Земля: дар чи товар

Уже з перших сторінок у Біблії багато разів говориться про землю – як у широкому, планетарному, так і у вузькому, місцевому значенні. Ми читаємо про сотворіння й про рай як перший досконалий устрій, коли в людини було, здається, просте завдання: доглядати за садом. Оскільки людина мала свободу вибору, в саду було дерево пізнання добра і зла, яким ця свобода випробовувалася. І саме тут, здається, є два важливі виклики – чи зуміє людина усвідомити відповідальність за надані їй же блага й сумлінно використовувати їх згідно з покликанням?

Згодом, вже після гріхопадіння й вигнання з раю перших людей, ми читаємо про конфлікт між двома братами, Каїном і Авелем. І там теж згадується користування землею.

Читаючи далі, ми бачимо, що Біблія описує проблему, що виникла унаслідок падіння людства: той, хто не є господарем на землі, перетворюється на раба, який працює на інших і не користується благами, які створює. Рабство потребує ідеологій і міфів, свого роду жертвоприношень, які є далекими від наукового підходу й від пошуку правди. Адже саме правду й науку приносили в жертву заради привілеїв та багатства інших.

Тому для вірних Богу людей виникла потреба «землі обітованої», яка не просто є місцем для проживання та праці, але й місцем свободи як людини, так і народу.

Як ми бачимо, поступово з’являється дилема: як побудувати відносини між особами того чи іншого народу щодо користування землею? Як вирішувати конфліктні ситуації, які після Каїна і Авеля набули набагато ширших масштабів, адже конфліктувати стали цілі народи?

Перший висновок з книги Буття: той народ вільний, який є власником землі. Власник мав доступ до основного – продуктів харчування не тільки для власного існування, але й для панування. Людина, яка не була власником, мала доступ тільки до того, що дозволяло їй існування та задоволення основних потреб. При кризових ситуаціях, наприклад, голоді, у найгірше становище потрапляли найслабші верстви тогочасних суспільств.

Другий висновок: обмеженість земельних ресурсів веде до конфліктів як між народами, так і між представниками одного народу. Тому одним з рішень стало спільне використання громадою/племенем/родиною певних земельних ділянок при поділі праці, спадщина й викуп, тобто обіг землі, коли можна продати або купити землю, яка має сільсько-господарське призначення, а саме – вирощування продуктів.

Продукти не є простим товаром, вони – гарант життя людини. Протягом багатовікової історії основні імперські війни були щодо зерна та угідь. І часто внутрішня криза в народах розвивалася, коли вони не знали, як користуватися землею. Це приводило до міжусобиць та бунтів.

Як можна побачити з історії, є кілька вимірів щодо обігу/ринку землі.

Традиційний. Це передання землі з покоління в покоління того ж народу й формування детальних правил користування та поділу врожаю між собою.

Антропологічний: щоб уникнути типових конфліктів, потрібно підвищувати продуктивність використання землі через професійність. Тоді не так важлива кількість землі, як якість роботи самого власника. Культура та етика господаря визначають ефективність користування землею.

Соціальний: власник землі має нагодувати своїх ближніх, членів своєї громади/народу та забезпечити продовольчу безпеку (біблійний сон фараона про врожайні та неврожайні роки). Голод автоматично породжує конфлікт з сусідами: як навколо свого дому, так і на рівні держав. Бо брак продуктів породжує війну, свого роду, озброєну міграцію туди, де є чим прохарчуватися.

Теологічний: земля є даром, тобто жодна людина не може вважати себе абсолютним власником, адже їй земля була передана в користування. Тому з цього виникає певна сакральність як самої землі, так і почуття відповідальності за великий дар, від якого залежить життя інших людей.

