Український етнос припиняє своє існування

Україна як держава продовжує битися за своє виживання та існування. Проте українці як етнос остаточно стали на шлях припинення існування – при мовчазному спогляданні збоку держави. Або навіть за її сприяння. У першому півріччі 2026 року вперше в історії коефіцієнт смертності і народжуваності в Україні суттєво перевалив за три і різко сягнув позначки 3,4/1. Це найгірший показник на планеті Земля серед усіх народів, які мають власну державу.

Торік було 2,9/1, і було сподівання, що і гірше вже не буде. Бо вже минулого року ми мали найгірший коефіцієнт смертності і народжуваності у світі. Але ніт. Цього року нас помирає ще більше, а народжується нас ще менше.

Отже за перше півріччя поточного року в Україні померло 259 853 людини. Народилося 73 292 дитини. Тобто за підсумками року буде менше 150 тисяч новонароджених дітей. Для порівняння нагадаю, що у 2012 році в Україні народилося 520 тисяч дітей – тобто у три з половиною рази більше, ніж нині.

Із сумом уповноважений поінформувати, що українців з великою ймовірністю скоро не стане. А після того – і України в нинішньому розумінні теж не стане. Ми – єдиний етнос в світі, який буквально зникає на очах на власній території. Це вже давно стало питанням національної безпеки і оборони. І тут я нагадаю пряму норму Конституції, стаття 16: «Збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави».

І от тут постає кілька гострих запитань… Чи хтось десь бачив якесь особливе занепокоєння з цього приводу на рівні національних органів влади в Україні? Може, було проведене спеціальне засідання Кабінету міністрів? Можливо, було скликане екстрене засідання Ради національної безпеки і оборони? Можливо, Суспільне мовлення, яке щороку бере з держбюджету мільярди гривень, зробило тематичний телемарафон чи документальний фільм? Може, Міністр соціальної політики, сім’ї та єдності зі своїм колективом прийшли з картонками на центральну площу, або навіть оголосили голодування, щоб привернути увагу до питання?

На всі запитання відповідь – ні. Це при тому, що ці питання не просто важливі, вони життєво-смертельно гострі. Так, це питання життя і смерті – для нашого народу і відповідно, для держави.

Окей. Тоді, можливо, на цю проблему хоча б вказують наші міжнародні партнери? Адже вони постійно, десятиліттями вказують Україні на якісь проблеми і питання, які слід екстрено налагодити та вирішити. Весь час озвучують нам якісь «маяки», «бенчмарки», «червоні лінії» і відкривають та закривають «кластери». Систематично дошкуляють Україні вимогами, які б мали допомогти нам в розвитку. А тут що – жодного натяку на проблему буквального і фізичного зникнення етносу?

І тут теж на всі запитання відповідь – ні. Навпаки, всі ці міжнародні організації та інституції (у тому числі МВФ, ЄС та інші) постійно вимагають підвищувати надходження до державного бюджету України і на рахунки державних монополій. І робити це, звісно, за рахунок підвищення податків і різноманітних платежів, у тому числі комунальних. Війна, загибелі людей, мільйони виїхали, великі підприємства руйнують обстрілами, малі підприємства закриваються, втрата платоспроможності та економічного потенціалу колосальна. А вони, як неадекватні, продовжують вимагати затягувати зашморг на шиї людей. То виникає підозра, чи не свідомо міжнародні суб’єкти стимулюють створення умов, не придатних для життя людей в Україні…

Ціннісна деформація

Звісно, значним і зараз визначальним фактором демографічної трагедії в Україні є розпочата Росією агресивна війна і, відповідно, еміграція з України щонайменше 10 мільйонів людей – передусім, молодих жінок і чоловіків, дітей і підлітків. Тобто саме тих, хто і забезпечує демографічну спроможність. В діях Росії є всі ознаки етнічного геноциду українців. Це надто очевидний фактор, який не потребує глибинного дослідження.

Натомість, паралельно з цим, констатуємо наступне: тривала війна і еміграція молодого населення – значні фактори нашої катастрофи, але не первинні. І до війни у нас смертність вдвічі перевищувала народжуваність. Бо провідна причина – ментальна і ціннісна деградація.

Велика проблема і причина нашої етнічної катастрофи – саме в цінностях, а точніше – в їхньому скасуванні. І якщо схожі проблеми європейських країн частково компенсуються стабільною економікою, відсутністю війни та імміграційними процесами, то у нас цих компенсаторів немає. Це і призводить до найгіршої у світі пропорції між смертністю і народжуваністю.

