Концепція шлюбу та сім’ї в міжнародному праві

Протягом останніх 50 років різноманітні стейкхолдери намагаються переформатувати концепцію шлюбу, закріпити «різні форми сімʼї», впровадити «нове» їх розуміння на рівні суспільної свідомості та у правовому полі. Окрім того, що інститути шлюбу та сім’ї постають перед численними «класичними» загрозами, такими як збільшення абортів, розлучень, домашнє насильство, подружня зрада, покинуті діти, спостерігається явище докорінної зміни їх значення завдяки пропагуванню одностатевих відносин та підтримки трансгендерності. Адепти нової гендерної ідеології просувають свої аргументи в ЗМІ, закладах освіти, кіноіндустрії, політиці, а також виходять на рівень національного і міжнародного права. У звʼязку з цим важливо дослідити, яке місце посідає шлюб і сімʼя в міжнародному праві, яке значення закладали творці основних договорів з прав людини в їх розуміння та чи справді Україна має міжнародно-правові зобовʼязання легалізувати одностатеві цивільні партнерства.

Перш за все, відзначимо, що сім’я, заснована на шлюбі чоловіка і жінки, захищається «твердим» міжнародним правом, тобто договорами, які породжують для держав юридичні зобовʼязання (на відміну від актів «м’якого» права – юридично не обовʼязкових резолюцій, декларацій, рекомендацій). Ключові універсальні документи з прав людини стверджують, що сім’я є природним і основним осередком суспільства, що має право на захист з боку суспільства та держави. Вперше цей стандарт визначила стаття 16(3) Загальної декларації прав людини 1948 р., яка хоч і не є актом «твердого» міжнародного права, проте має силу міжнародного звичаю. Цікавим фактом є те, що первинна редакція статті 16(3) Загальної декларації прав людини мала такий вигляд: «Сім’я, заснована на шлюбі, є природним і основним осередком суспільства. Вона наділена Творцем невід’ємними правами, первинними по відношенню до всього позитивного права, і як така повинна захищатись з боку держави та суспільства». Пізніше положення про обов’язок захищати сім’ю як природний і основний осередок суспільства закріпили стаття 10(1) Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., стаття 23(1) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., а також преамбула Конвенції про права дитини 1989 р. Творці цих документів вкладали в розуміння сім’ї природну сім’ю, засновану на шлюбі чоловіка та жінки, яка передбачає можливість відтворення, тобто народження дітей. В Загальному зауваженні Комітету ООН з прав людини №19 щодо статті 23 «Захист сім’ї, право на шлюб та рівність подружжя» зазначається, що право засновувати сім’ю передбачає можливість відтворення (англ. – procreate). Крім того, Комітет визнав, що зазначена стаття Пакту не передбачає зобов’язання держав-учасниць щодо визнання одностатевих шлюбів. Зі свого боку відзначимо, що сім’я, заснована на одностатевому шлюбі, не може прирівнюватись у правах до традиційної сім’ї, що засновується на союзі чоловіка і жінки, оскільки остання відрізняється за своєю метою та призначенням – відтворення людського роду, а тому потребує додаткових захисту та гарантій з боку держави, що має виявлятись у попередженні деструктивних практик, які таке призначення і мету нівелюють. Водночас усиновлення, сурогатне материнство та технології штучного запліднення, що можуть застосовуватися в одностатевих шлюбах і партнерствах, не здатні виконати означену мету, оскільки пов’язані з серйозними медичними, психіко-емоційними та етичними проблемами, вирішити які сучасне право, як національне, так і міжнародне, в повній мірі не здатні.

Регіональні конвенції з прав людини відтворюють такі само стандарти, що стосуються необхідності захисту сім’ї як природного і основного осередку суспільства з боку держави, а також заснування цієї сім’ї на союзі одного чоловіка і однієї жінки. Мова йде, наприклад, про статтю 17 Американської конвенції з прав людини. Стаття 18 Африканської хартії прав людини і народів повторює зобов’язання держав щодо захисту сім’ї, однак нічого не говорить про шлюб.