Тому, аналізуючи ситуацію в Україні, можемо запитати себе:
– Чи буде ефективним ринок землі, якщо перервані сімейні традиції догляду й користуванням землею? І, взагалі, чи буде ефективною економіка, якщо руйнувати інституцію родини. Основа сільського господарства Європи та США – це родинні фермерські підприємства. Наприклад, канадський кооператив СОКОДЕВІ об’єднує кілька тисяч фермерських родин.
– Чи вартує просто запустити акцію продажі/купівлі, не пояснивши пайовикам реальної цінності їхньої землі? Земля є фактором виробництва, а не просто товаром. Якщо хтось хоче мати аналогію, то можна побачити, що ціну гектара в Україні встановлюють на рівні 3 000 доларів. За три тисячі доларів можна купити комп’ютер та айфон Apple, який за два роки буде вартувати біля 500 доларів. А земля лише підвищиться в ціні покупки.
– Чи люди реально бажають продати землю, чи, можливо, є штучно створені умови, щоб змусити продати свою власність? Бо переважно прості пайовики, які мають до 8-20 гектарів, нарікають, що не можуть отримати мікрокредитування, бо банки бажають працювати лише з фермерами від 400 гектарів для с/г техніки (якщо брати до уваги зернові, а не тепличний бізнес, садівництво чи ягідництво, бо ці напрямки потребують ще більше початкових капіталовкладень. Наприклад, гектар органічного саду під ключ – це близько 20 000 доларів.
– Земля – це просто товар, чи й фактор виробництва? І як можна розвивати будь-які інші проекти без землі, бо це показник місця (від будівництва дому, готелю чи заводу). Будь-який проект потребує місця. Тому можна зупиняти реалізацію багатьох проектів, піднімаючи високу ціну на землю, особливо, в умовах монополізації ринку землі.
– Чи справді ринок землі сільсько-господарського призначення згідно з законом, прийнятим ВР, і взагалі, в умовах відсутності реформи судочинства, створює умови, завдяки яким менш ефективний власник продає землю більш ефективному?

На нашу думку, існує багато питань і загроз, пов’язаних із продажом землі в сучасній Україні. У реальності далеко не завжди продаж землі створює більш ефективного власника. Ми можемо спостерігати численні випадки, коли гонитва за швидким прибутком затьмарює розум багатьох, через що земельний потенціал використовується зі значною шкодою для екології чи структури ґрунтів. Крім того, на різних рівнях української економіки діють лобі, які штучно створюють проблеми для осіб, що ефективно працюють на землі, щоб звести нанівець їхні зусилля й запропонувати рішення проблем за їхній же рахунок.

На наше переконання, для успіху в реформах, пов’язаних із земельним питанням, потрібна гармонія. Передусім повинна бути тісна взаємодія між людьми, інституціями й довкіллям. Це свого роду природна потреба соціуму – сформувати не лише ефективну економічну модель, а й передумови, завдяки яким вона може бути успішно впроваджена в життя. Тому ринок землі мав би стати частиною цілісного плану щодо успішної економіки та якості життя громадян. Бо соціальна доктрина Церкви часто говорить про субсидіарність та солідарність, співпрацю та спільне добро. Цей процес можна назвати «взаємодією», про яку йшлося вище.

