Постідеологічна стеля мобілізації

Невдовзі після вибуху повномасштабної війни я задумався над питанням її перспектив з огляду на мобілізаційний потенціал обох держав-суперників.

Вже тоді було очевидно, що поруч із чергами до ТЦК існує й інша реальність – велика кількість чоловіків, які намагаються ухилитися від військової служби. Черги стрімко порожніли, частина тих, хто їх наповнювали, загинули або отримали тяжкі поранення, і зараз основною реальністю стала мобілізація тих, хто якраз цього не хоче, причому – в умовах загального суспільного невдоволення. Це означає, що, вибудовуючи подальшу стратегію, військово-політичний провід держави має або виходити з повільних темпів мобілізації, або розробити і впровадити комплекс заходів для її поліпшення (більш жорсткі методи рекрутування з одночасним подоланням зловживань із боку ТЦК, зокрема хабарництва, окремі «популістські» кроки, системна протидія ворожій пропаганді, спрямованій на зрив мобілізаційних заходів).

Так чи інакше, сам факт того, що ми вичерпали основний мобілізаційний ресурс, є важливим воєнним фактором. Зрозуміло, що Україна повинна продовжувати мобілізацію попри її «непопулярність». Одночасно ми можемо сподіватися на проблеми з мобілізацією у нашого противника, а також відповідно до наших можливостей посилювати ці проблеми. Але в сухому залишку правдою є те, що обидві держави дійшли до своєрідної «стелі» мобілізації, і ця обставина може суттєво вплинути на час і умови закінчення війни або її тимчасового замороження (що, звісно, не скасовує значення інших чинників: загального стану економіки, темпів виробництва боєприпасів тощо).

Лишаючись вірним надії, що Україні усе ж вдасться мобілізувати стільки, скільки потрібно для вигідного завершення війни, цікаво поглянути на саму природу згаданої «стелі». Відправною точкою міркувань у цьому руслі може послужити порівняння теперішньої війни з Першою та Другою світовими війнами.

Попри те, що теперішнє протистояння між Києвом та Москвою стало наймасштабнішою війною у Європі після 1945 року, поки що воно радикально поступається «рекордам» мобілізації та втрат під час двох світових війн. Ці «рекорди» були доволі унікальним явищем. З одного боку, на тлі багатьох століть європейської історії масовість мобілізації під час світових війн виглядала чимось патологічним. Водночас ця масовість спиралася на спадщину традиційного суспільства.

Більшість вояків, що брали участь у Першій світовій війні, були підданими монархів і знали, що таке послух, обов’язок, служіння, самопожертва; розуміння цих речей підсилював відносно високий рівень релігійності. Ветеран Першої світової Володимир Босий так писав про цю обставину: «Була се війна релігійних столиць, що об’єднували кругом себе своїх горожан, горожан довго виховуваних в моралі (релігії), в пошані авторитетів духовного і світського».

Одначе Босий зауважував і інше – те, що Перша світова у підсумку обернулася духовно-моральною руїною і значної частини вояків, і суспільств держав-учасниць. Принесений війною досвід доповнив попередні здобутки секуляризації та розкладу традиційного суспільства в цілому: «До вибуху Світової війни душа європейця увільнялася поволі від обручів пошани закону, авторитету духовного і державного та дисципліни, які на неї наклало християнство. Світова війна і Російська революція навчили людські низи, особливо міські, перевертати порядок світу, оснований на християнській моралі (Декалог), догори дном. В часах повоєнних, по сьогоднішній день душа тих низів переформувалася вже майже в цілості в душу з матеріалістично-революційним світовідчуванням».

Ці спостереження Босий висловив у книзі «Розвал Європи й Україна», центральною темою якої була неминучість ще однієї світової війни. Розмірковуючи про цю грядучу війну, автор серед інших її особливостей відзначив те, що її учасники будуть ідеологічно вмотивованими. І тут прогнози Босого певною мірою справдилися.

Дійсно, у Другій світовій дуже важливу роль відігравали пропаганда та ідеологія. Останню можна вважати таким собі ерзацом, що паразитував на тому, що раніше стосувалося релігії, монархії та суспільної ієрархії. Якщо говорити спрощено, служіння Богу та монарху змінилося на служіння національному/державному прапору та певним ідеалам («всесвітній пролетарській революції», «демократії», «Тисячолітньому Рейху» тощо).