Стаття 12 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. передбачає, що чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб та право засновувати сім’ю. Будь-які тлумачення цієї статі, що припускають дозвіл на одностатеві шлюби, є нікчемними, оскільки Конвенція має тлумачитися в історичному контексті: на час її розробки і прийняття під шлюбом розглядався тільки союз одного чоловіка і однієї жінки. Стаття 12 в жодному разі не зобов’язує держав-членів надавати визнання таким шлюбам. Більше того, в низці своїх рішень Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) неодноразово підтверджував, що порушення державою положень Конвенції відбуватиметься лише тоді, коли однакові права (наприклад, усиновлення дітей) доступні згідно з національним законодавством як для одружених, так і для неодружених різностатевих пар, але при цьому держава гарантує ці права лише різностатевим парам та відмовляється це робити відносно одностатевих пар. Якщо ж певні права надаються законодавством держави лише одруженим парам, при цьому одностатеві шлюби забороняються, в цьому випадку Суд не знаходив порушень відповідних положень Конвенції по відношенню до одностатевих пар.

У своїй ранній практиці ЄСПЛ стояв на сторожі традиційного концепту шлюбу та сімʼї. В рішенні у справі Rees v. the UK 1985 р. Суд зазначив, що «право на шлюб, гарантоване статтею 12 …, стосується традиційного шлюбу між особами протилежної біологічної статі. … стаття 12 … захищає шлюб як основу сім’ї». Навіть у деяких сучасних рішеннях він все ще визнає, що захист сім’ї у традиційному розумінні є, в принципі, вагомою та законною підставою для виправдання відмінності у поводженні (справа Karner v. Austria 2003 р.). Суд визнав тенденцію до визнання одностатевих партнерств серед держав-членів Ради Європи, проте, на його думку, поки що консенсусу відносно легалізації одностатевих шлюбів, а також юридичного визнання таких шлюбів, укладених за кордоном, не існує. Разом із тим, завдяки розширеному тлумаченню статті 8 Конвенції щодо права на сімейне і приватне життя, Суд дійшов висновку, що держава зобов’язана надавати правове визнання одностатевим стосункам у формі реєстрованих партнерств. У своєму рішенні у справі «Маймулахін і Марків проти України» ЄСПЛ відзначив, що захист традиційної сім’ї не може виправдати заборону легалізації одностатевих партнерств. В цьому рішенні ЄСПЛ посилався в основному на «м’яке» право та, на жаль, не проаналізував юридично обов’язкових для нашої держави міжнародних договорів, в яких закріплені традиційні уявлення про шлюб і сім’ю, право на свободу вираження поглядів, а також право батьків на виховання дітей згідно з їхніми власними світоглядними переконаннями. Хоча сучасне міжнародне право передбачає для держав можливість застосовувати законні підстави обмеження прав людини, якими є захист прав інших осіб, охорона публічного і громадського порядку та суспільної моралі, у рішенні ЄСПЛ не проаналізував відповідні положення Конвенції. Як і в більшості рішень з питань легалізації одностатевих партнерств, ЄСПЛ став черговий раз заручником ситуації, оскільки ухвалював рішення в умовах придушення відкритих обговорень проблематики ЛГБТІК з точки зору моралі, медицини та прав людини в суспільстві.

