Християнин, батько та герой, з яким прощалися навіть генерали

Владислав Сенюк – молодий герой, для якого любов до сім’ї, віра в Бога та відданість Україні були понад усе. Він був люблячим чоловіком і батьком та мужнім воїном, який пройшов найважчі бої та не раз жертвував собою заради інших. Його життя – це шлях відповідальності, доброти й сили, а його загибель – символ самопожертви заради країни та сім’ї, яку він любив понад усе.

Коли Владислава не стало, з усієї України люди їхали, щоб віддати шану. На прощання з ним в Києві прийшли сотні військових, представники командування, генерали, голова СБУ Василь Малюк побратими з різних бригад і просто ті, хто чув про нього. У церкві, в Івано-Франківську, де колись він співав і служив, не вистачало місць. Влад був сином загиблого воїна, який продовжив шлях батька і віддав життя за Україну. Його бабуся вже втратила двох синів, а тепер і онука на цій війні.

Дитинство, сповнене музики й дисципліни
Владислав Сенюк народився у родині, де поєдналися військова дисципліна, щира любов до життя та християнські цінності. Його батько Віталій був військовослужбовцем, боронив Україну на сході з 2014 року, разом з дружиною Іриною вони виховували трьох дітей у теплі, турботі та християнських цінностях.

«Влад був світлою дитиною, дуже чуйною. Він з дитинства мав серце, яке завжди хотіло допомогти», – розповіла мама Ірина руху «Всі разом!».

Найближчою подругою дитячих років для Влада була його сестра Юлія. Вони росли нерозлучними: разом грали, разом навчалися, разом виступали на сцені. Музика увійшла в їхнє життя з ранніх років. Юлія грала на фортепіано, Влад на гітарі, разом співали.

«Ми постійно брали участь у різних фестивалях, конкурсах. Музика завжди допомагала нам знайти друзів і відчувати себе своїми у будь-якому колективі. Служили в церкві», – згадує сестра в розмові з журналістом організації «Всі разом!».

Та водночас дитинство Влада було позначене і військовою атмосферою. Батько часто брав його на полювання, показував дисципліну й силу характеру. Це стало тим зерном, що проросло пізніше, коли настав час боронити країну.

«Влад завжди прагнув бути схожим на тата, – каже мама. – Для нього батько був прикладом мужності й честі».

Навчання, кохання, сім’я
Після школи Влад вступив до Коледжу технології та бізнесу в Івано-Франківську, а згодом здобув вищу освіту в Прикарпатському університеті. Саме в студентські роки він зустрів свою майбутню дружину Тетяну. Вони вчилися на одному курсі в коледжі, а згодом поєднали життя шлюбом.

Владислав з дружиною та донечками

Невдовзі з’явилася перша донечка – Віталіна, названа на честь дідуся. Згодом народилася друга – Лія. «Сім’я в нього завжди була на першому місці», – розповіла мама Ірина. Влад був уважним чоловіком і люблячим батьком, який умів знаходити час для дружини й дітей навіть серед численних справ.

Згодом він відкрив бізнес – прокат автомобілів.

Віра та служіння
Змалку Влад разом із сім’єю відвідував церкву в місті Чортків. Батьки прийняли водне хрещення, і діти виросли в атмосфері християнських цінностей. Влад співав у групі прославлення, грав на гітарі, разом із сестрою виступав на християнських фестивалях.

В молодому віці він прийняв водне хрещення. Відвідували з сім’єю євангельську протестантську церкву у Івано-Франківську. Пізніше його, ще тоді майбутня, дружина Тетяна також приєдналася до церкви, прийнявши водне хрещення. В церкві вони одружилися, благословляли своїх дітей. Це була сім’я, яка не просто відвідувала богослужіння, а жила вірою. Разом з Юрієм служили в одній музичній групі, разом євангелізували та проповідували.

Юрій Веремій, пастор і єпископ Української церкви християн віри євангельської, розповідає: «Влад не був проповідником, але його життя саме було проповіддю. Він мав хороше ім’я і до нього ні від кого не було нарікань».

Війна: шлях героя
Коли у 2014 році розпочалася війна на сході України, батько Влада – Сенюк Віталій Дмитрович – пішов на війну. У 2017 році він загинув у Луганській області. Його рідний дядько – Сенюк Андрій Дмитрович – загинув на війні у 2022 році. Для Влада це стало переломним моментом. Він зрозумів, що іншого шляху, ніж боронити країну, для нього немає.

Після смерті батька, Влад став опорою для сім’ї, пригадує мама. Він став батьком для молодшого брата Іллі та сестри Юлії, а також підтримкою для мами.

«Це не про син. Він ніколи не казав мама, а завжди – матуся. Він не шукав простих шляхів, він завжди хотів допомогти комусь», – розповідає мама.