Однак, втілюючи принципи такої взаємодії, слід враховувати наступне:
– Переважно закони пишуть за принципом «згори», без урахування реальних потреб людей. Такі законодавчі акти викривлюють місію закону та переважно є формою лобіювання інтересів тих, хто має доступ до впливу на інституції влади. Звичайні люди не відчувають корисність і не визнають ті закони, що не були обговорені «внизу», на рівні громадськості.
– У ситуації, коли певні групи лобіюють свої інтереси за допомогою потрібних їм законів, «реформаторство» є переважно імітацією. Натомість замість пошуку ліків для певного «хворого місця» в економіці треба лікувати весь організм, усе суспільство. І саме для цього потрібна взаємодія між людьми, інституціями й довкіллям.
– Агросектор – усього лише одна з ланок економіки й суспільства. На часі проблема ефективності всього ланцюжка (наприклад, якісна освіта молоді в сільських місцевостях – дієве працевлаштування – виправдана автоматизація бізнес-процесів тощо).
– Успішна діяльність агросектору неможлива без взаємодії з місцевими громадами. А системи контролю цієї діяльності мають бути відразу на кількох рівнях: громадському, регіональному та національному.
– Задля ефективного господарювання є потреба налагодження взаємодії людини з природними екосистемами. Скажімо, сформувати промислові зони, винести заводи за межі міст й організувати контрольовані очисні споруди.
– Взаємодія породжує баланс й адекватне планування. Відтак у пріоритеті такого підходу мають бути не лише кількісні показники виробленої продукції, а й її якість.
– Власники паїв повинні не просто отримувати гроші за оренду, а й бути в курсі, які пестициди й гербіциди застосовують на їхній землі, знати, що із цього переліку може спричинити зменшення продуктивності ґрунту (а то й знищити екосистему) й бути готовим до рішучих дій. Головна реформа – це створення дієвої системи управління. Крім того, власники паїв, малі і середні фермери повинні мати можливості розвивати свої мікропроєкти.
– Коли є взаємодія, то реформи мають логіку в стратегії. Це вже не просто створення нових законів для подолання раніше створених проблем шляхом створення інших проблем, а довготермінове планування якості життя.
– Взаємодія – це той каталізатор, що налаштовує на запровадження інтелектуальних і наукових інновацій. Їх обговорення в громадах (щодо реального підвищення рівня життя) стимулюватиме людей переходити від екстенсивного до інтенсивного та сталого розвитку.
– «Якісне» село можливе, якщо планувати «якісне» місто: так чи інакше, села повинні посісти свою нішу в «зеленому» туризмі, рекреації, формуванні національних парків тощо.
– Взаємодія виробника зі споживачем сприятиме оздоровленню агросектору – заради прийдешніх поколінь.
– Взаємодія фермера та с/г виробника з наукою допоможе формувати нову свідомість активного громадянина, який ухвалюватиме мудрі рішення, який розуміє особисту відповідальність.
– Агробізнес має бути націлений на прибутковість відповідно до категорій якості. Потужна модернізація за умов розвитку альтернативних джерел енергії дозволить збирати по кілька врожаїв за рік і вирощувати агропродукцію в сучасних теплицях, що потребуватиме мінімального земельного банку. Вживання керованих електромобілів, дронів і робототехніки вирішить питання вчасної доставки продуктів і харчових товарів. А повна зміна типу торгівлі (весь супермаркет – у планшеті чи в смартфоні) дасть виробникам новий поштовх до налагодження взаємодії на підґрунті кооперації.
– Прості родинні господарства потребують не дотацій, а дешевих кредитів, щоб кожен мав змогу вивчити й розпочати свою підприємницьку справу.
– Що якісніша продукція, то меншими мають бути податки. Замість утримання коштом платників податків бюрократичної номенклатури та силових структур, ефективніше подбати про синтез контролю органів місцевої влади й асоціацій споживачів, що формуватиме етику соціально відповідальних фермерів і підприємців.
– Частина податкових надходжень за товари й послуги низької якості надходитиме у фонд фінансування агроінновацій для модернізації та підвищення якості продуктів.
– Взаємодія допоможе вилікувати громаду від аграрного популізму, бо що вищий популізм – то вищий рівень корупції та втрати самої землі.

Також слід запитати: чому на державному рівні ведуть мову про концепцію продажі землі? А де концепція розвитку землі? Ми вже чули міфи про те, що приватизація промисловості мала б модернізувати заводи та принести інновації. Натомість ми отримали «офшоризацію» заводів, коли відбувається мінімізація прибутків, доведення до банкрутств, неефективне обладнання та технології, які споживають багато енергоносіїв, вартість яких компенсує народ з бюджету. Додатково – різні схеми відмивання ПДВ. Крім того, більшість «бізнес-геніїв» стають супербагатими тоді, коли стають політиками, а не тоді, коли реально роблять бізнес. Чи політичний клас вибрав конкретний напрям: розвиток сільського господарства або розвиток села, громад та сільських територій? Бо концепція розвитку сільських територій включає цілісний розвиток інфраструктури та створення якісних умов для проживання в сільській місцевості. Це повністю різні методи й поняття: головне ж – нас повинні цікавити не просто показники, а роль людей у даних напрямах.

Крім того, потрібно реформувати мікрофінансовий сектор, а саме, впровадити ефективний закон про кредитні мікроспілки. Чому неможливо вирішити питання дешевих кредитів та прийняти ефективну програму розвитку села? Це ж досить просто: утворити цілісну систему від фінансування до ринку збуту.

Бо ринок землі та приватизація в країнах, де слабкі демократичні інституції, не призвели до добробуту сіл та громад. Як показує практика та історія: тільки там, де сильна демократія, працює ефективно не просто ринок землі, а сама продуктивність сільського господарства, що приносить добробут громадянам. Там, де слабкі демократичні інституції, ринок землі лише узаконює знищення лісів, ґрунтів, бо всі бажають «швидкого прибутку й гроша». Це бачимо на прикладах Африки, Азії та Латинської Америки. То чи працюють ефективно демократичні інституції в Україні для того, щоб запускати ринок та обіг землі?