В рамках ЄСПЛ застосовується доктрина «свободи розсуду держави», яка дозволяє складні морально-етичні питання вирішувати саме національним правопорядкам. Іншими словами, держави мають більшу свободу розсуду у випадку, коли потрібно встановити баланс між конкуруючими приватними та публічними інтересами, особливо якщо відсутній консенсус серед держав-членів Ради Європи. Таким питанням є шлюб та усиновлення. В рішенні у справі Oliari and others v. Italy 2015 р. Суд, хоч і постановив, що Італія порушила статті 8 і 14 Конвенції (не надавши можливості одностатевим парам щодо визнання та захисту їх стосунків у вигляді партнерств по національному праву), однак не визнав порушення статті 12 про право на шлюб. Суд залишився вірним своїм попереднім рішенням та букві статті 12. Він встановив, що право визнавати чи ні одностатеві шлюби – прерогатива виключно держав, зазначивши, що Суд не має права заміщати своїми власними рішеннями рішення національних органів, які краще розуміються на оцінці та реагуванні на потреби суспільства. Тим не менше, в останніх своїх рішеннях ЄСПЛ доходить висновку, що відносини одностатевих пар можуть підпадати під визначення не лише приватного, а й сімейного життя в сенсі статті 8 Конвенції.

Завдяки практиці застосування конвенційними органами та міжнародними судами з прав людини еволютивного (або розширеного) тлумачення міжнародних договорів з прав людини, ті права, які не були передбачені у відповідних угодах із самого початку їхніми творцями, отримали поступове визнання. Серед них – право одностатевих пар на легалізацію їх партнерств. Проблема полягає в тому, що держави як основні субʼєкти міжнародного права та виразники волі свого народу висловлювали згоду на обов’язковість договору, що передбачав одні зобов’язання, проте в результаті діяльності конвенційних органів та міжнародних судів з прав людини змушені виконувати інші зобов’язання, що часто суперечать їхньому публічному порядку та конституційному ладу. Так, рішення ЄСПЛ із означених вище питань піддається критиці в зарубіжній доктрині. Деякі науковці відзначають, що «ці рішення, що ґрунтуються в основному на креативному тлумаченні Європейської конвенції … підривають легітимність Суду. Еволюційне тлумачення Конвенції надає суддям ліцензію на фабрикування нових прав … є небезпека того, що Суд втратить … свою роль «совісті Європи» … Посилання Суду на «Європейський консенсус» з метою звуження свободи розсуду держав-членів є небезпечним явищем, яке виявляється у нав’язуванні одним державам тенденцій, що притаманні законодавству інших держав, та призводить до «тиранії більшості». Інші експерти застерігають про небезпеку «кампанії ООН з перевизначення сімʼї», яка полягає в намаганнях органів системи ООН включити поняття «різних форм сімʼї» у численні рекомендаційні документи. Вони приходять до висновку, що ці органи ООН діють в такому разі ultra vires, тобто з перевищенням своїх повноважень; їхні дії не засновані на дійсному тлумаченні міжнародного права і не можуть створювати нові юридичні зобов’язання.

Після набуття чинності Угодою про асоціацію 2014 р. для України особливий інтерес становить право ЄС в сфері сімейно-шлюбних відносин. Хартія фундаментальних прав ЄС, що стала юридично обов’язковою для держав-членів ЄС у 2009 р., в статті 9 закріплює право на шлюб без подальшого його визначення, однак відсилає до національного законодавства держав-членів ЄС в питаннях його регулювання. Таким чином, поки що питання шлюбу віддається на розсуд держав-членів ЄС.

