Володимир Моісей

Біль загартовує для нових перемог

Володимир Моісей - Біль загартовує для нових перемог

Закінчив Українську євангельську теологічну семінарію, вивчав практичну психологію в Міжнародній Академії управління персоналом. Регіональний менеджер міжнародної організації «Еммануїл». Минуло 10 років, як Володимир Моісей почав працювати з підлітками, незважаючи на те, що сам на той час, був ще молодим хлопцем. Ним рухало непереборне бажання допомагати людям навколо змінюватися, особливо тим, які опинилися в дуже важких життєвих обставинах. В своєму житті пережив самотність і зраду від найрідніших людей. Потрапив у жахливу аварію і втратив руку. Однак, подолавши ці випробування він і сьогодні продовжує надихати своїм особистим прикладом сотні людей.

Володимир сьогодні – це люблячий і вірний чоловік, турботливий батько, успішний рекордсмен у спорті та громадський діяч. Організовує сімейні фестивалі та вуличні активності на підтримку сім’ї та дітей. Надійний партнер і представник руху «Всі разом!» у своєму місті. Його діяльність змінює Бердянськ і людей в ньому на краще. Далі – пряма мова…

 

Сім’я Володимира Моісея

 

У витоків безнадії
У мене була поважна і досить забезпечена родина. Бабуся працювала ревізором в інтернаті, дідусь був завідувачем кафедрою в педагогічному інституті. Моя мама була педагогом, а батько — будівельником. Моє дитинство починалося досить яскраво, багато рідних, велика дружна сім’я. Після чого щастя стало упливати, немов земля з-під моїх ніг. І у віці 13 років я залишився зовсім один.

  «… я з глибоким теплом пригадую, як в дитинстві часто ходив з друзями на поля збирати кавуни, допомагати рідним по дому, навчався й проводив вільний час з батьком»

Мій тато пішов з родини. У нього з’явилася інша сім’я. Ставлення мами до мене стало зовсім холодним і байдужим. Багато в чому я нагадував їй свого батька. З часом, мати почала зловживати алкоголем. Тож, маючи власну кімнату в нашому будинку, я був повністю наданий собі. Так розпочався новий етап мого життя.

У свої 14-15 років, я навчався самостійно готувати, прати свої речі, вчитися в школі і все інше, що було необхідно мені для життя. Через кілька років, я непогано закінчив вечірню школу. При цьому, мені доводилося щодня працювати на будівництвах міста. Там я навчився укладати кахель і шпатлювати. Тому по закінченню школи, я вже відчував себе цілком дорослою та самостійною людиною.

Переломним моментом мого отроцтва стало те, коли моя мама вирішила, що я для неї – помер, а батько при зустрічі сказав: «Я не знаю тебе». Тоді мені здавалося, що я не впораюся. Було дуже важко.

Але минули роки, а я з глибоким теплом пригадую, як в дитинстві часто ходив з друзями на поля збирати кавуни, допомагати рідним по дому, навчався й проводив вільний час з батьком.

                                                                                    Сім’я Володимира Моісея

 

Іспит на зрілість
Сім’я для мене – це початок усього. Це любов без докору, опора і підтримка. Це безпека емоційного стану всіх членів сім’ї. Як говорить народна мудрість: «Чоловіками не народжуються, а стають». Тож для мене як для чоловіка важливим є формування твердого стрижню у характері. Серед молодих людей в тренді купа м’язів і брутальний вигляд. Але Бог від чоловіків очікує відповідальності за свої сім’ї. Я вірю, що такий іспит має здати кожний чоловік.

У 2011 році народилася моя власна сім’я. Мою дружину звати Ганна. Вона моя помічниця у всьому. Бог благословив нас чудовою донечкою, і ми назвали її Кароліною. Завдяки їй, я став більш ніжним і люблячим. Вони – моє щастя, яке мені подарував Бог. Разом ми думаємо і працюємо над тим щоб, як якісно служити молоді нашого міста і суспільству в цілому.

                                                                                         Сім’я Володимира Моісея

 

Лідерство – це покликання чоловіка
Коли мені виповнилося 24 роки, я став менеджером міжнародної організації «Еммануїл» в Запорізькій області. Ось уже понад 10 років я працюю в сфері захисту сім’ї та дітей: реалізую різні проекти, які формують здорове суспільство. Щодня понад 100 осіб звертаються в наш офіс, де ми надаємо різну допомогу — починаючи від підтримки в навчанні та закінчуючи матеріальною допомогою. За ці роки нам вдалося вибудувати традицію проведення в Бердянську вуличних фестивалів на захист природньої сім’ї, налагодили контакти з усіма соціальними службами міста, провели низку акцій в підтримку сімейних цінностей і молоді, відкрили багато гуртків для дітей. Успішним був досвід впровадження програми «Життя в долонях», яка створила підгрунтя для роботи з дошкільнятами та учнями молодших класів.

