Стамбульська конвенція: міфи і цифри

У червні цього року Чехія офіційно відмовилася від ратифікації Стамбульської конвенції та повністю припинила цей процес на державному рівні. На відміну від Туреччини, ця східноєвропейська країна офіційно не вийшла з міжнародної угоди, адже, на думку чеських чиновників, там і не встигли повноцінно впровадити документ у життя. І поки у нас досі переконують у ефективності конвенції, на Заході починають прозрівати і без ідеології подивитися на факти. Адже Конвенція Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок не лише не покращує ситуацію, а й, згідно з соціологічними дослідженнями, призводить до її погіршення.

Пропонуємо текст, підготовлений на основі рапорту Ordo Iuris “Dlaczego nie należy ratyfikować konwencji Rady Europy o zapobieganiu i zwalczaniu przemocy wobec kobiet i przemocy domowej” десятирічної давнини, який, втім, не втратив своєї актуальності. Можливо ці аргументи достокаються до тих, кому дійсно небайдужий захист жінок і Україна наслідує приклад інших держав і денонсує приєднання до Стамбульської конвенції від 20 червня 2022 року

Запровадження принципів конвенції лише погіршить ситуацію з жіночим насильством
Соціологічне дослідження польського Інституту правової культури «Ordo Iuris», проведене в країнах Європи, показує, що серед усіх країн ЄС найбільше жінки зазнають насильства у Данії (52%), Фінляндії (47%), Швеції (46%), Голландії (45%), Великій Британії (44%), Франції (44%), тобто у державах, де принципи Стамбульської Конвенції та так звана “гендерна рівність” вже давно діють на усіх рівнях. І навпаки, найменший показник насильства зареєстровано у Португалії – 24%; Мальті – 22%; Словенії – 22%; Кіпрі – 22%; Іспанії – 22%; Польщі – 19%.

11% опитаних польських жінок, 9% – литовських жінок відповіли, що протягом року перед анкетуванням стали жертвами згвалтування. Для порівняння, кількість сексуальних злочинів щодо жінок у Данії – 37%, у Швеції і Голландії – 32%, у Франції і Бельгії – 30%.

20% голландців визнали, що у дитинстві були зґвалтовані або їх сексуально домагалися чоловіки. У Бельгії ця цифра становить 14 %, у Швеції – 15%, у Великій Британії – 18 %, у Франції – 20%, у Фінляндії та Естонії – по 11 %, у Данії та Німеччині – по 13 %. На їхньому фоні лише 4% жінок Кіпру, 3% – Чехії, 2% – Хорватії, 6% – Литви, 3% – Португалії, 5% – Угорщини, 1% – Румунії в дитячому віці стали жертвами будь-якої форми сексуального домагання.

Критики досліджень стверджують, що в скандинавських країнах жінки не бояться говорити про факти насильства, на відміну від суспільства, де панують традиційні християнські моделі сім’ї та відносин. Статистика заяв до правоохоронних органів говорить зовсім інше. Так, у Данії чи Фінляндії правоохоронні органи дізнаються лише про 10–16% всіх випадків насильства, у Швеції – 14–17%, у Франції – 18%. Тоді як у Польщі – 28-29%

Іншим не менш важливим завданням Конвенції є побудова захищеного суспільства, де кожен може відчувати себе безпечно і комфортно. Але і цієї мети не було досягнуто:
20% француженок постійно мають страх перед ймовірним насильством. У Голландії, Великій Британії, Швеції та Люксембурзі – 15%. У Польщі подібну фобію мають лише 3% жінок, а 86% ніколи не мали з цим труднощів. Жительки Польщі також високо оцінюють етичний і моральний стан суспільства, тоді як у Західній Європі (Голландії, Швеції, Фінляндії) жінки значно більше довіряють знайомим, ніж чужинцям.

Документ ігнорує основні причини насилля
Згідно з польськими дослідженнями, близько 80% дружин алкоголіків страждали від насильства у сім’ї. Часто випадки насильства спричинені залежністю від алкоголю, наркотиків, фобій, азартних ігор, сексу чи інтернету. ЗМІ та мережа тиражують образ доступної жінки; поглиблюються сексуалізація та об’єктивація жінки. Також існує зв’язок між поширенням порнографії та секскультури і фактами насильства. Американське психологічне товариство зазначає, що рівень сексуальної експлуатації дівчат, порнографії і проституції може навіть збільшитися, якщо процес сексуалізації дівчат буде продовжуватися. Науковці стверджують незаперечний зв’язок між транслюванням жіночої сексуальності у медіа і насиллям над жінками».

