Алєксандр Дугін між філософією, ідеологією, пропагандою і хороводами

Для війни, особливо такого типу як теперішня російсько-українська, є притаманним сплеск пропаганди та спрощеного мислення загалом. Особливого ж спрощення зазнає образ ворога.

Це досить природно, а у дечому й ефективно. Проте ярлики і пропагандистські кліше не можуть цілком замінити собою рельєфної і нюансованої картини. І мова йде не тільки про людську жагу достовірного знання, але й про утилітарні міркування, що стосуються самого воєнно-політичного протиборства.

Уявімо, що війна ведеться без розвідки. Її учасники задовольняються загальною картиною: «Ось там, за тією лінією, вороги, і вони дуже погані». Звісно, знання того, що вороги дуже погані, може мотивувати, а хаотичне нанесення ударів по зайнятій ворогом території хоч інколи приноситиме бажаний результат, нехай і мікроскопічний. Одначе навіть для людини, далекої від воєнної справи, очевидно, що успішність бойових дій значною мірою залежить від наявності достовірних знань щодо розміщення сил і засобів противника.

Напевно, правильне розуміння постаті російського публічного інтелектуала Алєксандра Дугіна суттєво відрізняється від розвідзаходів, спрямованих на знаходження складів боєприпасів, штабів, техніки та скупчень живої сили ворога. Але воно також є важливим – так само як і розуміння низки інших речей, що творять ідейний профіль сучасної Росії.

Після загибелі доньки Дугіна в Україні (а також на Заході і в самій Росії) спостерігався сплеск інтересу до його постаті. Проте до кращого розуміння, ким є Дугін, це не призвело. Навпаки, відбулося цементування спрощеного образу «головного ідеолога Кремля».

Не задовольняючись цим образом, перш за все зупинимося на питанні: ким саме Дугін є як людина, що спеціалізується на продукуванні смислів? На мою думку, можна говорити про Дугіна-філософа, Дугіна-ідеолога і Дугіна-пропагандиста. Саме поєднання згаданих трьох «професій» визначає місце Дугіна в ідейно-політичному просторі Росії (та й світу).

Дугін як філософ

Доволі популярними є означення Дугіна як «псевдофілософа» і навіть «псевдоінтелектуала». Такі означення популярні не лише серед українців, якими керує природна антипатія до діяча, що займає агресивну антиукраїнську позицію. Їх можна зустріти і з уст росіян, причому тих, хто дотримується «імперських» і так чи інакше консервативних поглядів.

На мою думку, відмовляти Дугіну у статусі філософа, а то й просто інтелектуала є невиправданим полемічним прийомом. Щонайменше, Дугін – постать високого інтелектуального рівня, здатна до глибокого аналізу. Предмет інтересів Дугіна не обмежується філософією в академічному сенсі, зачіпаючи також геополітику, феноменологію релігії та соціологію; ряд його текстів та лекцій можна віднести до жанру історії ідей. Таке різноманіття інтересів могло б свідчити про поверхневість. Проте можна сказати, що Дугін підходить до широкого кола проблем, ставлячи щодо них граничні питання, а такий підхід і є однією з визначальних рис філософського аналізу.

Щоправда, попри всі свої інтелектуально сильні сторони, Дугін подекуди нагадує недалекого доцента кафедри філософії дуже пересічного ВНЗ, який, не маючи за собою власної системи (нехай і скромної), просто ретранслює перед студентами гетерогенні ідеї великих мислителів – і то не з позиції «відстороненого» викладу історії філософії, а з певним ототожненням себе з цими ідеями (наприклад, Дугін міг розповідати про «платонический минимум для России», а вже за кілька років транслювати гайдеґґеріанські мотиви – попри колосальну прірву і навіть ворожість між Платоновою і Гайдеґґеровою топіками). Можливо, ця «недофілософськість» допомагає Дугіну поєднувати філософську творчість із активністю на полі ідеології та пропаганди.

Дугін як ідеолог

Існують різні дефініції і філософії, й ідеології. Багатьом філософам доводилося стати важливими постатями у розвитку ідеологічних систем. Попри це, якщо узагальнювати, філософію та ідеологію розділяє значна дистанція. Філософія – це живе запитування, ідеологія – набір готових відповідей. До системних занять філософією здатна невелика горстка людей, натомість ідеології відзначаються більшою чи меншою вульгарністю. Філософи приречені на певну самотність, але притаманна багатьом із них месіанська свідомість породжує спокусу продукувати популярні, а відтак спрощені смисли. Дугін цій спокусі піддався.

