культурній війні.

Звісно, ті, хто створюють образ саме тотальної проросійськості, або демонструють невігластво, або свідомо маніпулюють. Одначе не варто вдаватися в крайнощі і говорити діаметрально протилежне – що серед західних правих дисидентів майже немає тих, хто симпатизує Москві. Такі дисиденти справді існують і становлять собою помітне (хоч і не тотальне) явище.

Можна виокремити кілька причин формування цього явища. Одна з основних – дієвість російської пропаганди. Можливо, дієвішим за цю пропаганду є сам ліво-ліберальний дискурс (в усякому разі, він її суттєво посилює). У його межах путінській Москві впродовж останнього десятиліття відводилася роль “Політичного Іншого”. Це не призводило до сильного тиску на Росію і не заважало підтримувати з нею тісну економічну співпрацю. Західна «антиросійськість» спрямовувалася не на реальне ослаблення Москви, а на плекання власної ідеологічної ідентичності, а також дискредитацію дисидентства. Відтак люди, незадоволені наявним порядком речей, опинялися перед спокусою дуже спрощеного мислення: якщо сили зла говорять, що Росія погана, насправді вона хороша.

На жаль, плеканню проросійських настроїв, причому в контексті російсько-українського протистояння, сприяли і негативні тенденції у нашій країні. Сприймаючись вибірково, ці тенденції малювали образ України як такої собі «колонії Сороса». З початком повномасштабної фази війни цей образ закономірно почав штовхати до думки, що Путін справді рятує Україну.

Фото: Джордж Сорос

Поза згаданими причинами існують речі більш глибокого характеру. Комусь вони можуть здатися такими, що стосуються виключно минулого і є суто теоретичними. Але вони по-своєму проливають світло на проблему сучасних проросійських настроїв.

Те, що деякі західні консерватори намагаються побачити в Росії протилежність прикрим речам, які існують у них на батьківщині, не є чимось унікальним. Навпаки: це надзвичайно типово і навіть більше. Це сутнісно для модерної Західної цивілізації, адже йдеться про цивілізацію, народжену з ідеалізації інших країн.

Історія цієї ідеалізації бере свій початок із епохи Великих географічних відкриттів, ширше кажучи – з ранньомодерної доби. Це був час, коли традиційне, успадковане від попередніх епох, критикувалося задля утвердження нового; вістря цих атак спрямовувалося проти християнської ортодоксії. Фундаментальною тактикою такої критики була апеляція до геть старого – до поганської Античності. Ще одну тактику становив жанр утопії. Він дозволяв дати волю ідеологічній фантазії, одночасно критикуючи наявні порядки (причому доволі безпечно, адже ввесь радикалізм можна було замаскувати тим, що йдеться всього лише про вигадку). Третю тактику становили апеляції до інших країн та народів – Китаю, американських тубільців, ісламського світу. Цю тактику в епохи Великих географічних відкриттів успішно перейняло Просвітництво.

Жанрово згадані апеляції оформлювалися по-різному: «етнографічні» трактати, тревелоги, художні оповіді, героями яких були іноземці, а також псевдотревелоги, написані від імені іноземних мандрівників про самих європейців. Також різнився предмет ідеалізації: від «простоти», «невинності» індіанців до раціонального суспільно-політичного устрою Китаю (Китай також ідеалізували ті, хто виступали на захист атеїзму або, принаймні, відстоювали ідеї релігійного індиферентизму). Попри таке різноманіття, ці твори об’єднував спільний принцип: порівнюючи власні та чужі країни/народи, критикувати власні і накреслювати напрямок необхідних змін. Цей принцип був настільки твердим, що європейці програвали навіть племенам канібалів (виправдовувати останніх намагався, приміром, Монтень).

Таке самоприниження парадоксальним, на перший погляд, чином поєднувалося зі становленням європоцентризму. Насправді, глибокої суперечності тут не існувало. Ідеалізація чужого і критика свого служили легітимізації модернізаційних перетворень, і в міру того, як ці перетворення здійснювалися, уже сама Європа могла ставати предметом ідеалізації. Чим менше залишалося від традиційної Європи, тим виразнішим ставав європоцентризм. І тим меншою була потреба в самоприниженні перед іншими народами та країнами. Все це врешті-решт породило ситуацію XIX ст., коли на місце колишньому захопленню чужим прийшов прогресистсько-емансипаторський расизм. Згідно з ним, європейці мислилися як найкраща частина людства в силу того, що втілювали собою ідеали визволення, прогресу, раціоналізму. Натомість неєвропейські народи сприймалися як «відсталі» – такі, які все ще не досягли необхідного рівня емансипації або в принципі не здатні його досягти.