Подані вище характеристики обох світових війн дуже схематичні. Уже Перша світова значною мірою була ідеологічною, точніше – націоналістичною. Також варто брати до уваги те, що у випадку обох війн серед вояків виділялося певне ядро. Його могли становити представники традиційно пов’язаних із військовою справою шляхетних родів або люди, що відзначалися «фанатичним» рівнем прихильності до тієї чи іншої ідеології (перший випадок характерний передусім для Першої світової, другий – для Другої). Поза цим ядром існувала велика маса тих, хто просто демонстрував послух владі. Є і ряд інших нюансів, які стосуються або спільного між двома світовими війнами, або відмінностей між ними. Але, так чи інакше, можемо говорити, що масштаби мобілізації під час світових війн були можливими завдяки інерції якостей, які лишилися в спадок від традиційного суспільства.

Після Другої світової війни почало утверджуватися постідеологічне гедоністичне суспільство, яке також можна назвати суспільством постмодерним. Що стосується постідеологічності, то тут жодною мірою не йшлося про зникнення ідеології як набору теорій, які пропонують спрощений образ реальності і шляхи її удосконалення. Ба більше, після Другої світової війни ті ідеологічні моделі, які хоч якось поривали зі спадщиною Просвітництва – цього джерела ідеології як такої, – зазнали делегітимізації. Легітимними лишилися тільки лібералізм і марксизм та прогресистсько-емансипаторська ідеологічна матриця загалом. Говорячи про постідеологічність, я маю на увазі втрату ідеологією здатності викликати значні ентузіазм та жертовність, підпорядковувати життя індивідів «вищим цілям» і, в цілому, демонструвати ряд (квазі)релігійних рис.

СРСР та комуністичні режими, які виникли після Другої світової, намагалися зберігати характер модерних ідеологічних суспільств, щоправда – все менш і менш успішно. Натомість на Заході становлення того, що я називаю тут постідеологічним та постмодерним суспільством, відбувалося дуже стрімко. Уже 1949 року Дмитро Донцов так змальовував відповідні тенденції: «В релігійно переважно байдужих мегалополісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В осередку всього ставиться не Бога, а “людину”, “вільну людину”, відірвану від контакту з Творцем. Така людина є “вільна” в родині, а тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає “вільною” в державі й в суспільстві, а тому має багато “прав” і мало обов’язків супроти спільноти. Зрада рідного краю карається слабо, а пропагується вільно. До “вільної людини” підлещуються, граючи на її найнижчих інстинктах, обіцяючи матеріальний добробут, “культуру” (радіо і спорт) і мир за всяку ціну… Вбивається героїчна концепція життя, бажання боротьби за вищі ідеали, яка включає в себе риск і жертву. Прищеплюється натомість концепція життя вигідного, рослинного, вегетативного».

Далі слідувала культурна революція 60-х і 70-х років. Ще далі – крах комуністичного табору й популярність ілюзії лібералістичного «кінця історії». Нарешті, слово взяв науково-технічний розвиток: поширення інтернету, а особливо соцмереж, спричинило радикальні когнітивні трансформації. Внаслідок цих трансформацій чимало сучасних людей в принципі нездатні сприймати «великі оповіді» – їх замінюють твіти та ролики TikTok. Суспільство людей із кліповим мисленням може переживали збудження, а відтак мобілізуватися (в широкому, а не військовому сенсі). Цим воно подібне до розвинутого модерного суспільства. Одначе, якщо останнє могло перебувати в стані мобілізованості кілька (а то й кілька десятків) років, то користувачі Twitter і TikTok живуть від одного короткочасного збудження до іншого.

Отож, потужна мобілізація і в широкому, й у вузькому військовому сенсах може спиратися або безпосередньо на якості традиційного суспільства, або на ідеологію, що паразитує на цих якостях, допоки вони не вичерпаються. Масова мобілізація хоч в Україні, хоч у РФ поки що виглядає малоймовірно, бо обидва суспільства постідеологічні.

На цьому тлі стає помітною воєнна користь «рудиментів» традиційного та модерного суспільств – чим більше «архаїчних» рис, тим більше шансів на перемогу (зрозуміла річ, таку «архаїчність» бажано поєднувати з новітнім озброєнням та еластичністю стратегії і тактики). Але сама по собі теперішня війна не несе значної «архаїзації». Постідеологічне, постмодерне суспільство нікуди не зникло. Воно постійно нагадує про своє існування, говорячи, що «втомилося від війни». Ведення війн потребує укоріненості у «великих оповідях» і не може тривалий час привертати до себе увагу користувачів TikTok. Не можна цілком виключати того, що якийсь надзвичайний розвиток подій теперішньої війни (або котрийсь із наступних воєнних конфліктів) таки повноцінно зачепить більшість тих, хто розповідає про свою «втому», і це призведе до суттєвих суспільних трансформацій. Одначе поки що найімовірнішим сценарієм виглядає реванш постмодерного суспільства, тож потрібно встигнути якнайбільше, поки цей реванш не відбувся.