«Серед молодих людей в тренді купа м’язів і брутальний вигляд. Але Бог від чоловіків очікує відповідальності за свої сім’ї. Я вірю, що такий іспит має здати кожний чоловік».

Фестиваль в підтримку сім’ї допоміг сформувати і зміцнити роботу духовної ради в Бердянську. Під її патронатом у нашому місті в 2017 році вперше відбувся фестиваль сім’ї. Цей проєкт розвивається. І на сьогодні він включає в себе вже 32 локації сімейного сервісу, різні майстер-класи для активного сімейного дозвілля. Зараз я працюю над впровадженням розвиваючих програмам для підлітків і над організацією фестивалів сім’ї в наступному. Окрім цього – організувати Молитовний сніданок як платформу для переговорів і взаємодії церков із владою та розбудови цих відносин на принципах відкритості та взаємоповаги. Працюю над відкриттям федерації «Спортсмени Бердянська».


Аварія, яка зруйнувала все
Я прямував у Запоріжжя на своєму авто, щоб представляти інтереси однієї дитини. Йому не могли допомогти в Бердянську, тому ми вирішили залучити запорізьких фахівців. Це було 2 травня 2019 року. Погода стояла сонячна і ніщо не віщувало біди. Сильним поривом вітру, наче ударом, мене винесло в кювет. Коли викручував кермо, стався удар, і я побачив, як ліва рука впала на коліна. Потім був сильний удар головою і правою рукою… Все сталося миттєво. Прийшовши до тями, я схопив руку і вибив ногами двері, щоб випасти з уже палаючої машини. Я доповз до дороги і встав на коліна, стікаючи кров’ю. Машини проїжджали повз мене. Тоді з усіх зупинилися лікарі із Запоріжжя. Вони надали мені першу медичну допомогу і викликали карету швидкої. Я втратив багато крові і, як би ці люди не зупинилися, я не вижив би. На жаль, зберегти руку не вдалося.

                                                                                          Володимр Моїсей після аварії

                                                                                          

Прийняти себе таким, яким я став після аварії – стало для мене найбільшим викликом в житті. Було дуже складно подолати цей період внутрішнього конфлікту. Я був пригнічений і не розумів, за що це лихо спіткало мене. Потрібен був час для того, щоб мені відновитися душею і тілом.

Бог, моя сім’я і ​​церква були завжди поруч. Своєю турботою, вони допомогли мені стати сильніше і озброїтися надією. Найбільше я вдячний своїй дружині за те, що вона була, як ніхто терплячою та вірною. Моя дочка дуже подорослішала за цей період і тепер мріє придбати мені нову руку.

«… після падіння потрібно і можна підніматися»

 

Володимир ставить рекорд у піднятті штанги однією рукою


Біль загартовує для нових перемог

Трагедія дуже зміцнила мене в досягненні особистого покликання. Торік, я взяв участь у змаганнях федерації World Power League у «становій тязі» в Мелітополі. Тоді я підняв однією рукою штангу вагою в 230 кг. А у липні 2020, на чемпіонаті України з пауерліфтингу, я підняв штангу вагою вже 250 кг. Це був рекорд, який полягав у становій тязі максимальної ваги людиною з однією рукою за допомоги лямки. Результат був зафіксований у Книзі рекордів України. Зупинятися на досягнутому я не збираюся.

                                          Визнання встановленого Володимиром Моїсеєм рекорду

 

Не перестаю мріяти про організацію у Бердянську паралімпійських ігор для дітей з обмеженими можливостями. А також про відкриття християнської загальноосвітньої школи в нашому місті. І звичайно ж – мрію про якісний екзопротез для себе.

 

 

Матеріал підготував Роман Аблязов, керівник проектів руху «Всі разом!»

Читайте також

  • Павло Сiльковський
    Повернути пацієнтам почуття надії та затишку
    Павло Сільковський, лікар-анестезіолог Рівненської обласної дитячої лікарні. Разом з дружиною виховують п’ятьох дітей. Резидент Кабінету експертів. У Павла з дитинства була любов до медицини, тому, обираючи свою професію, він не мав сумніву, ким бути. Завжди мріяв про роботу, де необхідно робити свою справу відповідально. Анестезіологія…