Натомість у Стамбульській конвенції жодним чином про це не сказано, а лише зазначено побічні явища, такі як захист від сексуального домагання. Взагалі автори цього документу переконані, що над жінками знущаються лише через те, що вони жінки (п.3 Конвенції). Це повністю відповідає феміністичним, гендерним та загалом марксистським ідеям, де насилля відносно жінок є проявом багатовікової нерівності між чоловічою та жіночою статями. У праці «Походження сім’ї» Ф. Енгельс стверджує, що «перше класове протистояння з’явилося… між чоловіком і жінкою у шлюбі однієї пари, а перший класовий утиск – експлуатація жіночої статі чоловічою».

«Насильство стосовно жінок за гендерною ознакою» означає насильство, спрямоване проти жінки через те, що вона є жінкою, або яке зачіпає жінок непропорційно (Конвенція п.3).

У світлі дзеркальності постулатів Маркса-Енгельса та Стамбульської конвенції постає питання, чи ратифікація документу не суперечить духу закону України про “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні”.

На думку авторів конвенції, єдиним виходом є усунення стереотипів щодо статевих ролей.(«Сторони вживають необхідних заходів для заохочення змін у соціальних і культурних моделях поведінки жінок та чоловіків з метою викорінення упереджень, звичаїв, традицій та всіх інших практик, які ґрунтуються на ідеї неповноцінності жінок або на стереотипних ролях жінок та чоловіків») (Конвенція п. 12). Одним з таких «гендерних стеретипів», які варто викорінити було ототожнення чоловіків з воїнами, захисниками сімей, мужніми та сильними борцями. Цікаво, якби вдалося повністю запровадити ці гендерні стандарти, чи вдалося нам зберегти Українську Державу. Адже в Європейських країнах, де гендерне законодавство запроваджується роками відсоток чоловіків, готових захищати Батьківщину досить малий і коливається залежно від країни від 38–45%. Варто у майбутньому присвятити окреме дослідження питанню впливу гендерних концепцій на бажання чоловіків захищати свій дім та обороноздатність держави загалом.

До таких відносять не лише якості (чоловіки – сильні, жінки – тендітні), а й, на думку багатьох феміністок, саме материнство, бо це “обмежує свободу жінок і їхній кар’єрний ріст”.

Причиною зростання насильства дослідники вважають руйнацію зовнішніх моральних та етичних звичаєвих бар’єрів християнської культури, які традиційно захищали фізично слабших жінок та дітей від будь-яких форм насильства. Як показує статистика, поширення сексуальної вседозволеності, культу насильства у порнографії та руйнування моральних принципів переважили заборону на застосування сили щодо жінок, яку пропагує Стамбульська конвенція.

Одним із джерел сімейного насильства 22,9 % жінок називають ЗМІ.
Основною причиною дискримінації за ознакою статі насильства назвали лише 11,4 % опитаних, 22,9% – у середній ступені, 37,1% – у меншій мірі, а 28,6% вважають, що це взагалі не має відношення до проблеми.

Натомість 77,1% опитаних респондентів в Україні назвали алкоголізм одного з членів сім’ї найбільшою проблемою. Жодна з анкетованих жінок не заперечила взаємозв’язку алкогольної залежності з насиллям, однак Стамбульська конвенція взагалі не згадує про алкоголізм та наркоманію як чинник насильства. Питання, чому ігнорується таке важливе джерело насильства, якщо прихильникам документу так залежить на долі жінок?

Мета Конвенції – запровадження гендерної ідеології, а не запобігання насиллю
Замість біологічної статі – sex Конвенція використовує термін гендер – gender («соціально закріплені ролі, поведінка, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для жінок та чоловіків ( ст.3 Конвенції).

У Коментарях щодо Положень Конвенції вказується, що поняття “стать” і “гендер” в цьому документі є тотожними, однак “гендер” обтяжений численними маніпуляціями з боку ЛГБТ-спільноти, адже кількість гендерних ідентичностей коливається від 72 (жінка, чоловік, гомосексуаліст, лесбіянка та бісексуал) до 81. Але точної відповіді на запитання «скільки є гендерів” немає, бо гендер – соціальний конструкт, що постійно еволюціонує.

