Свавілля у Верховному Суді – червона лінія для України

Нехтування червоних ліній в праві призводить до краху всієї правової системи, суспільства і державності в цілому. Право – це сукупність загальноприйнятих норм поведінки в суспільстві, які сформовані таким суспільством на основі його цінностей, моралі, під впливом культури, традицій, історії, духовної спадщини, тощо. Верховенство права – це коли вказані цінності і правила поведінки ставляться вище інших факторів, в тому числі економічних чи політичних, це те, що робить окреме суспільство – нацією зі своєю ідентичністю та суверенністю. Захист цінностей дорівнює захисту державності, що повністю узгоджується з приписами Закону України «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності».

Відповідно до п.4.1. Рішення Конституційного Суду України по справі №1-33/2004, одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства.

Сімейні цінності, гідність, моральні норми і чесноти, справедливість – ці регулятори є засадничими для існування і розвитку будь-якого народу чи суспільної групи, а також навпаки, їх нехтування завжди призводило до краху, деградації, втрати державності і суверенітету. Право захищати національні цінності і суспільну мораль як гаранти загального блага окремого народу надано на рівні Конвенції з прав людини (ч.2 ст.8-10) та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ст.1, ст.12 ч.3, ст.14 ч.1, ст.18 ч.3, ст.19 п. “б” ч.3, ст.21, ст.22 ч.2), які дозволяють обмежувати індивідуальне благо/право заради загального, в тому числі суспільної моралі, національної безпеки здоров’я нації.

Україна підійшла в притул до такої червоної лінії, більше того деякі осередки центральних органів державної влади вже вчинили спробу наруги над такими маяками в супереч національних цінностей, державної безпеки та суверенітету.

Так, маємо обґрунтовані підстави вважати, в тому числі виходячи із листа Міністерства юстиції України щодо законопроєкту №14394, зокрема п.266 та п.324, що застосовуючи безпосередній протиправний вплив (адміністративний чи фінансовий) на судову гілку владу, вчинено антиконституційну ганебну і зрадницьку спробу, в супереч державних інтересів, норм матеріального і процесуального права, зруйнувати основи державотворення та буття українського народу, його національну гідність і самобутність, які є гарантами незалежності і суверенітету країни, згідно ст.1 Міжнародного пакту про громадські і політичні права.

Вбачається, що з метою унормування та агресивної популяризації одностатевих відносин, як це вже давно зрозуміло з прикладу негативного досвіду інших країн, в Україні фактично вчинено диверсію і спробу антиконституційного перевороту та захоплення законодавчої і судової гілки влади, шляхом штучного формування незаконної судової практики направленої на зухвале порушення прямих норм законів і Конституції шляхом визнання одностатевих відносин “фактичними шлюбними” та руйнування інституту сім’ї, суспільної моралі, культури, традицій і тисячолітньої духовної спадщини, які є особливими предметами національної ідентичності та державного суверенітету.

Фабула справи
17 вересня 2024 року ухвалою Деснянського районного суду Києва відмовлено у відкритті провадження за заявою Левчук Тимура Анзоровича про встановлення факту проживання однією сім’єю з особою чоловічої статі на ім’я Кісь Зорян Романович. Оскільки з листа МЗС України від 29 травня того ж року чітко вбачається наявність публічно-правового спору, адже міністерством повідомлено про те, що направлення Кісь З.Р. в довготермінове відрядження, як члена сім`ї Левчук Т.А. (іншого з «подружжя») є не можливим у зв`язку з тим, що за законодавством України поняття шлюбу визначено як сімейний союз жінки та чоловіка. Суд вірно зазначив, що існує публічно-правовий спір, а тому дана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

12.02.2025р. дана справа була розглянута Верховним Судом України (судді Гулейков Ігор Юрійович, доповідач, Луспеник Дмитро Дмитрович, Лідовець Руслан Анатолійович, Гулько Борис Іванович, Коломієць Ганна Василівна), ймовірно за касаційною скаргою заявника, і ймовірно ухвала суду першої інстанції безпідставно була скасована, а справу направлено на повторний розгляд суду першої інстанції. Слід наголосити, що в порушення принципу гласності, публічний доступ до всіх згаданих вище рішень, ухвалених за результатами такого оскарження в ЄДРСР безпідставно і протиправно і цілковито (не в частині особистих даних) заборонений, з посиланням на п.4 частини ч.1 ст. 7 Закону України «Про доступ до судових рішень».

