Реалізація Стамбульської конвенції та зміни сімейного законодавства. Аналіз урядового законопроєкту №10249

Урядовий Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізму запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі №10249 (далі – Проєкт) пов’язаний із ратифікацією Стамбульської конвенції. Про це зазначається у Пояснювальній записці до зазначеного акту. У Верховній Раді документ зареєстровано 10 листопада 2023 року, а на сайті українського парламенту біля номеру реєстрації майорить іконка з прапором Євросоюзу. Тобто цей законопроєкт з категорії так званих «євроінтеграційних». Суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет міністрів України.

Цим документом Уряд пропонує внести суттєві зміни до Сімейного кодексу України та низки інших законів, серед яких: Закон «Про охорону дитинства», «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та «Про медіацію». Документом передбачається створення нових органів центральної влади, а також розширення переліку спеціалізованих служб підтримки постраждалих осіб та запровадження спеціалізованої «гарячої лінії». Пропонується не вживати заходи щодо примирення подружжя у процесі розлучення, якщо одна зі сторін вчинила насильство.

Виходячи з того, що Проєкт передбачає внесення суттєвих змін до сімейного законодавства України та щодо охорони дитинства, необхідно звернути увагу на наступне.

1. Автори акту пропонують доповнити статтю 111 Сімейного Кодексу новою частиною із таким текстом: «якщо один із подружжя вчинив домашнє насильство, заходи щодо примирення не вживаються». Проте в документі не уточнюється, що саме мається на увазі під терміном «домашнє насильство». За правовою логікою, вчинення такого правопорушення має підтверджуватися притягненням особи, що здійснила правопорушення, до адміністративної або кримінальної відповідальності. При цьому, вина особи має бути доведена у судовому порядку.

Очевидно, що у випадках доведеного правопорушення або злочину особа має нести повну і невідворотну відповідальність. Тобто лише за рішенням суду дії винної особи можуть вважатися підставою для розірвання шлюбу, в тому числі протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини. Проте в Проекті не згадується необхідність наявності судового рішення, яке встановлює факт здійснення правопорушення учасником подружжя.

Позиція організації «Всі разом!» в цьому контексті є наступною… У випадку, якщо немає судового рішення про доведений факт здійснення саме фізичного насильства – сторонам має бути надана можливість для примирення. Це відповідає положенням Цивільно-процесуального кодексу України, яким регламентовано право судових органів на надання певного часу для примирення сторін. Особливо, якщо в сім’ї є неповнолітні діти. Перш за все, з метою забезпечення сімейного виховання дитини.

Таким чином, за відсутності факту фізичного насильства сторони мають право на примирення, і до цього їх має спонукати суд. Це відповідає вимогам ст. 5 Сімейного Кодексу, яка регламентує, що «держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини». Також у Проєкті необхідно надати чітке та уніфіковане поняття терміну «домашнє насильство» або конкретизувати його до більш зрозумілого українському суспільству терміну, наприклад, «насильство, вчинене на побутовому рівні». Адже запропонований термін «домашнє насильство» може трактуватися як завгодно, у тому числі й застосовуватися з метою скасування прав батьків на застосування обмежень до дітей з виховною метою, вилучення дітей з їх сімей та може бути підставою для реалізації надмірного і необґрунтованого втручання держави у справи сім’ї.

2. У тексті законопроєкту вживається нове поняття «сексуальне насильство, пов’язане із збройним конфліктом». Невизначеність такої дефініції у чинному законодавстві України не дає можливості встановити його точний зміст. Що в свою чергу, може призвести до виникнення проблем при практичному застосуванні норм Проєкту.

Є очевидним, що доведений факт сексуального насильства є злочином як в мирний час, так і під час війни. Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за скоєння сексуального злочину на строк від трьох років до довічного ув’язнення в залежності від обставин справи. Вина має бути доведена, а особа, що вчинила правопорушення або злочин – справедливо покарана.

Якщо мається на увазі сексуальне насильство, скоєне особами-представниками держави-агресора, то в даному контексті також діють норми міжнародного права. Відповідно до яких, акти сексуального насильства можуть мати ознаки наступних категорій міжнародних злочинів: геноцид, воєнні злочини, злочинами проти людяності, злочин агресії. Проте це питання не має розглядатися в контексті сімейного законодавства України.

Виходячи з вищенаведеного, вважаємо за необхідне надати у Проєкті чітке визначення терміну «сексуальне насильство, пов’язане із збройним конфліктом» з метою уникнення різночитань.

3. У Проєкті використовується поняття «інші члени сім’ї». Зауважимо, що на даний час у законодавстві України відсутній вичерпний перелік осіб, які відносяться до такої категорії. Разом із тим вважаємо, що основою для визначення членів сім’ї є Сімейний кодекс України, який регламентує, що сім’ю складають особи, що спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки. Важливою нормою є те, що сім’я створюється на підставі шлюбу чоловіка і жінки, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Також Рішенням Конституційного Суду України визначено, що членами сім’ї є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство.

Враховуючи вищевикладене, вважаємо за необхідне конкретизувати перелік осіб, які відносяться до інших членів сім’ї.

4. Проєкт передбачає також утворення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, що забезпечуватиме формування державної політики з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків та окремого центрального органу виконавчої влади, який реалізовуватиме державну політику у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

У зв’язку із необхідністю оптимізації та суттєвого скорочення державного апарату, вважаємо за недоцільне утворення додаткового ЦОВВ з зазначених питань. Тому що відповідні функції вже виконують Мінсоцполітики, Міністерство внутрішніх справ, Національна соціальна сервісна служба та інші.

Разом із тим наголошуємо, що справа формування та реалізація сімейної політики в Україні занедбана, ліквідований спеціалізований ЦОВВ. Це при тому, що першочерговою функцією держави є збереження інституту сім’ї. Тому потрібно нарешті розставити правильні пріоритети та утворити Центральний орган виконавчої влади з питань сім’ї, батьківства, материнства, дитинства. Особливо в умовах катастрофічно демографічної ситуації в країні. В тому числі через відсутність дієвої Національної сімейної стратегії.

5. Документ містить терміни «ґендерні ознаки». Використання у Проєкті гендерної термінології є недоречним. Адже назва документу містить винятково одну ознаку – стать. Відповідно зміст законопроєкту має відповідати його назві. Також гендерна термінологія давно є дискредитованою, ідеологічною і конфліктною, спричиняє суспільне несприйняття і протистояння.

Як висновок можна зазначити, що всі терміни у Проєкті мають бути чіткими, однозначними та зрозумілими. Адже відповідно до правової позиції Конституційного Суду України принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм (пп. 2.1 п. 2 Рішення Великої палати Конституційного Суду України від 20.12.2017 №2-р/2017). Нагадаємо, що обов’язком держави є забезпечення законодавчого механізму, який максимально сприятиме збереженню сім’ї та захисту дитинства, материнства і батьківства. Особливо в умовах існування екзистенційної загрози для України як держави і нації.

Елеонора Дібрівна, член правління організації «Всі разом!»