Для прикладу наведу буквально кілька ідей, поглядів і практик, які стають в українському суспільстві дуже поширеними:
– Орієнтація на гроші і матеріальне, а не на любов і сім’ю. Популярні у соціальних мережах опитування про «базовий мінімум» в стосунках – яскраве тому підтвердження.
– Частішають шлюби у віці після 30 років.
– Народження першої дитину в 35. У цьому випадку майже гарантовано анулюється перспектива не лише трьох дітей, а навіть двох.
– Зміщення емпатії з дітей на тварин, як наслідок – завести трьох собак і котів стає більш звичнішим, ніж народити трьох дітей.
– Урбанізація і житлове питання: однокімнатна квартира в мегаполісі стає більш бажаною метою, ніж будинок у райцентрі чи селі.
– Плекання конфлікту жінок із чоловіками – зусиллями безлічі «лідерів думок», блогерів, психологинь та інших лайф-коучерок. В результаті молоді жінки і чоловіки втрачають здатність і мотивацію створювати і зберігати сім’ю.
– Пропаганда ЛГБТ-ідеології, радикального фемінізму, свідомого розмивання різності чоловічої і жіночої статі в освіті і культурі – всі ці та суміжні ідеї є антиприродними і суїцидальними для етносу.
– Аборти – за роки незалежності ці жахливі дітовбивчі акти звершувалися мільйони разів.
– Масові розлучення і відсутність сімейної традиції, яка передається з покоління в покоління.

Ідеї і цінності – це субстанції, які працюють. Толерування перерахованих вище ідей і їхнє просування знищує нас буквально і фізично. Під акомпанемент мовчання держави, або навіть за сприяння держави. Наприклад, досі в закладах освіти України не запроваджено на національному рівні курс підготовки до шлюбу і батьківства, натомість відбувається спроба сексуалізувати і розбещувати школярів через уроки так званої «сексуальної освіти».

Тож саме ціннісна і моральна деградація великою мірою призвела і продовжує призводити до дуже практичних наслідків, які виражаються в цифрах народжуваності і смертності. А не війна лише, і не матеріальні труднощі чи житлові проблеми.

До речі, трошки моїх особистих свідчень і спостережень на тему сімейного житла. Зокрема в контексті аргументів, мовляв, не народжуємо, бо нема де жити…

Аж до народження трьох дітей наша сім’я проживала в звичайній двокімнатній квартирі на 59 квадратних метрах у Київській області. Вп’ятьох – у базовій «двушці». Але при цьому жодних незручностей ми не переживали. Приймали гостей. Часто цим гостям теж знаходили місце в квартирі переночувати.

Зараз у нас п’ятеро дітей. Ми проживаємо теж у Київській області, але вже в дуплексі на 110 квадратних метрах (це так само значно менше необхідних норм житлової площі для такої сім’ї, як наша). Але теж ще знайдемо місце, де переночувати нашим дорогим гостям.

І тепер – найцікавіше…
Нещодавно, відвідуючи родичів в іншому регіоні України, протягом двох тижнів ми всією своєю сім’єю проживали в однокімнатній квартирі на 40 квадратних метрах. Я, дружина, п’ятеро дітей від 2 до 11 років (загалом семеро осіб) – в «однушці» на сорока квадратах. І знаєте, що я з подивом для себе відкрив? Що загалом, як не дивно, – можна жити. Так, можна жити з п’ятьма дітьми в однокімнатній квартирі. Є певні незручності, треба певним чином організувати простір і спільний час. Але – це можливо, це реально.

Звісно, якби діти були старшими і якби таке проживання тривало роками, це вже було б проблематично. Звісно, відповідальним батькам слід знайти спосіб розширити житлову площу. Можливо, переселитися у будинок в меншому населеному пункті. Але я прагну транслювати головну думку:
– не чекати 10 мільйонів гривень на рахунку і будинку на триста квадратних метрів. Діти виростають ледь не миттєво, поїдуть від вас і той великий будинок вже нікому не буде потрібний. Проїдьте по Україні, по невеликих містах і селах – подивіться на покинуті або недобудовані великі капітальні будинки. Присвятити все життя збільшенню житлової площі і при цьому відкладати збільшення сім’ї – це велика життєва концептуальна помилка.

Тож підіть і народіть ще одну дитину, або парочку – українця і українку. Хоча базовий стандарт щодо кількості дітей в українській сім’ї – має бути цифра три. Троє дітей. Я в цьому абсолютно переконаний не лише як промоутер багатодітності, а й як дослідник цього питання. Саме троє дітей в сім’ї як загальна практика є головним, а по суті єдиним шляхом, який забезпечить існування українського народу зараз і в майбутньому. Багатодітність стає одним з головних дієвих проявів українського патріотизму.

Державне агентство з національного занепаду

Про війну і про деформацію цінностей як про причину демографічної катастрофи коротко щойно зазначили. Але без ролі держави тут ніяк не обійтися. І ця роль може бути або руйнівною, або конструктивною. Перед практичними кроками, скажу про абстрактне – про любов. Держава і органи влади мають, передусім, любити свій народ, любити українців. Лише любов спонукає до дій, які надихають, збудовують і примножують.

