Порожнеча секулярного консерватизму

Сучасний консерватизм надзвичайно песимістичний. Більшість мислителів приділяють основну увагу проблемам і підставам їх виникнення. Консерватизм ніби постійно виправдовується і відбивається, але чомусь навіть не намагається формувати власну позитивну повістку. Провідні інтелектуали у різних, притаманних їм стилях, збігаються у тому, що всі майбутні сценарії негативні.

Роджер Скрутон, Дуглас Мюррей або Бен Шапіро – всі вони не бачать світла у майбутньому, а радше, як самі заявляють, вдивляються у порожнечу. Прикметно, що кожен з них визнає роль релігії, але водночас намагається блокувати її на практиці. Скрутону, як і Докінсу подобається християнство, але обидва готові лишити для християн тільки культурну нішу. Останній нещодавно навіть назвав себе «культурним християнином» і це той хлопець, що пів життя посвятив боротьбі з християнством. Це ж, як його треба було задовбати прогресизмом та іншими сучасними «благами», щоб той хотів збереження деяких християнських властивостей у суспільстві? Шапіро хоч і віруючий юдей, але принципово уникає християнства, як самостійного чинника, називаючи виключно «юдео-християнством».

Під кінець книги «Як бути консерватором» Скрутон займається улюбленою справою і розмірковує над проблемами. Одна з проблем є технологізація людини через домінування віртуального над звичайним життям:

«Уникнення ризиків у людських стосунках означає уникнення відповідальності, відмову бути судимим в очах іншого, зустрічатися віч-на-віч з іншою людиною, певною мірою віддавати себе цій людині чи піддавати себе ризику відмови. Відповідальність – це не те, чого нам треба уникати, це те, чого нам треба вчитися. Без неї ми ніколи не зможемо набути здатності кохати або чесноти справедливості. Інші люди залишаться для нас просто складними механізмами, з якими треба комунікувати на рівні спілкування з тваринами заради нашої власної вигоди й без можливості взаємного судження» (стор. 185-186).

Цікавий прогрес людства, коли філософ розмірковує у 21 столітті над необхідністю наново вчитись «відповідальності». Багато негативних думок, але Скрутон нехай і не формує позитивну повістку, але хоча б шукає механізми збереження позитивного досвіду. І знову і знову мова йде про культуру. Скрутон справді шукає і вдивляється у будь-яке мерехтіння навколо:

«Святкування – це колективне ствердження громади, радість щодо себе та інших, потік вдячності богам. Пережитки цього збереглися в матчах з американського футболу, в поп-фестивалях, родео та, звісно традиційному Різдві й Рамазан-байрамі, приправлених матеріалістичними надмірностями» (стор. 188).

І виходить не так важливо, що від змісту нічого не лишається, а іноді і від самої форми. Залишається лише соціальна функція з «пережитками» та споживацтвом. Насправді бачити крихти істини у купі сміття це дуже добре, але робити норму з такого стану речей – ні.

«Культура прекрасного має для нас величезну цінність, вона передає бачення домівки й приналежності, які надихають нас у моменти самотності та є джерелом світла в часи найважливіших нещасть. Але в наш час ця царина цінностей стала так само суперечлива, як і царина релігії та родинного життя» (стор. 188-189).

Скрутон слушно вважає, що культура багато в чому зіпсована, а тому суспільство потребує саме здорової культури прекрасного. Правда з фокусу чомусь випадає, що саме робило ту культуру здоровою та прекрасною, але то вже нюанси і абсолютна норма для секулярних лібералізму, консерватизму та навіть націоналізму.

«Культура – це спосіб передавати з покоління в покоління звичку робити судження. Ця звичка є важливою для морального розвитку та є основою обрядів посвячення, завдяки яким молодь виходить з юного віку і бере на себе тягар здорового життя» (стор. 189).

Але, яку культуру сьогодні мають глобалізовані суспільства західного світу? Скрутон зазначає, що «Такі якості, як руйнівність і аморальність, що раніше означали естетичний провал, стали ознаками успіху » (стор. 196). Те, що раніше було однозначно не прийнятним є, сьогодні не тільки стало нормою, але по суті знищило ідеали в мистецтві, як такі: «…спонукала Артура Данто в серії лекцій на честь Пауля Каруса стверджу, що прекрасне є водночас оманливим, як мета, й у певному розумінні антипатичним до місії сучасного мистецтва» (стор. 196-197).

Якщо раніше мистецтво, як частина культури могла передавати досвід і зберігати ідеали поколінь, то тепер мета мистецтва – епатаж. Емоційне збудження понад усе і не важливо це захват або огида. Скрутон пише:

«Ці явища засвідчують звичку до осквернення, за якою життя не так прославляється мистецтвом, як стає його мішенню. Тепер митці можуть завоювати репутацію, сконструювавши оригінальну рамку, в яку можна помістити людське обличчя і кидати в нього сміття» (стор. 197).

Це просто реалії сучасного мистецтва, нова норма, яка слава Богу!, ніколи не стане традицією, бо у прогресизму відсутні традиції в силу постійної зміни наративів. Скрутон продовжує:

«У культурі осквернення є певний урок: намагаючись показати нам, що наші людські ідеали нічого не варті, вона доводить, що сама нічого не варта. А коли щось виявляється нічого не вартим, час викидати це на смітник» (стор. 200).