На рівні Європейського Союзу існують суттєві відмінності між державами-членами щодо їхнього соціального сприйняття і юридичного визнання одностатевих шлюбів та усиновлення дітей одностатевими парами. Практика розгляду спорів у сфері визнання одностатевих шлюбів в ЄС майже відсутня, однак у тих справах, які було подано до Суду ЄС в порядку преюдиційної процедури та які стосувались імплементації Директиви 2000/78 про встановлення загальної системи рівного відношення у сфері зайнятості та професійної діяльності, тобто відносин у сфері праці, Суд ЄС виходив за межі цих відносин та аналізував статус дискримінованих осіб згідно з сімейно-шлюбним національним законодавством держав-членів ЄС. Так, у справах Maruko та Romer Суд ЄС прирівняв у статусі одностатеві зареєстровані партнерства і різностатевий шлюб у питанні отримання пенсії померлого партнера у першому випадку та у питанні превілейованої пенсії, у другому, вирішивши, що наявна дискримінація за ознаками сексуальної орієнтації. При цьому без будь-якої аргументації встановив, що мала місце пряма дискримінація, а не непряма, як того вимагали позивачі. Незважаючи на те, що законодавство Німеччини ці права надавало виключно особам різної статі, що перебувають у шлюбі. В справі Romer національний суд просив Суд ЄС роз’яснити, чи можливо виправдати дискримінацію захистом публічного порядку, а саме положеннями Конституції Німеччини, яка надає спеціальний захист з боку держави саме шлюбу та сім’ї, однак Суд ЄС не надав жодних пояснень з цього приводу. У справі Hay Суд ЄС також прирівняв у статусі одностатеві зареєстровані партнерства і шлюби згідно із законодавством Франції. В справі Coman у 2018 р. Суд визнав права одностатевого подружжя, зареєстрованого в одній державі-члені ЄС, на визнання їхнього шлюбу в цілях отримання дозволу на проживання одному з партнерів в іншій державі-члені ЄС, яка не передбачає юридичного визнання одностатевих шлюбів, в контексті законодавства ЄС про возз’єднання сім’ї.

Хоча в Опитувальнику щодо інформації, яка вимагається Європейською Комісією від уряду України для підготовки Висновку про заявку України на членство в ЄС, містилося запитання до України про те, яким чином право на шлюб та право на заснування сім’ї захищено в національному законодавстві, включаючи партнерства, відкриті для одностатевих пар, однак включення таких питань не означає автоматичного зобов’язання для України ухвалювати законодавство про реєстровані цивільні партнерства. Більше того, у Висновку науково-правової експертизи, підготовленому Науково-дослідним інститутом приватного права і підприємництва імені академіка Ф.Г. Бурчака в 2023 р., зазначається, що запровадження одностатевих партнерств в Україні, які є по суті перехідним етапом до легалізації одностатевих шлюбів, суперечить нормам Конституції України, суспільній моралі, загрожує інституту сім’ї, а отже призведе до порушення конституційного ладу, який панує в Україні. Різноманітні законопроекти, подані до Верховної Ради з цього питання, прирівнюють реєстровані партнерства до традиційної сім’ї, а це не узгоджується з Конституцією України і діючим Сімейним кодексом, які побудовані на традиційній концепції шлюбу та сім’ї.

Отже, можна зробити такі висновки. У міжнародному праві як уособленні добра і справедливості, яке є позитивним надбанням людської цивілізації в плані закріплення найбільш прогресивних засад регулювання відносин між індивідами, державами, міжнародними організаціями, існують певні інструменти, які дозволяють державам відстоювати свої власні концепти шлюбу та сім’ї. Саме сім’я, яка засновується на союзі чоловіка і жінки, є природною та основною ланкою суспільства та має право на захист з боку суспільства і держави. Лише репродуктивно успішна сім’я є запорукою економічного розвитку та національної безпеки будь-якої держави. Міжнародне право надає державам право захищати традиційні сімейно-шлюбні цінності на основі норм про публічний порядок та захист суспільної моралі, а також захист прав та свобод інших осіб. Відносини в сфері сім’ї та шлюбу повинні регулюватися національним правом. Історично зазначені питання не регламентуються міжнародним правом, крім загальної констатації права на шлюб та визначення необхідності захищати природну сім’ю. Держави-члени Європейського Союзу та Ради Європи мають доволі широку свободу розсуду в цьому питанні. Легалізація одностатевих партнерств в Україні суперечить нормам Конституції України, суспільній моралі, загрожує інституту традиційної сім’ї та призведе до порушення основ конституційного ладу.

Ця стаття входить до складу альманаху “Сімейна політика”– другої збірки наукових та публіцистичних  статей аналітичного центру “Кабінет експертів”. Альманах доступний для замовлення.