Можна умовно виділити масові та «орденські» ідеології (або ж рівні ідеологій). Умовно, бо чим вульгарнішою стає ідеологія, тим менше в ній лишається від системи ідей (нехай і спрощених) – її заступає набір гасел та ситуативних засобів маніпуляції масами. Творчість Дугіна спрямована передусім на формування «орденського» рівня ідеології. Після невдачі з Націонал-більшовицькою партією Дугін намагався сформувати «орденську паству» читачів та слухачів на основі ще однієї маргінальної структури – Євразійського союзу молоді. Із більш спрощеним набором ідей він також намагався достукатися до умів військової та політичної еліти.

«Ізм» чи, точніше, «ійство», творенням та популяризацією якого займається Дугін, має назву «неоєвразійства». Із кінця 2000-х Дугін також популяризує марку «Четвертої політичної теорії». Хоч насправді у 4ПТ майже немає нічого нового. За цією вивіскою стоять спроби консервативного прочитання базових ідеологій Модерну (дуже непослідовні з огляду на проблемність традиціоналізму Дугіна), все те ж «неоєвразійство» та туманні інтуїції (або їхня імітація) приходу нової епістеми, нової епохи, власне нової політичної теорії.

Як ідеолог Дугін дозволяє собі популяризацію ряду «догм», зміст яких далекий від тверезого підходу до реальності. Чого лиш варте протиставлення Росії Заходу за критерієм консервативності, зокрема приписування першій глобальної катехонічної функції. Радикально секуляризоване і морально виродження російське суспільство та сама пострадянська російська держава нібито можуть виконувати ту саму функцію, що й християнські монархії минулого. Як саме – Дугін не пояснює. Йому достатньо ідеологічної догми, в яку залишається хіба що вірувати.

Важливим елементом багатьох ідеологій є канон авторів, тексти яких сприймаються ледь не на рівні священного писання. До такої сакралізації Дугін не дійшов, але свій канон створив. Його складають Рене Генон, Юліус Евола та ряд дослідників, яких можна зарахувати до течії інтегрального традиціоналізму, представники німецької консервативної революції, французькі «нові праві», поодинокі мислителі різного інтелектуального профілю та політичної спрямованості (від Гайдеґґера до Гі Дебора), націонал-більшовики Нікіш та Устрялов, класики російського євразійства. Помітно, що останні займають у творчості Дугіна дуже скромне місце. Посилання на них служить передусім легітимізації дугінського «неоєвразійства» в якості продовження історичного євразійства. Західноєвропейські автори займають у творчості Дугіна куди важливіше місце.

Дугін апелює до творчості інших мислителів дуже односторонньо – так, як йому вигідно. Це теж можна вважати інструментом творення ідеології (чи навіть міфотворення). Водночас людина, здатна перечитати основний корпус літератури, на яку посилається ідеолог «неоєвразійства», більш за все також буде здатною мати власну думку і щодо цієї літератури, і щодо творчості самого Дугіна.

Дугін як пропагандист

Крім творення і транслювання ідеології, Дугін не цурається діяльності, ще більш віддаленої від філософії, – ситуативної пропаганди. Зокрема, дуже інтенсивно у якості пропагандиста він виступав упродовж років російсько-української війни.

Відмінності між Дугіним-філософом та Дугіним-пропагандистом можна проілюструвати на прикладі риторики про Україну як «ліберально-нацистську» державу.

Фактично, Дугін підтримав безглузді тези пересічної російської пропаганди про панування в Україні нацизму. Але додав до них акцентовані згадки про лібералізм. Назагал, після «Євромайдану» в Україні справді спостерігалася гібридизація лібералістичного і націоналістичного дискурсів (я сам про це неодноразово писав). Проте плоди такої гібридизації не тільки є далекими від нацизму, але й у принципі будуються на виразній антинацистській міфології. Водночас ті українські середовища (малочисельні, хоч і пасіонарні), які хоч якось підважують цю міфологію, орієнтуються на антилібералістичний полюс. Проте Дугін не вважає за потрібне аналізувати українські реалії і просто множить безглузді штампи російської пропаганди. Все це контрастує зі згаданими вище спробами консервативного прочитання базових ідеологій Модерну – попри всі недоліки, ці спроби все ж становлять собою приклад дійсно детального аналізу, належать Дугіну-філософу, хоч Дугін-ідеолог та Дугін-пропагандист доклали руку і до них.