На наше переконання, потрібно створити систему безпеки щодо самої землі. Близько десяти мільйонів гектарів є в довгостроковій оренді компаній, що зареєстровані в офшорах. Тепер уявімо, що з’являється одна особа, що скуповує чи переоформлює акції даних офшорних компаній на одну. Ця ситуація може цілком трапитися: таким чином, можемо мати кілька десятків юридичних осіб, але одну фізичну особу, власника-монополіста. І нічого змінювати не потрібно всередині країни. Сама земля потребує не юридичних осіб, а фізичну особу – власника. Чи існує прозора система та розуміння, хто є власником, чи є прозорим саме формування державного реєстру? Змушені констатувати, що цього немає. Потрібен реєстр фермерів, сімейних ферм, кооперативів за напрямком роботи та географії.

Гостро постає потреба продовольчої безпеки держави. Чому найкращі продукти, товари та сировину Україна має відправляти на експорт, у той час як її громадяни мають їсти неякісні продукти, що руйнують здоров’я? Де система захисту місцевого фермера для постачання свіжих продуктів на місцеві ринки чи в школи? Чому фермеру важко вийти зі своєю продукцією в супермаркет, який має ціль продати нам якнайнижчий за собівартістю, тобто малоякісний товар за якнайвищою ціною? Це не є підходом державотворчих політиків. Західні держави дбають про свого споживача, його родини та здоров’я, мають свої системи сертифікацій: від Японії, Китаю до Європи та Америки. Для них є головними не тільки фінансові, але й соціально-економічні показники, які є основою визначення реального процвітання держави.

Українцям потрібні прагматичні ідеї і наука. Вже відбулася повна деформація термінів «народ», «громада», а сьогодні певні лобі намагаються деформувати й питання інституції родини, сім’ї. Бо чим слабший соціально індивід, тим більше він є споживачем, яким легко маніпулювати, особою, що не орієнтується в політичних, економічних процесах та культурі, їсть непотріб та не може впливати на розвиток своєї країни.

Зробимо висновки.
Чи потрібен українцям ринок землі? Так. Потрібен. Але не просто ринок, а система, яка виявиться продуктивною для добробуту держави та народу. Потрібна система контролю та формування господаря, що має бути зареєстрований територіально та особисто працювати на приватизованій землі. Потрібні обмеження в кількості власності, щоб розвивався середній клас, паї ставали високотехнологічними. Наприклад, тепличні господарства з сонячними станціями, міні-переробкою, щоб із села виходила не сировина, а товари з високою доданою вартістю. Натомість, запустити процес так званої «прихватизації», як у випадку з промисловістю, не потребує великих інтелектуальних зусиль.

В Україні знищена культура сільських громад, культура сімейного підприємництва. Більша частина внутрішніх європейських сільськогосподарських програм обов’язково об’єднана з освітою. Саме освіта, а не просто капітал, є основою продуктивності сільського господарства.

Основа розвитку сільського господарства – це не капітали, а еліта, що вміє захистити інтереси своїх громадян.

Як писав Конрад Аденауер, якщо сільськогосподарська політика уряду не створює середній клас та соціальну інфраструктуру, то це є викривлена модель. Бо яка користь з високих фінансових показників, якщо основна маса людей залишається бідною та не має комфорту життя, доріг та перспектив майбутнього?

Чи є в Україні молоде покоління, яке може стати агроелітою? Достатньо ввести певні правила в культуру державного керівництва, яке мало б запрошувати до своїх лав професіоналів. Ринок працює ефективно, якщо є професійні провідники в усіх інституціях.

Потрібно поставити собі прагматичне запитання: а що ми залишаємо після себе своїм дітям і майбутнім поколінням? Право бути аграрним пролетаріатом чи господарями на своїй рідній землі? Право легко мігрувати чи реалізувати себе? Бо на землю без народу прийдуть народи без землі…

Ця стаття входить до складу альманаху “Консервативна політика”– першої збірки наукових та публіцистичних  статей аналітичного центру “Кабінет експертів”. Сім визнаних експертів з різних галузей підготовали матеріал, сконцентрований на темі, пов’язаній із суспільно-політичним життям – консерватизмі. А також на похідних від нього – консервативних цінностях, традиції, порядку тощо. Альманах доступний для замовлення.