Нація і її міфи: що робити зі спадщиною XIX–XX століть у столітті XXI?

Явище модерної нації переживає кризу. Це проявляється і в практичній, і в інтелектуально-теоретичній площинах.

У практичній площині національні кордони видаються тим, що заважає економічному розвитку чи, власне, максимізації вигоди транснаціональних корпорацій. Різноманітні наддержавні структури не перестають наполягати на все більших і більших повноваженнях коштом національних суверенітетів. Для цього найчастіше використовується риторика глобальних викликів – від екології до COVID-19 – які вимагають так само глобального реагування.

В інтелектуально-теоретичній площині модерна нація щонайменше пережила ретельний науковий аналіз, який деконструював, позбавив святості її міфи і показав, що вона – явище з досить недавньою історією. Та цим справа не обмежується. Чимало націологічних студій, виходячи з-під пера авторів-марксистів або лібералів, самі по собі є заідеологізованими, і до цієї заідеологізованості в академічному вимірі додаються відверто ідеологічні речі агресивного антинаціонального характеру. Ряд держав починають впроваджувати такі речі у власну гуманітарну політику. У ще більш відвертий спосіб вони проявляються в атмосфері західних вишів. Їхнім нав’язуванням займаються численні добре фінансовані неурядові організації.
Що за таких умов робити тим, хто бачить у нації певну цінність, виходячи з консервативних засад? Передусім – зважати на факти.

Одним із таких фактів є те, що нація справді є продуктом модернізації і її існування налічує лише пару століть. Очевидно, що термін «нація» та його окремі нелатинські відповідники мають тривалу історію. Зрештою, сама етимологія цього слова навіює думку про «природність» нації: слова «нація» та «народ» спільнокореневі зі словами «натура» та «природа» і несуть на собі семантику натальності. Також очевидним є те, що впродовж тисячоліть історії етнічний чинник нерідко відігравав дуже важливу роль, будучи при цьому чітко артикульованим.

Одначе в премодерні часи те, що можна назвати етномовними спільнотами, не мало таких тотальності, конкретності і суб’єктності, якими володіють модерні нації. Ідея нації неминуче спирається на концепцію «народу як джерела влади». Натомість у премодерні часи влада розглядалася як така, що має божественне походження, а виразно ієрархічна структура суспільства передбачала значну аполітичність основної маси населення. З огляду на це не існувало переконання, що кожна етномовна спільнота повинна мати «свою» державу. У межах єдиного королівства могли мешкати носії різних мов та діалектів (чудові приклади – Іспанія та Франція, де крім кастильських та французьких мовців мешкали носії інших романських мов та діалектів, а також нероманських баскської та бретонської). З іншого боку, носії однієї мови (з усією строкатістю її діалектів та говірок) не переймалися тим, що мешкають в окремих державах. Ба більше, самий поділ між мовами є умовним. Чи складають досить відмінні діалекти єдину мову? З іншого боку – де закінчується одна мова і починається інша? Чи не є мова А всього лише діалектом мови B? В умовах націєтворчих процесів XIX–XX ст. таких питань виникало чимало, і вони чудово показують складність донаціональних реалій.

Те, що кордони держав не співпадали чітким чином із мовними межами, а також політичними традиціями, призводило до того, що етнічні/протонаціональні ідентичності часто були множинними й ступеневими. Наприклад шляхтич, що мешкав на Київщині на межі XVI і XVII ст., міг бути одночасно і русином, і литвином, і поляком. Між цими ідентичностями не існувало засадничого конфлікту.

Нарешті, частина населення, передусім селяни, могла взагалі не задумуватися про свою етномовну приналежність. Етнічна ідентифікація краще простежувалася там, де мешкали носії різних мов. В інших випадках селянин міг називати себе у «неетнічний спосіб»: «тутешнім», «християнином», «хлопом» тощо.

Становлення нації можна розглядати під багатьма кутами зору: ідейно-філософським, економічним, технологічним, соціально-комунікативним. Тут я зосереджуся на ідейно-філософському, який, на мою думку, становить певну серцевину історичного процесу (зрозуміло, що реалії, які можна дослідити під згаданими кутами зору, тісно переплетені, і виділення окремих ракурсів неминуче нестиме на собі печать умовності).

І націоналізм у широкому сенсі, і марксизм, і те, що можна узагальнити терміном «лібералізм» є продуктами складного розгортання декількох ідей, концептів, мотивів Просвітництва та більш фундаментальної парадигми Модерну. Я схильний виокремлювати три таких елементи, називаючи їх ідеями-мотивами: визволення/емансипація, рівність, людина як абстрактний індивід. Утілення цих ідей-мотивів у сумі дає явище так званого прогресу, який можна вважати ще одним базовим елементом ідеологічної динаміки останніх трьох століть.

На основі згаданих ідей-мотивів модерна нація народжується у революційній Франції кінця XVIII ст. Спершу ідеал нації було використано для того, аби зламати соціальну структуру цієї країни. Францію на момент революції населяли не абстрактні рівні індивіди, а конкретні люди: представники різних станів, члени численних корпорацій, мешканці багатьох регіонів, носії відмінних мов та діалектів. Усьому цьому за рецептами Руссо було протиставлено гасло національної єдності й концепцію уніфікованого французького громадянина.

Представники одного з найбільш радикальних революційних таборів – якобінці – певний час хотіли за подібними принципами збудувати загальноєвропейську республіку, яку замешкували б, відповідно, не представники конкретних етносів, а уніфіковані європейські громадяни. Одначе почалася війна між революційною Францією та монархічними державами, і революціонери були змушені вдаватися до патріотичної мобілізації мас під національними гаслами. Відтак ідеал нації став їм у нагоді вже вдруге.