Фото: Маркс та Енгельс

Згідно зі змальованою логікою, «недостатньо європейськими» були також слов’янські народи та Російська імперія – цей «жандарм Європи». Таке їхнє сприйняття поділяли виразники найбільш радикальних прогресистсько-емансипаторських ідей Маркс та Енгельс. Одначе сталося так, що марксистська ідеологія отримала першу перемогу саме в Росії. Відтак погляди західних борців за нові горизонти емансипації були звернені на Москву. Причому справа не обмежувалася класично-робітничим порядком денним марксизму: у 1920-х роках більшовицьким досвідом надихалися західні піонери сексуальної революції загалом та руху ЛГБТ зокрема (досить почитати з цього приводу спогади Вільгельма Райха). Значення об’єкта захоплення лівих сил на Заході Москва почала втрачати після Другої світової війни, але цей процес не був стрімким і тотальним. Паралельно серед лівих виникло захоплення маоїстським Китаєм та країнами Третього світу (симпатії до яких випливали з загального емансипаторського етосу, а також під дією агресивного антипатріотизму відносно власних країн).

Як бачимо, зневага власного та захоплення чужим здебільшого служили розгортанню і реалізації прогресистсько-емансипаторськогої, модернізаційної програми. Винятки можна було спостерігати, починаючи з епохи Романтизму, коли окремі консерватори звертали свій погляд на Схід, ставлячи його за приклад пошани до власних традицій і тим самим докоряючи європейцям за те, що вони відірвалися від коріння. Такий підхід в першій пол. XX ст. з особливим радикалізмом виразив французький філософ Рене Ґенон. Та назагал панувало саме «ліве» захоплення чужим.

Те, що деякі сучасні західні праві покладають сподівання на Росію, можна було б розглядати як використання інструмента, що служив розкладу, проти самого розкладу. Інколи такий підхід справді може бути дієвим. Проте, як видається, тут маємо справу з інструментом, який саме сутнісно пов’язаний із розкладом – є гнилим сам по собі, а тому непридатним для боротьби з навколишнім гниттям.

Теперішні спроби розгледіти в Росії консервативну потугу нагадують ранньомодерне захоплення чеснотами канібалів. Вони випливають не з об’єктивної оцінки Іншого, а з незадоволення внутрішньою ситуацією і прагнень її змінити. Звідси – стільки дальтонізму у сприйнятті як самої Росії, так і її впливу на країни Західної цивілізації.

Ті, хто незадоволені тоталітарно-етатистськими тенденціями у власних країнах, не помічають, що подібні реалії присутні і в Росії – або як спадок радянської системи, або як продукт теперішніх процесів. Чого лише варта позиція архієпископа Вігано, який в часі коронавірусної кризи виступив із рядом слушних застережень щодо реакції на неї західних еліт, але не догледів такого ж способу реагування в самій Росії (виступити з підтримкою Москви ієрарху також не завадив факт її залежності від тоталітарного Китаю, про антихристиянську сутність якого він усе ж пам’ятає). Що вже говорити про тих, хто незадоволені міграційними процесами у власних країнах – ті з них, хто повірили в консервативну Росію, навряд чи роздумували над фото святкування Курбан-байрам у Москві та Петербурзі, цікавилися російською етнодемографічною статистикою або аналізували тамтешню нормативну базу та публічний дискурс, які аж занадто нагадують західні намагання побудувати «мультикультурне суспільство».

Із впливом Росії на європейські країни ситуація подібна. Обурення тим фактом, що структури Сороса та інших «філантропів» сприяють трафіку мігрантів через Середземне море, цілком справедливе. Але частина тих, хто обурюється цим фактом, воліють не помічати того, що Москва через свого сателіта Білорусь направляє тисячі мігрантів до польського кордону.

Мало кого обходить і той факт, що низці народів Центрально-Східної Європи доводиться існувати в тіні російської загрози. Небезпека зі сторони Росії штовхає місцеві столиці до узалежнення від головних лібералістичних сил Заходу. Хоч частина цих сил (Берлін, Париж, Брюссель) упродовж тривалого часу працювала над недопущенням суб’єктності Центрально-Східної Європи у фактичному тандемі з Москвою. Таким чином, Росія причетна до того, що консервативний потенціал Центрально-Східної Європи так і не був повноцінно реалізованим. Одначе ті, хто вірить у консервативну Росію, цим не переймаються.

Ще раз підкреслю: проросійські настрої серед західних консерваторів далеко не тотальні. Але частина західних правих дисидентів справді живе ілюзіями стосовно Росії замість того, щоб оцінювати теперішню ситуацію більш реалістично, і ця обставина додатково свідчить про масштаби кризи, в якій перебуває Західна цивілізація.