Далі – про конкретні прояви любові, або навпаки – нелюбові і зневаги…

Матеріальна і фінансова підтримка сім’ї з прив’язкою до кожної наступної народженої дитини. Наприклад, у 2013 році розмір державної допомоги при народженні дитини в Україні був прогресивним: на першу дитину виплачували 29 160 грн (3 500 дол.), на другу – 58 320 грн (7 100 дол.), а на третю і наступних – 116 640 грн (14 200 дол.). Натомість з 2014 року цю виплату повністю скасували і встановили однакову мінімальну суму, незалежно від кількості дітей – 41 280 грн. І ця виплата розтягувалася на три роки. І сума цієї виплати не збільшувалася довгих одинадцять років – аж до 2025-го включно. Відповідно щомісячна виплата складала в районі 20 доларів в місяць на дитину. Це вже було настільки ганебно, що навіть соромно згадувати. І лише у 2026 році суму нарешті збільшили до 142 000 грн (3 200 дол.) і почали виплачувати протягом одного року. Тобто повернулися до довоєнного рівня виплат на першу дитину, натомість так і не повернулися до прогресивного підходу, який би стимулював саме багатодітність – троє і більше дітей в родині.

Окремо – питання житла. В цій сфері українська держава почала робити певні позитивні кроки – різноманітні державні житлові програми. Передусім програма «єОселя» – гривневе кредитування під 3-7%. Це дало більше можливостей для військовослужбовців, ветеранів, медиків, педагогів, внутрішньо переміщених осіб. Натомість в список допущених категорій досі не включені багатодітні сім’ї – це нарешті має статися! А для батьків п’ятьох дітей держава має дарувати житло у власність в межах невеликих громад (райцентрів). Всі ці пропозиції ми оформили і передали в уряд ще у 2023 році. Тому що сім’ї з дітьми – стратегічний національний інтерес держави.

І ще кілька негативних прикладів того, як українська держава демонструє відсутність зацікавленості в нових українцях, які народжуються та/або досягають повноліття за кордоном. Це при тому, що в західних країнах нині відбувається жорстка конкуренція за рекрутинг людей – залучення їх на свою територію, передусім, етнічно і релігійно споріднених білих християн. А Україні, здається, українці не потрібні. Це проявляється й у тому, як неймовірно складно отримати українське свідоцтво про народження за кордоном. По суті – майже неможливо. І так само складно отримати довідку про реєстрацію особи громадянином і, відповідно, отримати перший паспорт громадянина України.

Українці – це етнос, третина (або навіть половина) якого проживає за межами власної етнічної території. Найбільша втрата відбулася за останні роки Великої війни – мінус мільйонів десять. Ми як етнос і народ проживаємо найбільшу демографічну трагедію ХХІ століття з-поміж всіх народів. Зараз КОЖЕН етнічний українець – на вагу золота. Без різниці – народився і проживає в Україні, чи народився і проживає за кордоном. Кожен з них має право отримати український документ у МАКСИМАЛЬНО простий і зручний спосіб. Адже попереду – велика кампанія з репатріації.

Я припускаю, що кількість новонароджених українців за кордоном нині є не сильно меншою за кількість новонароджений дітей на території України. Але при цьому не спостерігаю жодного державного інтересу в тому, щоб облікувати їх у максимально простий і зручний спосіб для кожної такої сім’ї. Складається враження, що всі країни світу все роблять, щоб легалізувати і інтегрувати українців у себе назавжди, а Україна, як дурна, теж все робить, щоб допомогти всім країнам світу виконати це завдання остаточно.

У нас є ціле Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України, яке нині здатне вітати хіба що з антисімейним «прайд-місяцем». Але при цьому воно не здатне на практиці формувати і реалізовувати політику української людності та утримувати українську єдність хоча б на рівні документального оформлення. Ця проблема має бути вирішена! Звісно, під керівництвом Кабінету Міністрів України і за дієвої участі Міністерства закордонних справ і Державної міграційної служби.

Але все це можливо, звісно, лише за умови, що в міністерствах і відомствах працюють державники, а не агенти національного занепаду. А тому один з найголовніших показників ефективності президента, уряду, парламенту і всієї владної вертикалі зараз – кількість людей в країні і пропорція смертності до народжуваності. З урахуванням усього інструментарію, описаного в цій статті. Це категорична позиція.

Ще раз – стаття 16 Конституції України: «…збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави». Це не абстрактна і філософська концепція, а максимально практична буква Основного Закону. І вона передбачає, що всі органи державної влади, місцевого самоврядування – прямо і безпосередньо всі особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, –
ЗОБОВ’ЯЗАНІ діяти так, щоб…:

1. Українці жили якомога довше, а відповідно – якомога здоровіше і спроможніше.
2. Українці народжували якомога більше нових українців.
3. Українці хотіли жити на своїй етнічній території в Україні (залишатися тут, повертатися сюди, народжувати тут).

Це не право держави, не побажання до держави, а пряма вимога до держави – зберігати генофонд Українського народу. Це – ОБОВ’ЯЗОК. Це головний показник ефективності держави і її уповноважених представників.

Людність – ознака успіху.
Знелюднення – ознака занепаду.
Ми в ситуації занепаду і поступового припинення існування як етнос. Ми мусимо ситуацію розвернути. Або… зникнемо остаточно.