07.03.2025 р. на виконання постанови Верховного Суду про новий судовий розгляд, суддя Деснянського районного суду Києва Бабко В.В. відкриває провадження, з порушенням предметної та суб’єктної юрисдикції, адже цей спір є публічно-правовим. Заява від Левчук Т.А. була вдруге розглянута Деснянським районним судом м. Києва, вимоги цього разу було задоволено, що й було оскаржено ГО «Всі разом» до апеляційної та касаційної інстанцій.

З цього логічною є думка, що ухвалене по даній праві неправосудне рішення направлене на свідому спробу протиправного створення судового прецеденту щодо унормування у майбутньому одностатевих відносин на рівні шлюбу і сім’ї через систему правосуддя, підриваючи довіру суспільства до судової системи та моральні засади суспільства, та сприяючи свавіллю та правовому нігілізму.

Верховний Суд 25 лютого 2026 року ухвалив Постанову у справі № 754/12856/24 і відмовив у задоволенні касаційної скарги Руху «Всі разом!» (судді Андрій Калараш (доповідач), Андрій Грушицький, Вадим Ігнатенко, Ірина Литвиненко та Євген Петров). Цим було грубо порушено процесуальні норми та імперативні положення Сімейного Кодексу, Цивільного процесуального Кодексу та Конституції України, принцип верховенства права.

Зокрема, у Постанові ВС зазначено таке:
“41. Колегія суддів наголошує на тому, що процесуальний закон, наділяючи суди повноваженнями встановлювати факти, які мають юридичне значення, покликані породжувати юридичні наслідки, не встановлює обмеження за статевою ознакою. Тобто, суд уповноважений законодавством констатувати факт спільного проживання однією сім`єю, який породжує юридичний наслідок, наприклад, для набуття права на спадкування після смерті іншого члена цієї сім`ї тощо”.

Наголошуємо, що імперативні норми п.5 ч.1 статті 315 ЦПК України містять протилежні за суттю і змістом положення, які не могли не бути відомі суддям Верховного Суду, а саме: “1. Суд розглядає справи про встановлення факту: 5) проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу”.

Таким чином, процесуальний закон, відображаючи положення норм матеріального права ст.ст. 3, 9, 21 СК України та ст.51 Конституції України, дає можливість визнати факт проживання однією сім’єю виключно для осіб протилежної статі – чоловіка і жінки. Стаття 129 Конституції України передбачає: Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є:
1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до ст. 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. Відповідно до ст. 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (примітка: слід акцентувати увагу на тому, що держава сприяє розвиткові, а не руйнуванню).

Згідно ч. 1 ст. 21 Сімейного кодексу України, яка повністю відповідає ст. 51 Конституції України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Згідно імперативних положень ч.4 ст.3 СК України, сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Водночас, із оскаржуваного судового рішення першої інстанції вбачається, що суд встановив факт спільного проживання однією сім`єю («фактичних шлюбних відносин») між двома особами чоловічої статі всупереч статтям 8 та 51 Конституції України та незважаючи на те, що раніше Міністерство закордонних справ України повідомило заявника про те, що не може визнати та реалізувати в сфері публічно-правових відносин одностатевий «шлюб» як такий, бо це суперечить закріпленому у вітчизняному законодавстві поняттю шлюбу.

Проте заявник, претендуючи на отримання бюджетних коштів для свого партнера, які передбачені виключно для подружжя працівника МЗС у разі його довгострокового відрядження, посилається на інші підстави для звернення до суду, а саме: “…направлення останнього в довготривале відрядження разом з Кісь З.Р.». Однак 29.05.2024 від МЗС України була отримана відповідь про те, що Кісь З.Р. у довготермінове відрядження як члена сім’ї Левчук Т.А. (іншого з подружжя) не можливе у зв’язку з тим, що за законодавством України визначено поняття шлюбу як сімейного союзу жінки та чоловіка…”.

Таким чином, заявник звернувся до суду з метою поширення на іншого чоловіка, з яким він мав статеві зв’язки, гарантій, передбачених, зокрема ст. 34 “Соціальне та медичне забезпечення” та ст. 37 “Гарантії іншому з подружжя працівника дипломатичної служби в закордонній дипломатичній установі України” Закону України “Про дипломатичну службу”, яка передбачає такі гарантії виключно для “ПОДРУЖЖЯ”.