«Виконання положень цієї Конвенції Сторонами, зокрема вживання заходів для захисту прав жертв, забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, як-от статі, гендеру, раси, кольору шкіри…» (Конвенція, ст. 4).

Якщо “гендер” і “стать” є тотожними, навіщо укладачі допустилися тавтології, виписуючи поняття через кому? Чи це спосіб знецінити фактичну біологічну стать шляхом збільшення ефемерних соціальних гендерних ідентичностей?

Держава зобов’язується вживати «необхідних заходів для заохочення змін у соціальних і культурних моделях поведінки жінок та чоловіків з метою викорінення упереджень, звичаїв, традицій та інших практик, які ґрунтуються на ідеї неповноцінності жінок або на стереотипних ролях жінок та чоловіків» (ст. 12), шляхом «включення адаптованого до рівня розвитку учнів навчального матеріалу з таких питань, як рівність між жінками та чоловіками, нестереотипні гендерні ролі, взаємна повага, вирішення конфліктів у міжособистісних стосунках без застосування насильства, насильство стосовно жінок за гендерною ознакою та право на особисту цілісність, у формуванні навчальних планів на всіх рівнях навчання» (ст. 14).

Згадані вище положення йдуть у тому ж руслі, що ідеологія ЛГБТ та гомосексуалізації дітей і молоді, шляхом розмивання статевої ідентичності під виглядом боротьби зі стереотипними ролями між чоловіками та жінками.

Тому законодавче закріплення поняття “гендер” є вкрай небезпечним, бо натяки на те, що гендер – це далеко не те саме, що біологічна стать, містяться в самій конвенції. Адже країни, підписуючи договори, зобов’язані слідувати поняттям і термінам, як їх трактує існуюче міжнародне право. І якщо завтра світ офіційно визнає, що гендер відповідає не лише чоловічій і жіночій статі, то Україна повинна буде розуміти гендер у своєму законодавстві у тому самому ключі. Якщо країна ратифікувала документ, то терміни цієї конвенції всередині країни тлумачаться так, як це закладено в самому міжнародному документі.

Документ не згадує про чоловіків-жертв, так само — і про жінок, які постраждали від насильства з боку представників своєї статі. Фактично автори конвенції відводять чоловікам роль насильників, жінкам – жертв. Чи це не є “гендерними стереотипами”, проти яких борються творці конвенції? Додамо, що захист однієї групи населення (у тому числі за статевою ознакою) суперечить діючій Конституції України щодо прав та рівності всіх громадян перед законом (Конституція України, статті 21, 24).

Щоправда, дія Стамбульської конвенції поширюється на чоловіків, але лише на тих, які вважають себе жінками і ведуть відповідний стиль життя.

Конвенція також обмежує конституційне право на свободу віросповідання. Адже передбачає «спеціальні заходи, які є необхідними для запобігання насильству за гендерною ознакою та захисту жінок від насильства за гендерною ознакою, які не розглядаються як дискримінація» (ст. 4). Під цю статтю можна підвести критику гомосексуальної поведінки чоловіків, транссексуалів, «мову ненависті».

Зокрема, держава, що ратифікує документ зобов’язується, що «…зобов’язання поширюється на недопущення будь-яких офіційних заяв, звернень або декларацій, які потурають насильству на засадах культури, звичаїв, релігії, традицій чи так званої «честі» (ст.. 12). Хоча у Коментарях до Положень Конвенції (ст.. 89) вказується, що «заборона будь-яких актів насильства, передбачених Конвенцією, жодним чином не повинна породжувати обмеження культурних чи релігійних прав і свобод правопорушника», але зі змісту стає зрозуміло, що це стосується приватних поглядів, а не офіційних висловлювань Церков та священиків.

Висновок
Встановлення «бажаної гендерної рівності» не лише не захищає жінок, а й наражає їх на більшу небезпеку. Насилля над жінками є ганебним і вимагає солідної законодавчої бази, яка б гарантувала жінкам безпеку, але для цієї благородної мети «Конвенція Ради Європи про запобігання і протидію насиллю щодо жінок і домашнього насильства і боротьбу з цим явищем» просто не підходить. Адже документ не лише не враховує очевидних джерел та причин насильства, але і сприяє впровадженню на державному рівні псевдонаукової ідеології, явно забороненої діючою Конституцією України (ст.15 ).