Сучасна культура взагалі дуже схоже на смітник, але не тільки культура. Люди справді засмічують все навколо. І якщо спочатку вони почали це з землі, повітря та океанів, то зараз активно засмічують самі основи цивілізації, від якої вже тривалий час відчувається блювотно-солодкуватий запах гниття.

Консервативні філософи та політологи досі регулярно апелюють до християнства, але геть заперечують його теоретичну та практичну суть. Так і в цій книзі Скрутона вистачає подібних прикладів:

«Якщо ми подивимось на справжніх апостолів прекрасного нашого часу…» (стор. 200).

Ну куди ж без «апостолів»? Звісно ж ніяк, як неможливо існувати без боротьби. Проте ані апостоли, ані боротьба вже не та.

«У мистецтві прекрасне треба завоювати…» (стор. 200), – необхідність боротьби очевидна, як очевидна і чергова апеляція до Святого Письма: «Царство Небесне здобувається силою» (Йн 11, 12) або «Ви ще не протиставились до крови в боротьбі проти гріха» (Євр 12, 4).

Скрутон вважає, що «шум оскверення…заглушає все ще тихий голос людяності» (стор. 200), – і це максимально цікаво. Якщо ренесанс, просвітництво, модерн і всі подальші епохі були таким «прекрасним та прогресивним благом» то чому ж «голос людяності» все ще тихий? Чи то прогрес не такий прогресивний чи то з людяністю щось не те? Питання риторичне.

Пан Скрутон вважає, що однією з відповідей на ті питання, які він ставить є:

«шукати красу в інших, більш повсякденних формах: красу заселених вулиць і веселих облич, природних форм і геніальних пейзажів» (стор. 200-201).

Повернення до класичної краси і культури справді непогана і правильна річ, але як це зробити без повернення до інших класичних та традиційних цінностей: моралі, науки, релігії? Скрутон взагалі не впевнений, що це можливо і він у цьому правий, бо якщо і далі вважати, що шлях «звеличення та виправдання життя» для людства «розчистили ранні модерністи» – по справжньому повернутись не вийде.

Визнавати зростання, силу і вплив ісламу, вбачаючи реальність загроз розвитку паралельних релігійних суспільств і водночас відмовляти власній традиційній релігії у будь-якій спроможності – парадокс. Хоча подібні висновки не дивні, якщо придивитись до поглядів сучасних консерваторів на релігію:

«Усі релігії однакові, й саме тому вони такі суворі до єретиків» (стор. 214) та «Хоча релігія – це соціальний факт, зазнає чисто інтелектуального спростування» (стор. 214).

Горе від такого розуму не забариться.

Але Скрутон не зупиняється і рухається ще далі:

«Західна відповідь на втрату полягає не в тому, щоб не відвернутись від світу, а в тому, щоб сприймати кожну втрату як утрату. Християнська релігія дозволяє нам це робити не тому, що обіцяє відшкодувати наші втрати якоюсь вигідною компенсацією, а тому, що вбачає в них пожертву. У такий спосіб утрачене присвячується чомусь вищому за себе» (стор. 224).

Принести в жертву християнство, звісно разом із християнами, бо інакше це не працює, присвятивши цю жертву «чомусь вищому за себе»… . А точно «вищому за себе»? і головне «чому» саме? Добре, якщо мова про діалог святого апостола Павла з греками:

«Тоді Павло підвівся серед Ареопагу і промовив: «Мужі-атеняни, зо всього бачу, що ви вельми побожні. Переходячи через ваше місто і приглядаючися до ваших святощів, я знайшов жертовник, на якому було написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю» (Дії 17, 22-23).

Бо в такому разі християни допоможуть, вони знають Бога і мають всі перспективи відродити захід, однак їм в цьому, як мінімум потрібно допомагати, а як максимум долучатись – навертаючись до Бога.

На мою думку закінчення книги є катастрофічним. Це констатація безсилля. Так, це критика секулярного консерватизму, або радше «лібералізму обов’язку», чиї перспективи надзвичайно туманні у довгостроковій перспективі:

«Ми знаходимо правду, віднаходячи порожнечу.
…
Ми маємо жити в дусі наших Поминальних неділь, розглядаючи свої втрати як пожертви, завдяки яким наш вирок відкладено, і ми все ще можемо насолоджуватись цим. І ми маємо опиратися тим, хто хоче повністю відвернутися від втрат, прибрати тіні, закутки й любі старі шляхи та замінити місто величезним скляним екраном над прірвою, у який ми вдивлятимемось довіку» (стор. 225).

Якщо одні хочуть прикрасити та відволікти західні суспільства від процесу вмирання, то Скрутон радіє можливості приносити жертви, відкладаючи вирок і ще й насолоджуватись цим. З огляду на останні рядки, те «щось», чому Скрутон вбачає за можливість складати жертви задля відтягнення вироку, вже не виглядає Богом, але радше чимось зовсім іншим, бо наш Бог править у Царстві Небесному, а не у прірві порожнечі.