Отже, відповідно до ч.1 ст.319 ЦПК України, у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

Таким чином, очевидно, що Верховний Суд свідомо допустив грубу недбалість щодо зазначення невідповідної мети встановлення юридичного факту, – “для набуття права на спадкування після смерті іншого члена цієї сім`ї тощо”, що призвело до негативних наслідків у вигляді ухвалення завідомо неправдосудного рішення та порушення прав людини. Одного лише спільного проживання не є достатнім для визнання фактичного подружжя сім`єю без наявності інших ознак сім`ї. Ці висновки зроблені Верховним Судом України у постанові від 27 травня 2021 року № 456/980/18 (провадження № 61- 18412св19).

За будь-яких обставин визначальним є спільне проживання чоловіка та жінки – ст. 21 СК України! Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка – ст. 51 Конституції України! Згідно ч. 1 ст.58 Закону України “Про міжнародне приватне право”, шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу. Згідно ст.38 СК України, підставою недійсності шлюбу є порушення вимог, встановлених статтями 22, 24-26 цього Кодексу. Відповідно до ч.1 ст. 24 СК України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Таким чином, із заявлених підстав звернення до суду, жодна з них не відповідає ч.4 ст.3 СК України, ч. 1 ст.58 Закону України “Про міжнародне приватне право” та ст.51 Конституції України, адже онлайн-реєстрація одностатевого «шлюбу» в штаті Юта (США) суперечить національному законодавству України, моральним засадам суспільства і не має жодної юридичної сили в Україні.

З огляду за вище вказане, вважаємо, що вказані дії суддів можна кваліфікувати як усвідомлене, грубе порушення норм матеріального і процесуального права, що призведе до отримання неправомірної вигоди третіми особами (а саме – можливих незаконних виплат бюджетних коштів на відрядження та інші виплати сторонній особі – заявнику по справі). Зміст даної неправової постанови суду порочить звання судді та підриває авторитет правосуддя, зокрема в частині моральних норм і традицій як складової принципу верховенства права, завдає шкоди у вигляді втрати довіри до судової влади, породжує свавілля та сприяє конституційному безладдю, і як наслідок, порушенню основних прав людини та громадянина.

Слід зауважити, що по всіх доводах касаційної скарги, судді Верховного Суду в своїй постанові не зазначили всіх дійсних підстав і повноважень Руху “Всі разом!” на оскарження рішення суду першої інстанції, обмеживши це наступним твердженням:
“п.40. Отже, претензії Громадської організації, які стали підставою для оскарження рішення суду першої інстанції про проживання однією сім`єю двох осіб однієї статі, пов`язані з недопущенням легалізації (тобто визнання на законодавчому рівні) одностатевих шлюбів, що є одним з напрямків діяльності Громадської організації, в зв`язку з чим заявник вважав, що рішенням суду першої інстанції порушені його права…. п.44. Натомість встановлення судом юридичного факту проживання однією сім`єю осіб незалежно від їх статі, покликаного на виникнення юридичних наслідків, пов`язаних з виникненням, зміною чи припиненням прав, визначених чинним законодавством, не є законотворчою діяльністю, яка полягає в наданні законності сімейним союзам осіб однієї статі, що свідчить про помилковість та безпідставність доводів Громадської організації щодо порушення її прав рішенням суду першої інстанції про встановлення факту проживання однією сім`єю осіб однієї статі”.

Проте, підставою і статутними повноваженнями для звернення Громадської організації до Верховного Суду є не лише недопущення законодавчого визнання одностатевих союзів, а й захист інституту сім’ї, національних цінностей, суспільної моралі та духовності суспільства, що прямо пов’язано з формуванням протиправної судової практики, як одного зі способів легалізації всупереч Конституції і суспільної моралі “одностатевих союзів” та прирівнювання їх до сімейно-шлюбних відносин.