Таким чином, ми бачимо, що націоналізм народився як досить ситуативне явище, побічний продукт реалізації програми на основі згаданих ідей-мотивів.

У цілому зародження значної частини європейських націоналізмів можна звести до такої схеми: модерна нація, як було сказано вище, виникає у революційній Франції кінця XVIII ст., Франція експортує свої ідеї в інші країни військовим шляхом, і в цих країнах виникають паростки націоналізму. При цьому зв’язок між наполеонівськими війнами та зародженням місцевих націоналізмів мав складний характер: форми реакції на французьке вторгнення (і військове, й ідейне) можна розмістити в широкий спектр поміж двома полюсами: послідовною колаборацією та різким спротивом. Відійшовши від притаманної схемам стрункості, варто також зауважити, що подібну націєтворчу амбівалентність можна було спостерігати у сприйнятті французького Просвітництва в інших країнах ще до того, як його ідеї радикалізувались і матеріалізувалися у формі революційного терору і наполеонівських полчищ.

Відтак, якщо у Франції поява модерної нації була досить послідовним вираженням емансипаторської програми, то в інших країнах націоналізм зароджувався як зі сприйняття просвітницьких ідей, так і з їхнього заперечення, і містив у собі як прогресистські, так і консервативні елементи. Такі колізії виразно помітні в німецькому націоналізмі доби Романтизму, який сам по собі поєднував прийняття й заперечення Просвітництва.

У підсумку виник такий стан речей: націоналізм був дітищем антитрадиційного Просвітництва, одначе увібрав у себе окремі органічні, традиційні реалії (які можна узагальнити поняттям етнічності), здобув поодинокі консервативні риси і, крім того, став замінником того, що руйнувалося в процесі секуляризації і зникнення чи занепаду монархії та станових суспільств – дарував людям можливість служити чомусь вищому (кажучи образно, майоріння національних прапорів замінило маєстат трону).

Упродовж ХІХ – початку ХХ ст. націоналізм здебільшого був складовою широкого ліберально-емансипаторського руху включно з марксизмом як його відгалуженням. В межах цього руху спостерігалася певна невизначеність: прогрес (= емансипація, модернізація, демократизація) в ім’я нації чи нація в ім’я прогресу? З цієї дилеми народився конфлікт. З одного боку, у межах розгортання програми на основі згаданих ідей-мотивів націоналізм виконав свою роль і перестав бути актуальним. Ба більше, він став тим, чому варто було оголосити війну задля осягнення нових обріїв емансипації, на що найбільш виразно претендував марксизм із його світсько-есхатологічним ідеалом комуністичного суспільства, побудова якого мала означати відмирання національного поділу. З іншого боку, націоналізм став самодостатнім і не захотів рахуватися з вироком, винесеним йому логікою історичного процесу.

Це протистояння триває й донині. Причому обрії емансипації радикалізувалися настільки, що сьогодні людину намагаються визволити від її власного тіла, від статі, а відтак і самої людської родової сутності. Очевидно, що модерна нація на тлі такого радикалізму є навіть не вчорашнім, а позавчорашнім днем. Одначе її ідея продовжує ситуативно використовуватися силами, які відстоюють сучасний порядок денний антитрадиційних трансформацій.

Маємо приклади виразно лівих націоналізмів на кшталт сепаратистських рухів у Каталонії, Шотландії, Уельсі. Характерно, що ті ж каталонські сепаратисти є виразно промігрантськими. Їхнє протистояння з Мадридом включає в себе вимоги ще більше лібералізувати міграційну політику. Тобто вони готові приректи каталонців на знищення в мультирасовому й мультикультурному «болоті» задля реалізації націоналістичного принципу «кожній нації – окрема держава».

У нашій країні ми бачимо, як легко гібридизуються націоналістичний та лібералістичний дискурси. Загальну матрицю такого ідейного міксу уже тривалий час на практиці просувають соросівські структури.

І чи не найважливіше: націоналістичні сили (у вужчому чи ширшому сенсі) лишаються занадто прив’язаними до спадщини ХІХ–ХХ ст., що робить їх дуже неповороткими за умов, коли реалії сьогодення вимагають максимальної маневреності. Особливо це проявляється в плеканні зайвих міждержавних конфліктів у той час, коли протистояння глобалізму й захист власних суверенітетів та самої етнічності потребують міждержавної консолідації. Яскравий тому приклад – українсько-польські та українсько-угорські чвари декількох останніх років.

Є очевидним, що історію не можна «відмотати»: ми не можемо повернутися до тієї доби, яка передувала добі модерних націй. У нації та націоналізмі варто цінувати ті елементи, які лишилися їм у спадок від донаціональних реалій, а також саму здатність протистояти більш радикальним виявам реалізації емансипаторської програми. Однак, хоч це комусь може здатися парадоксальним, для того, аби нація і націоналізм сьогодні успішно відігравали свою консервативну функцію, у тому числі захищали етнічність і державний суверенітет, вони мають стати «менш національними», зазнавши ревізії з послідовних консервативних позицій.

Ця стаття входить до складу альманаху “Консервативна політика”– першої збірки наукових та публіцистичних  статей аналітичного центру “Кабінет експертів”. Сім визнаних експертів з різних галузей підготовали матеріал, сконцентрований на темі, пов’язаній із суспільно-політичним життям – консерватизмі. А також на похідних від нього – консервативних цінностях, традиції, порядку тощо. Альманах доступний для замовлення.