Крах мультикультуралізму: європейський досвід у цифрах

Поки лобісти мультикультуралізму тестують реакцію українців на плани масового завезення трудових мігрантів з країн Азії та Африки, Європа відчайдушно намагається боротися з наслідками ліволіберальної міграційної політики. Втім, можливо, європейці схаменулися занадто пізно. І демографічні та соціокультурні зміни на континенті уже незворотні.

У червні Європарламент ухвалив новий «Регламент про повернення» — найжорсткіший поворот у міграційній політиці за останні десятиліття. Документ дозволяє створювати «хаби повернення» – центри депортації за межами ЄС на основі угод з третіми країнами. Скасовується автоматичне зупинення депортації під час її оскарження у судді. Дозволяються обшуки помешкань, де живуть мігранти, а також вилучення їхніх особистих речей. Особи, щодо яких ухвалено рішення про депортацію, будуть зобов’язані співпрацювати з владою. В іншому випадку вони можуть бути затримані на термін до 24 місяців. Ті, хто порушив вимогу покинути територію Євросоюзу, можуть отримати довічну заборону на в’їзд.

Ще раніше, в лютому 2026 року, ЄС затвердив правило про депортацію в «безпечні» треті країни, навіть якщо мігрант не має до них жодного відношення і прибув з іншої держави. Паралельно з цим національні уряди західноєвропейських країн намагаються з меншим чи більшим успіхом стримувати потік мігрантів з інших континентів. Головна мета цих новацій – збільшення кількості депортацій, посилення контролю кордонів та скорочення або повне скасування соціальних виплат. Такі заходи ефективні лише частково. Та й вони стикаються з жорсткою протидією лобістів мультикультуралізму і розмивання національної ідентичності.

У травні 2026 року в Європі стартувала перша в історії громадянська ініціатива – Save Europe Act. Організатори зібрали близько 600 тисяч підписів з вимогами повного мораторію на неєвропейську міграцію, скасування віз для негромадян та проведення масової рееміграції, у тому числі інтегрованих мігрантів. Однак Єврокомісія 22 липня відхилила ініціативу як таку, що «порушує цінності ЄС» та є дискримінаційною.

Політика заохочення масової міграції, яку проводили уряди багатьох європейських країн наприкінці XX – на початку XXI століття, мала стати підтвердженням ідеології мультикультуралізму та концепції відмирання національної держави. Очікувалося, що велике переселення народів сприятиме прискореному розвитку економіки, вирішить питання старіння населення, забезпечить нові податкові надходження та ощасливить європейців культурним збагаченням і різноманіттям. Насправді все сталося не так, як обіцяли європейцям прихильники мультикультурного раю на Землі. Втім, це характерно для усіх лівих ідеологій, які красиві лише у теорії.

Що ми маємо у підсумку? Ніякого економічного буму у Європі не відбулося. Наплив мільйонів мігрантів з інших континентів та культур абсолютно не прискорив розвиток економік країн Західної Європи. Навпаки регіон демонструє найповільніші темпи росту ВВП у світі. За даними Світового банку, у період 2008-2023 років ВВП ЄС зріс на 13,5% (з 16,37 трильйона доларів до 18,59 трильйона доларів), тоді як ВВП США – на 87% (з 14,77 трильйона доларів до 27,72 трильйона доларів). У 2008 році ВВП країн Євросоюзу у понад 3,5 рази перевищив економіку Китаю, а у 2025 році Пекін майже наздогнав об’єднану Європу за економічною могутністю.

Лобісти мультикультуралізму полюбляють стверджувати: без притоку мільйонів мігрантів економіку та сферу пенсійного забезпечення очікує крах. Але як мінімум дивно і недалекоглядно з точки зору національних інтересів виглядає ставка на залучення вихідців з далеких країн на місцевий ринок праці, у той час як середній рівень безробіття серед молоді ЄС становить понад 15%. А у деяких країнах Європи взагалі перевищує 20%. Можливо, доцільніше було б сприяти програмам працевлаштування молоді, а не масово залучати робочу силу з Азії та Африки?

Колись безпечні та чисті міста Європи значною мірою втратили свій історичний шарм. Відбулася радше не інтеграція вихідців з Азії та Африки у європейські спільноти, а створення паралельних суспільств на просторах Старого світу. З чужими культурними нормами, моделями поведінки, традиціями, релігією і ментальністю. У таких містах як Лондон, Бірмінгем, Лестер, Роттердам, Амстердам, Мальме, Брюссель через міграцію та демографічні зміни корінне населення вже стало меншістю. Особливо помітна кількісна перевага вихідців з інших країн серед молодшого покоління, яке навчається у школах. У деяких закладах освіти частка етнічних меншин перевищує 50%. Не треба бути видатним науковцем, щоб спрогнозувати наслідки такого стану справ для майбутнього європейської цивілізації.

Дослідження Амстердамського університету, Німецького інституту економічних досліджень, звіти міністерства фінансів Данії, аналітика консалтингової фірми Oxford Economics доводять: внесок мігрантів у економіку дуже залежить від того, звідки вони прибули. Мігранти неєвропейського походження, як правило, створюють додаткове навантаження на соціальну сферу та бюджет, а не стимулюють економічний розквіт Європи. А ось статистика щодо злочинності, яку регулярно публікує Данія, свідчить про непропорційно високий внесок мігрантів з окремих країн Африки та Азії у загальну криміногенну ситуацію.

Політичні еліти, які ухвалювали рішення відкрити шлюзи для масової міграції до Європи, не надто цікавилися, що про це думають корінні мешканці континенту. Зараз, коли негативні наслідки мультикультурної експансії стали очевидними, багато європейських політиків досі не визнають, що припустилися помилки. А частина намагається заблокувати будь-які ініціативи щодо наведення елементарного порядку у царині міграційної політики.

Сумний і повчальний приклад Європи мав би стати пересторогою для українських політичних еліт. Однак наразі незрозуміло, чи встоять вони перед спокусою піти мультикультурним шляхом, який по суті є вишуканим способом самогубства і демонтажу основ національної держави.