Відповідно до підпунктів 3.5.6 та 3.5.13 пункту 3.5 Статуту Рух «Всі разом!» для здійснення своїх статутних завдань та мети Рух має право представляти і захищати свої права і законні інтереси, а також права та законні інтереси своїх учасників в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, судах, установах, підприємствах, організаціях, товариствах незалежно від форм власності, перед посадовими особами та фізичними особами в межах чинного законодавства. Відповідно до п. 2.1 Статуту Рух «Всі разом!» метою діяльності Руху є: задоволення суспільних, моральних, духовних, економічних, соціальних, культурних інтересів його учасників та інших осіб, які звертаються до Руху з питань, що стосуються реалізації завдань Руху у таких напрямках, як безпечне суспільство, релігійна свобода, суспільне лідерство, державне управління, медіа і комунікація, захист шлюбу як союзу чоловіка і жінки, підтримка сім’ї, недопущення легалізації в Україні одностатевих «шлюбів» та партнерств, захист життя від зачаття до природної смерті, сприяння благодійності тощо.

Більше того, в рішенні ЄСПЛ Маймулахін і Марків проти України від 01.06.2023 р. (CASE OF MAYMULAKHIN AND MARKIV v. UKRAINE, Заява № 75135/14, доступно), де Рух “Всі разом!” в якості третьої особи приймав участь і подавав свої пояснення та докази, врахування яких, дало суду змогу зробити такі висновки: «72. З огляду на принципи своєї поточної практики (див., зокрема, пункт 65) Суд погоджується, що Україна має право надавати доступ до шлюбу лише різностатевим парам. 75. Суд погоджується, що захист сім’ї в традиційному розумінні є, у принципі, вагомою та законною підставою, яка може виправдати різне ставлення за ознакою сексуальної орієнтації…».

Отже, ЄСПЛ визнав право України на захист інституту сім’ї і шлюбу шляхом недопущення визнання одностатевих відносин шлюбом чи сім’єю. Таким чином, метою касаційного оскарження було не лише недопущення законодавчого визнання одностатевих відносин, а й захист інституту сім’ї в Україні, основ суспільної моралі, як засадничої основи національної ідентичності та цінностей, згідно ст.ст. 6, 9, 13 Закону України “Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності”, адже сім’я є суб’єктом відносин у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності та об’єктом національної безпеки.

Також слід наголосити на грубому порушенні конституційного принципу верховенства права. Так, рішенням Конституційного Суду України N 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України справа про призначення судом більш м’якого покарання, надано офіційне тлумачення принципу верховенства права. Зокрема вказується, що від держави вимагається «його втілення у правотворчу і правозахисну діяльність», а його суть спирається на розуміння права, яке інтегрує в себе, окрім законодавства, «…й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства».

Отже, вбачається, що постанова Верховного Суду є неправовою як з точки зору законодавства та принципу верховенства права, так і з точки зору легітимації українським суспільством. Обґрунтовані нами аргументи також знаходять своє підтвердження у висновку науково-правової експертизи від 25.12.2023 р., наданого Науково-дослідним інститутом приватного права і підприємництва імені Академіка Ф.Г. Бурчака Національної академії правових наук України на замовлення Руху «Всі разом!» (вказаний висновок міститься в матеріалах справи та доступний за посиланням).

Таким чином, очевидно, що в всупереч імперативних положень ст.ст.8, 9, ст.51 Конституції України, ст.ст.3, 9, 21 Сімейного Кодексу України та п.5 ч.1 ст.315 ЦПК України, в цивільній справі №754/12856/24 означеними суддями, окрім доступу до правосуддя та принципу гласності, також:
1) порушено норми матеріального і процесуального права, в т.ч. Конституції України, а також моральних засад суспільства, які є прямим регулятором сімейних відносин за Сімейним Кодексом України та складовою принципу верховенства права;
2) здійснено невідповідне чинному законодавству тлумачення щодо підстав встановлення юридичних фактів проживання двох осіб однієї статі, а саме “факту проживання таких осіб сім’єю”, протиправно визнаючи одностатеві відносини «фактичними шлюбними», що призвело до порушення юрисдикції при вирішенні даного спору, до поширення у суспільстві деформованих уявлень про сім’ю, честь і гідність, національну ідентичність, суспільну мораль;
3) протиправно змінено правовий порядок, що регулює шлюбно-сімейні відносини в Україні, а саме, здійснено свавільне, вибіркове і не повне (вирване з правового контексту) застосування положень норм права, що спотворює справжній зміст інституту сім’ї в Україні і порушує природні невід’ємні права людини.