«Православний традиціоналіст»

Дугін позиціонує себе традиціоналістом і православним християнином. Наскільки послідовним є дугінський традиціоналізм і як він корелює з християнством?

Варто визнати, що перу Дугіна справді належить значне число цікавих спостережень щодо динаміки занепаду та теперішнього етапу деградації людства. Та це не компенсує надзвичайно проблемний характер дугінського традиціоналізму.

Стосовно християнства, Дугін із 1990-х декларує належність до напряму старообрядців, що перебувають у єдності з Московським патріархатом (т.зв. «единоверие»). Його публічному воцерковленню передували декадентські практики та духовно-інтелектуальні пошуки в рамках різноманітних «езотеричних» і «окультних» течій та авторів включно Алістером Кроулі. Можна зустріти думку, що з цих пошуків він виніс демонічну одержимість.

Уже після офіційного навернення Дугін із симпатією апелював до несумісних із християнством ідей та мотивів, зокрема гностичних. Але гностичними мотивами неортодоксальність Дугіна не вичерпується. Проблемні з християнської точки зору елементи можна побачити у таких елементах, що творять архітектуру його традиціоналізму, як філософія релігії, антропологія, історіософія.

Дуже важливою обставиною є те, що ключові автори-натхненники традиціоналізму Дугіна – Генон та Евола – були нехристиянами. Безперечно, у їхній творчості дуже багато тез, із якими християнин може погодитися. У першу чергу йдеться про ті аспекти їхнього творчого спадку, які спрямовані на критику модерності. Але таку системну критику можна знайти і в християнських авторів. Та ж критика базових філософських засновків Модерну була звичною складовою тематичного вчительства Римських Пап XIX – першої пол. XX ст. Але в Дугіна важко знайти посилання на папські енцикліки чи, скажімо, твори Плініо Корреа де Олівейри. Це можна було б пояснити антизахідництвом і антикатолицизмом ідеолога «неоєвразійства». Проте Дугін також не є щедрим щодо посилань на авторів, яких мав би вважати одновірцями. Чимось епізодичним є навіть згадки про американського богослова Серафима Роуза, який мав би бути Дугіну близьким, оскільки сам зазнав впливу Генона (тим паче, Роуз мав симпатії до Росії і користується популярністю серед консервативної частини вірян РПЦ).

Знаходячи основні джерела критики сучасності поза християнською думкою, Дугін увібрав ряд чужих християнству ідей Генона та Еволи. З Геноном серед іншого Дугіна зближує те, що можна назвати «правим супер-екуменізмом» (на противагу лівому супер-екуменізму в стилі Папи Франциска). Ідеться аж ніяк не про прагматичну співпрацю християн із представниками інших релігій задля спротиву руйнівним процесам. За генонівсько-дугінськими розмовами про «метафізичну єдність різних традицій» фактично стоїть заперечення того, що християнство є єдиною істинною релігією. Причому Дугін заходить так далеко, що готовий урівняти з християнством не тільки іслам, юдаїстські течії чи індуїзм, але й якісь африканські племінні культи. З Еволою Дугіна зближують антропоцентрично-суб’єктивістські мотиви.

Дуже характерною рисою традиціоналізму Дугіна є ставка на давність (архаїчність) як фундаментальний критерій. Чим архаїчніше – тим краще. А під цим кутом зору стародавні язичницькі культи та магічні практики (зразки «маніфестаціонізму») є кращими, ніж повнота Об’явлення, отримана з Воплоченням Божого Слова. Дугіну вартувало багато зусиль, аби хоч трішки замаскувати суперечність між таким підходом та декларованою належністю до християнства.

Важливо зазначити, що окреслена логіка привела Дугіна до виправдання Ренесансу. Скажімо, в книзі «Четверта політична теорія» він пише: «В епоху Відродження європейський геній вирішив відкинути раціональні нормативи схоластики і визволити людський вимір. Зазвичай це трактують як крок уперед. Мало хто звертає увагу, що самі діячі Ренесансу… відкидали католицькі догмати не ради світської науковості… а заради магічних, алхімічних, герметичних і містичних учень. Інакше кажучи, вони апелювали до глибокої архаїки». Симпатії до Відродження чужі не тільки християнському традиціоналізму, але й традиціоналізму Генона. Утім, не варто дивуватися захисту Ренесансу з боку чоловіка, який присвятив чимало зусиль спробам реабілітації богоборчого радянського режиму.

