Не робіть для нас без нас: як чиновники ігнорують потреби поранених. Владислав Єщенко у Кабінеті експертів
Ветеран російсько-української війни, який втратив зір внаслідок підриву мін, пожертвував кошти зі свого лікування на створення благодійного фонду для допомоги іншим постраждалим. Це відбулося через відсутність системної державної допомоги. Замість того, щоб витратити зібрані українцями гроші на власну операцію в Іспанії, яка через недосконалість технологій поки не могла повернути йому здатність бачити, він вирішив системно змінювати підхід до реабілітації незрячих в Україні. Про це йдеться у новому випуску Кабінету експертів, гостем якого став Владислав Єщенко, ветеран російсько-української війни та голова благодійного фонду «Побачимо перемогу».
Історія Владислава розпочалася ще до повномасштабного вторгнення, коли він працював демінером у гуманітарному розмінуванні. У 23 роки він пішов добровольцем на фронт, де і отримав важке поранення, що призвело до повної втрати зору та часткової втрати слуху. «Батько мені перший, хто сказав, що очей немає. Їх видалили на другий день після того, як я отримав поранення», – згадує ветеран. Проте, завдяки підтримці дружини Валерії, з якою він познайомився за десять днів до початку великої війни, та власній силі волі, вже за чотири місяці після поранення він заснував власну благодійну організацію.
Основною причиною створення фонду стала відсутність системної державної допомоги. За словами Владислава, в Україні навіть немає точної статистики людей, які втратили зір. Офіційні цифри коливаються від 70 до 300 тисяч осіб, що на практиці означає одне: держава просто не володіє інформацією.
Організація «Побачимо перемогу» взяла на себе функції, які мала б виконувати держава. Фонд супроводжує людей від моменту втрати зору до повної перекваліфікації. Одним із найбільших досягнень стала адвокація пакета НСЗУ: раніше кератобіоімплант (рогівка ока), який коштує 54 тисячі гривень і може повернути зір, не оплачувався державою навіть для ветеранів. Завдяки зусиллям фонду та співпраці з депутатами, тепер ці витрати покриваються державним коштом. Також фонд постійно бореться за адекватне фінансування асистивних технологій, зокрема білих тростин, вартість яких значно перевищує державні компенсації.
Окремою гострою темою ефіру стала проблема формальної безбар’єрності та комунікації. Владислав наголошує на правилі: «Не робіть ніколи для нас без нас». Він наводить приклади, коли тактильна плитка перед пішохідними переходами укладається абсолютно неправильно, спрямовуючи незрячу людину в небезпеку, оскільки підрядники керуються лише сухими нормами ДБН і не розуміють практичного застосування.
Не менш важливою є проблема суспільного ставлення. Працівники державних установ та пересічні громадяни часто не знають, як правильно комунікувати з ветеранами та людьми з інвалідністю, бояться сказати зайве або ж, навпаки, нав’язують непотрібну допомогу без дозволу. «Ти ніколи правильно не надасиш допомогу, якщо ти не знаєш, як правильно звернутись», – пояснює Владислав, зазначаючи, що саме тому його фонд проводить платні освітні сесії для бізнесу, кошти з яких йдуть на допомогу незрячим.
Наприкінці бесіди, відповідаючи на запитання про найбільшу мрію, Владислав Єщенко зазначив, що як реаліст не мріє просто щось побачити. «Я дуже хотів би знов своєї повної самостійності… незалежності від допомоги інших людей для того, щоб кудись піти, щось зробити. Для мене ось це мрія», – підсумував ветеран.
Щоб першими отримувати перевірену інформацію та компетентні експертні коментарі, підпишіться на наші офіційні канали у Viber та Telegram
){kind=link}