Стратегія демографічного розвитку України до 2040 року, схвалена Розпорядженням Кабінету міністрів України від 30 вересня 2024 р. № 922-р., за якою надзвичайно важливе значення має захист незалежності України, відродження національної ідентичності. Україна – країна з багатою культурою, традиціями та мовою. Незалежність дозволяє нації не лише визначати власний шлях розвитку, а і зберігати та поширювати унікальні культурні здобутки та національні цінності, зберегти українську мову, історію та традиції, які є основою нашої національної ідентичності.

Стратегія демографічного розвитку України визначає однією з головних причин низького рівня народжуваності – ціннісні зміни, пов’язані з перенесенням фокуса з кількості народжених дітей на якість їх утримання та виховання, з прагненням до самореалізації поза сферою материнства/батьківства. Стратегія базується на таких основних принципах: людиноцентричність (найвищою цінністю визнається життя і добробут людини, забезпечення реалізації її прав і свобод); повага до вибору кожної людини у поєднанні із заохоченням поведінки, сприятливої для демографічного відтворення…».

Суд, особливої касаційної інстанції, повинен бути взірцем правосуддя в Україні. Натомість українське суспільство, стікаючи кров`ю у війні проти рф, отримало ганебний ніж у спину, зокрема, з боку державної судової гілки влади. Зважаючи на заперечення рф права на існування України як держави, оскільки, за твердженнями рф, Україна НЕ здатна реалізуватися як держава, судова гілка влади по факту спрацювала у даному випадку на рф. Окрім цього, це порушує моральні засади суспільства і викликає неповагу до органів державної влади України, що є недопустимим, адже підриває також патріотичну та оборонну свідомість, віру в державність.

Враховуючи зазначене, за наявною інформацією до Вищої ради правосуддя вже подано щонайменше дві скарги щодо вчинення дисциплінарних проступків зазначеними суддями під час розгляду справи №754/12856/24, і маємо надію, що якісним, об’єктивним і неупередженим розглядом даної дисциплінарної справи буде зупинено свавільну практику та наругу над правової системою, країною та українським народом, який захищає свою незалежність ціною життів тисяч своїх громадян.

Крім того, оскільки вказані дії містять в собі не лише ознаки дисциплінарного проступку, а й ознаки кримінальних правопорушень, до Державного бюро розслідувань та Служби безпеки України вже подано заяви щодо внесення відомостей до держаного реєстру досудових розслідувань інформації про зазначені кримінальні правопорушення, які виразилися у внесенні завідомо неправдивих відомостей, шляхом зловживання службовим становищем, до постанови Верховного Суду від 12.02.2025 р. та в подальшому до постанови Верховного Суду від 25.02.2026 р. в справі №754/12856/24. Вбачається, що це було зроблено, щоб добитися винесення неправосудного рішення Деснянським районним судом Києва від 10.06.2025 р. у справі щодо визнання одностатевих відносин “шлюбом” та встановити таким чином нібито факт сімейного проживання, в супереч імперативних положень ст.ст.8, 9, ст.51 Конституції України, ст.ст.3, 9, 21 СК України та п.5 ч.1 ст.315 ЦПК України. А це має ознаки державної зради та зловживання службовим становищем всупереч інтересів правосуддя та національної безпеки, ознаки діяльності злочинної організації з метою посягання на протиправну зміну конституційного ладу, фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, геноциду (знищення національних цінностей українського народу), диверсії з метою ослаблення держави і державного суверенітету (зокрема оборонної та патріотичної свідомості), незаконного отримання державних коштів на відрядження в МЗС.

Відтак до СБУ і ДБР були спрямовані Заяви щодо початку досудового розслідування за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ст.ст.15, 28, 109, 110-2, 111, 113, 191, 336, 364, 376, 376-1, 442 КК України.

Маємо надію, що вказані діяння суддів знайдуть сувору і належну правову оцінку, представниками Вищої ради правосуддя, правоохоронних органів та суду, чим буде зупинено діяльність незаконного злочинного угрупування, діяльність якого спрямована на захоплення державної влади, з метою знищення української державності, національних цінностей та конституційного ладу в соціально-гуманітарній сфері.

Разом з тим, з метою підтримки незалежного розслідування вказаних фактів і посягань на державну безпеку, в даний час вирішується питання про ініціювання створення Тимчасової слідчої комісії у Верховній Раді України (за позитивним прикладом Болгарії) щодо означеного, а також щодо незаконного втручання у внутрішні справи країни, підкупу та захоплення влади в Україні через іноземні та українські структури і фонди ліво-радикального спрямування.