А коли у 2022 році Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Влад не вагаючись став до оборони. Спочатку він приєднався до тероборони у Франківську. Потім служив у французькому легіоні, Збройних силах України, а згодом, і до останнього дня життя – у СБУ. Він міг не служити, так як втратив рідного батька на війні, але завжди казав: «Хто, як не я?». Він надзвичайно любив Україну. «Я за вас іду, бо люблю вас усіх», – пригадує двоюрідний брат Юрій.

Владислав з двоюрідним братом Юрієм

Його військовий шлях був надзвичайно важким. Він за останні пів року отримував 4 контузії, але завжди повертався до побратимів.

«Юля, я командир, я мушу бути там, там немає кому мене замінити», – відповідав він сестрі, коли та просила його залишитися в госпіталі бодай кілька днів.

Командири відзначали його мужність і самопожертву: «Він ніколи не стояв осторонь. Там, де можна було не робити, він ішов і робив».

Його побратим, командир однієї з груп спецпідрозділу, згадує в розмові з журналістом «Всі разом!», що незважаючи на те, що Влад спершу не мав бойового досвіду, він дуже швидко опанував усі навички. Він став рівним серед найдосвідченіших воїнів.

Владислав з побратимом

Під час одного з виходів за 14 кілометрів у тил волога, за шість днів Влад втратив 12 кілограмів ваги. Але не здався.

«Тоді я зрозумів, — каже побратим, — що на цього хлопця можна покластися, як на себе. Ми з ним після цього дуже здружилися, називали друг друга братами».

З часом Влад очолив власну бойову групу. Разом з побратимами виконував найскладніші завдання — у глибокому тилу ворога, на лінії зіткнення, під безперервним вогнем. Коли фронт почав змінюватися і головну роль узяли дрони, Влад швидко опанував нову техніку – розвідники, «крила», бомбардувальні безпілотники.

Ще одна риса, яку відзначають побратими, – його доброта. Влад не лише воював, а й дбав про побут і настрій бійців, часто грав на гітарі та співав патріотичних пісень.

«Він любив готувати. Коли всі валилися з ніг, Влад знаходив час зварити борщу чи бограчу», – розповідає його побратим.

Влад також опанував і медицину. За короткий час вивчився на парамедика, рятував життя поранених у польових умовах.

Християнин на війні
Влад залишався глибоко віруючим навіть серед фронтової реальності. Його часто відвідували капелани.

Побратим каже: «Коли я бачив, як Влад молиться разом з капеланами, як щиро дякує Богові, я сам починав інакше дивитися на віру. Це було живе християнство».

Пастор Юрій Веремій пригадує одну із розмов під час служби: «Я благословляв його, а він сказав: Пасторе, не хвилюйтесь. Я до цього підготовлений. Бог зі мною». Навіть у найважчі хвилини Влад не втрачав спокою.

Загибель та прощання
Влад загинув у бою 25 вересня. Це не мало бути його виїздом, він не повинен був сідати в ту машину. Але, як завжди, вирішив допомогти побратимам. Ворожий дрон влучив у броньовану машину, влучив у живіт Влада, смертельно поранивши його.

Прощання з Владиславом проходило у Києві 2 жовтня та Івано-Франківську 3 жовтня. У столиці церемонія була закритою, переважно для військовослужбовців. Але людей прийшло стільки, що, за словами брата Юрія, «здавалося, пів Києва прощалося з ним». На Івано-Франківщині прощання відбулося у церкві, де він був членом. Повна церква людей, спів хору, прапори, багато машин у похоронній колоні – усе це стало свідченням поваги до людини, яка віддала життя за інших. Поховали його на Алеї Слави у Франківську.

Прощальне служіння

На церемонії були присутні представники військового командування, генерали, за інформацією руху «Всі разом!», навіть голова СБУ Василь Малюк був присутній на прощанні у Києві. Його знали і шанували в багатьох бригадах.

Влад мав нагородну зброю, відзнаки «За відвагу», численні грамоти й подяки. Посмертно йому присвоєно звання капітанa.

Поховання

Людина, яку пам’ятатимуть
Влад прожив лише 31 рік. Але навіть за цей короткий час він залишив величезний слід у серцях усіх, хто його знав. Він мав багато друзів і всі, хто його знає, тільки позитивно про нього відгукуються.

Він був справедливим, завжди думав про когось в першу чергу, а не про себе. Він мав добре та чесне серце. Був дуже розумним. «Коли він посміхався, хотілось посміхатись всім», – пригадує сестра.

«Так ніхто не зробить, як він, так ніхто не захистить, як він, так ніхто не допоможе, як він. Він завжди думав про когось, а не про себе. Він мав добре і справедливе серце», – додає сестра.

Влад Сенюк – це приклад людини, яка жила для інших: для родини, для друзів, для країни. Він був світлою особистістю, яку пам’ятають усі – від побратимів на фронті до знайомих, що бачили його бодай кілька хвилин.

Щоб першими отримувати перевірену інформацію та компетентні експертні коментарі, підпишіться на наші офіційні канали у Viber та Telegram