Soft power і хороводи

Найпрактичніший для нас вимір розуміння постаті Дугіна – окреслення його ролі в теперішній політиці Росії. Цю роль дуже часто перебільшують, не рідше – неправильно локалізують. В результаті маємо образи Дугіна як «головного ідеолога Кремля», «головного ідеолога “Русского мира”» і т.д.

Якщо говорити про прямий вплив Дугіна на російське суспільство, то він мікроскопічний, тому що Дугін, по-перше, філософ, по-друге , намагається виступати з позицій традиціоналізму. Більша частина того, що говорить і про що пише Дугін, в принципі не може бути сприйнятим пересічним росіянином, бо є занадто інтелектуальним і суперечить прогресистським, егалітаристським, сцієнтистським і т.п. установкам, які панують у російському суспільстві так само як і в більшості інших сучасних суспільств. Свого часу крім вивчення текстів Дугіна я знайомився з відео його лекцій, інтерв’ю, участі у телепрограмах тощо. Мою увагу привернуло те, що під відповідними роликами на YouTube було дуже багато коментарів у стилі «Чё этот дебил бородатый несёт!» Цілком закономірна реакція людей, отруєних згаданими установками, позбавлених базових знань із філософії, але, попри це невігластво, таких, яких навчили писати і забезпечили можливістю висловлювати свої думки в публічному просторі. Більшість авторів подібних відгуків зараз найімовірніше підтримує російську агресію проти України.

Значні симпатії серед частини росіян Дугін здобув лише у статусі «пламенного патриота». Фактично, Дугін користувався б таким самим рівнем популярності якби замість звернення до євразійства просто апелював до туги за СРСР й замість посилань на Генона обмежувався риторикою захисту номінального «православия». Утім, у площині озвучення пропагандистських банальностей Дугін може відігравати хіба другорядну роль. Наприклад, на час написання цих рядків його Telegram-канал мав близько 43 тисяч підписників. Набрати таку кількість Дугіну допомогла смерть доньки. Більший відрізок повномасштабної війни він задовольнявся показниками 15-20 тисяч. Для порівняння: канал Маргаріти Сімоньян має понад 350 тисяч підписників, на дописи Дмітрія Медведєва підписалися більше 700 тисяч осіб.

Стосовно впливу Дугіна на академічне середовище Росії, то цей вплив залишається надзвичайно маргінальним.

На риториці та діях російської влади відносно оригінальні ідеї «неоєвразійства» позначилися незначним чином. Можливо, Дугін вніс певну лепту у підтримку антизахідної риторики та переконання, що Україна має або перебувати під впливом Москви, або бути ліквідована як незалежна держава. Але відповідні ідеї циркулювали б у умах частини російської політичної еліти і в тому разі, якби Дугіна взагалі не існувало. Піком дугінського впливу можна вважати теперішню риторику Путіна про «багатополярний світ», ідеологема якого займає значне місце у творчості Дугіна.

Постать Дугіна як інтелектуала є важливою не так у формуванні світоглядних контурів сучасної Росії, як у її політиці м’якої сили. Мабуть, також буде виправдано сказати, що в якості інтелектуала Дугін є більш популярний на Заході, ніж у Росії.

Численні книги Дугіна перекладаються багатьма мовами. Крім того, ідеолог «неоєвразійства» ініціював та брав безпосередню участь у окремих заходах дипломатичного характеру. Попри власне антизахідництво, Дугін популярний серед частини більш чи менш правих дисидентів Європи та Північної Америки. Водночас він працює на строкаті аудиторії Туреччини, Ірану, країн Латинської Америки та Африки.

Важко сказати, чи усвідомлює Дугін обмеженість власного впливу у себе на батьківщині. Якщо усвідомлює – це мало би посилювати напругу між його «традиціоналістичним песимізмом» (відразою до сучасності) та «консервативно-революційним оптимізмом» (думкою, що за допомогою вольових заходів можливо стрімко повернутися до більш традиційного порядку речей). Звідси – численні епатажні заяви в стилі заклику провести всеросійський хоровод. Коли зважена оцінка перспектив губиться, на допомогу приходить постіронія. Повторюся: Дугін таки філософ і, в усякому разі, недурна людина. А говорити про Росію як країну, в якій можна реалізувати традиціоналістичні ідеали, – це якраз дурість. Заклик водити хороводи – одна із найбільш розумних порад, з якими Дугін звертався до співвітчизників.